Сто років тому Варшава стала ареною братовбивчої боротьби під час подій, які в історіографії відомі як «Травневий переворот», переворот, який міг потенційно перерости у громадянську війну.
12-15 травня 1926 року на вулицях польської столиці один проти одного воювали офіцери і солдати відродженої Польщі. З одного боку, були заколотники, пілсудчики – прихильники харизматичного маршала Юзефа Пілсудського, якого багато поляків вважали символом незалежності та гарантом стабільності держави. З іншого боку, були війська, вірні президенту Станіславу Войцєховському та уряду прем’єра Вінценти Вітоса. Протягом трьох днів боїв у Варшаві загинули майже чотири сотні людей. Після чого уряд і президент подали у відставку. 31 травня 1926 року Національні збори обрали Юзефа Пілсудського президентом. Однак маршал не прийняв цього обрання, хоча визнав його правовим узаконенням здійсненого перевороту. Наступного дня Національні збори обрали президентом вказаного Пілсудським Іґнація Мосціцького. В країні був встановлений так званий режим санації («режим оздоровлення»), що проіснував до кінця ІІ Речі Посполитої.
Травневий переворот став одним із найдраматичніших епізодів міжвоєнної Польщі. Його причини накопичувалися роками: політична нестабільність, часта зміна урядів, економічні труднощі та глибоке розчарування значної частини суспільства парламентською системою. За вісім років незалежності у Польщі змінилося понад десять кабінетів міністрів, а постійні коаліційні кризи посилювали враження хаосу та безсилля державної влади. Ситуацію ускладнювали інфляція, безробіття та наслідки економічних потрясінь після Першої світової війни. Водночас II Річ Посполита залишалася державою з великими національними суперечностями: значну частину населення становили українці, білоруси, євреї та німці, а конфлікти навколо прав національних меншин дедалі сильніше впливали на внутрішню політику країни. Повернення до влади коаліції, відомої як «Хєно-Пяст», яку асоціювали з кризою та соціальними конфліктами початку 20-х років, стало для Пілсудського приводом для відкритого виступу проти уряду.
До розмови на тему Травневого перевороту я запросив професора Анджея Хвальбу, який нещодавно опублікував книжку «Травень 1926. Переворот, якого мало не бути».
Отож, перш ніж перейти до розмови про події травня 26-го року, слід нагадати, що Пілсудський у 1918–1922 роках був Начальником держави. Після 1923 року він відійшов від публічного життя, але весь час залишався настільки важливим політичним чинником, що, наприклад, йому вдалося фактично змусити піти у відставку прем’єра Алєксандра Скшинського у травні 26-го року і теж прагнув усунути новий уряд. Середовище пілсудчиків було вороже налаштоване до іншого середовища –правих націонал демократів, а також частини Польської селянської партії фракції «Пяст» лідером якого був власне Вінценти Вітос. Як каже професор Хвальба, було два великі непримиренні блоки, які мали зіткнутися раніше чи пізніше:
«Це був структурний і фундаментальний конфлікт, у тому числі між двома баченнями Речі Посполитої. Тобто, йдеться про значно глибшу річ. А саме: бачення національного табору, центроправиці, полягало в тому, що польські справи передусім мають вирішувати поляки. Тобто, національні меншини (українці, євреї, білоруси) мали гарантовані права, обов’язки й привілеї, що випливали з Конституції, але не повинні були вирішувати фундаментальні питання, наприклад питання обрання президента.
Натомість Пілсудський, подібно до польських лівих сил, вважав, що Польща належить кожному. Він вважав, що всі є її громадянами, мають однакові права, і всіх потрібно однаково захищати. Байдуже, чи ти євреєм, чи українцем, чи поляком, тобто ти не можеш бути дискримінований через це. Тобто, це зовсім інше бачення. Іншими словами – бачення Польщі моноетнічного народу зіштовхувалося з баченням “громадянської Польщі”».
