«Нашим завданням є грати роль дріжджів і поширювати певні ідеї», — писав Єжи Ґедройць у листі до Єжи Стемповського, маючи на увазі східну політику Польщі. Після Другої світової війни люди, пов’язані з паризькою «Культурою», дедалі частіше говорили про необхідність заново вибудувати стосунки Польщі з її східними сусідами — Україною, Литвою та Білоруссю. Творець «Культури» не дожив ані до Помаранчевої революції, ані до Майдану, ані до повномасштабної війни Росії проти України. Проте сьогодні багато його діагнозів звучать напрочуд актуально. Про це в ефірі Другого каналу Польського радіо говорив культуролог й дослідник історії паризької «Культури», професор Анджей Менцвель.
Він згадує, що вперше почув про «Культуру» у 1963 році, коли працював над магістерською роботою про Вітольда Ґомбровича. Спершу його цікавив переважно літературний вимір журналу. Лише після прочитання текстів Юліуша Мєрошевського на початку 1990-х він відкрив для себе політичну публіцистику «Культури».
За словами Менцвеля, великий вплив на молодого Ґедройця мав Юзеф Пілсудський. Саме його федеративні ідеї сформували політичну чутливість майбутнього редактора. Але з часом Ґедройць почав інакше дивитися на роль Польщі у регіоні.
«Федеративні плани Пілсудського були розраховані на слабших партнерів, чия державність мала постати за підтримки Польщі. Ґедройць жив уже в іншому політичному контексті й розумів: ці народи здобудуть незалежність незалежно від того, чи цього хоче Польща», — пояснює професор.
На його думку, головним завданням було зробити так, щоб у момент відновлення незалежності Україна, Литва та Білорусь сприймали Польщу як союзника, а не як державу з імперськими амбіціями.
Менцвель наголошує, що після поразки Польщі у вересні 1939 року Ґедройць почав критично переосмислювати політику міжвоєнної держави.
«У Польщі про це не дуже люблять говорити. Ми пам’ятаємо, що на нас напали два тоталітаризми, але в тіні залишаються наші стосунки з сусідами й національними меншинами. Ми мали п’ять мільйонів ворожо налаштованих українців, близько двох мільйонів білорусів, конфлікт із Литвою та Чехословаччиною. Ось таким був політичний баланс», — розповів дослідник.
Саме тому, переконаний Менцвель, Ґедройць зрозумів, що Польща повинна навчитися жити зі своїми сусідами не у стані постійного конфлікту, а в партнерстві.
Ще до війни Ґедройць підтримував ідею української автономії у Східній Галичині й уважно стежив за становищем української меншини у Польщі. На сторінках «Бунту молодих» та «Політики» він публікував тексти авторів, які порушували складні польсько-українські питання.
Після війни його погляди стали ще радикальнішими. Уже 1949 року в листі до Анджея Бобковського він писав:
«Я просто хочу почати ставити конкретні питання, яких усі бояться торкатися — наприклад, федерація з Литвою, але що тоді з Вільнюсом? Україна, але як це узгодити з Ризьким договором? Чи належить Ризький договір до категорії сакраментів, чи, може, варто спокійно обговорити сенс цього кордону?»
І додавав: «Цього достатньо, щоб усі співвітчизники мене зненавиділи. Але хтось мусить це зробити».
Одним із найгучніших моментів в історії «Культури» стала публікація у 1952 році листа семінариста Юзефа Маєвського, який написав, що Львів і Вільнюс ніколи не були суто польськими містами. Для повоєнної польської еміграції це звучало як провокація.
Сам Ґедройць пізніше згадував, що ризик був великий, але наслідки — значно менші, ніж очікували.
«Кільканадцять передплатників відмовилися від журналу після публікації про Львів і Вільнюс. Але натомість ми здобули українську інтелігенцію як читача», — говорив він в одному зі своїх останніх інтерв’ю для Польського радіо у серпні 2000 року.
Тоді ж Ґедройць назвав нормалізацію польсько-українських відносин своїм найбільшим успіхом.
«Вдалося домогтися того, що суспільство прийняло нинішні кордони. Львів згадують із ностальгією, але вже немає людей, які хотіли б боротися за "польський Львів"», — казав він.
Водночас редактор «Культури» вважав, що незалежність України є ключовою умовою безпеки всієї Центрально-Східної Європи.
«Треба зробити все, щоб українці стали прихильниками незалежності. Передусім ідеться про пов’язання України з Європою», — наголошував Ґедройць.
Особливу роль він відводив культурі та інтелектуальному обміну. Одним із найефективніших інструментів вважав стипендії й підтримку контактів людей зі Сходу із Заходом.
«Для них це дуже цінно, і вони це справді цінують. На моє переконання, це найефективніший метод», — говорив редактор.
За словами Анджея Менцвеля, «Культура» фактично полемізувала одразу з кількома політичними середовищами: з польським еміграційним урядом у Лондоні, з комуністичною владою у Варшаві, з Радянським Союзом, а також із західною політикою стримування, яка не передбачала змін у Східній Європі.
«Це була декларація жменьки інтелектуалів під Парижем, але настільки візіонерська, як мало що у ХХ столітті», — вважає професор.
Він переконаний, що однією з головних рис Ґедройця була послідовність.
«Він не знеохочувався через тимчасові поразки. Редагував журнал так, ніби грав на клавіатурі фортепіано — використовуючи всі можливості слова: літературу, політичні тексти, листи до редакції, анекдоти», — каже Менцвель.
Сьогодні, додає він, сама ідея співпраці Польщі, України, Литви та Білорусі як рівноправних держав усе ще залишається актуальною.
«Нехай ці чотири країни стануть чимось на кшталт центральноєвропейського Бенілюксу або центральноєвропейської Скандинавії», — так формулює він це бачення.
Водночас дослідник сумнівається, що в сучасному світі можливе повторення феномену «Культури».
«Відбулася гігантська комунікаційна революція. Інтелектуальні часописи далі потрібні, але чи можуть вони мати такий самий вплив, як колись "Культура"? Не знаю», — говорить Менцвель.
І все ж, додає він, суспільствам завжди потрібні місця, де ідеї народжуються ще до того, як стають масовими.
«Потрібна якась кузня, де те, що згодом стане загальним, спершу ремісничо, уважно й дбайливо виробляється».
Двійка (Другий канал Польського радіо) / опрацювала Христина Срібняк