Анджей Хвальба наголошує, що віхою цього розколу, стало вбивство у грудні 1922 року Ґабріеля Нарутовича – першого президента відродженої Польщі, обраного Сеймом і Сенатом, тобто Національними зборами. Вбивцею був художник Еліґіуш Нєвядомський– нерівноважний правий радикал, пов’язаний з ендеками. Так дослідник характеризує Ґабріеля Нарутовича і справу з його вбивством:
«Його вбили через те, що він був обраний, зокрема, голосами національних меншин – насамперед єврейської меншини, а також кількох українських депутатів, які тоді були ще нечисленними, але також голосували за Нарутовича. І для польського національного табору ці єврейські голоси, які визначили обрання найвищої посадової особи держави – президента, були неприйнятними й навіть немислимими.
У Варшаві тоді організовували антисемітські акції та виступи проти президента. І невдовзі пролунав постріл з боку людини цього середовища. Для Пілсудського Нарутович був, по-перше, другом, а по-друге – родичем, адже вони походили з тих самих земель Великого князівства Литовського. І це був ключовий момент у подальшій історії.
Пілсудський ніколи не пробачив національному табору цього вчинку, і саме тому прагнув контролю над армією, щоб мати змогу захищати незалежність – у тому числі від тих, хто, на його думку, не був здатен її гарантувати».
Історик переконує, що Пілсудський не планував подій як класичний переворот:
«Пілсудський перевороту не планував. Він планував провести розмову з президентом Польщі Станіславом Войцєховським. Це був його давній приятель. Чому він домагався такої розмови? Тому що на початку травня 1926 року було сформовано уряд на чолі з Вінценти Вітосом.
Це був політик, пов’язаний із селянськими, аграрними колами, політик великого політичного масштабу. Проте польська лівиця й пілсудчики, м’яко кажучи, не симпатизували йому. Вони вважали, що на його руках кров, що колись підлеглі йому солдати застосували зброю проти польських робітників, які боролися за кращі умови життя, за працю, проти безробіття тощо. І тепер, коли цей уряд був створений, лівиця вигукнула: “Ми пана Вітоса не хочемо”.
І водночас Пілсудський зрозумів, що поява вкрай недружнього до нього уряду призведе до того, що його плани взяти під контроль армію – шляхом ухвалення Сеймом закону, який би це гарантував – проваляться. Адже Пілсудський хотів контролю над армією. Чому хотів? Тому що вважав: незалежна Польща перебуває під загрозою з боку Совєтського Союзу з одного боку та Німеччини, яка прагне зруйнувати Версальський порядок – тобто систему, створену союзниками після завершення І світової війни».
Історик наголошує, що Пілсудський вважав, що без впливу він не може захистити польські національні інтереси і незалежність:
«Вітос і його політики заявили, що позбуватимуться пілсудчиків з армії. Тобто, був намір усунути з армії друзів Пілсудського, офіцерів, колишніх учасників польських легіонів. Навіть декого прибрали з армії.
Саме тому вночі з 11 на 12 травня 1926 року, а це було рішення, ухвалене раптово, Пілсудський вирішує їхати до Бельведеру. Бельведер – це такий палац у Варшаві, у гарному зеленому районі поруч із Лазєнковським парком. Там містилася резиденція президентів Польщі – принаймні до 1926 року.
Він їде автомобілем о десятій годині, але, зрозуміло, не міг попередити, бо була ніч. Але й наступного ранку він не зателефонував Войцєховському до Бельведеру, що їде. Бо був переконаний, що застане його там.
Приїжджає і виявляється, що Войцєховський поїхав до Спали. Це місцевість на південь від Варшави, де є великі лісові масиви; він просто хотів відпочити. І тепер Пілсудський фактично почав імпровізувати.
Безперечно, це була політична помилка – не домовитися хоча б уранці про цю зустріч. Він їхав навмання, а за ним, за його автомобілем, рухалися улани, які збунтувалися проти влади Войцєховського як президента і Вінцентія Вітоса як прем’єра».
Анджей Хвальба так пояснює, чого хотів Пілсудський:
«Він хотів вимагати від Войцеховського відставки уряду Вітоса. Щоб посилити тиск, Пілсудського супроводжували улани разом із військовим оркестром.
Жодних планів захоплення Варшави вони не мали, жодних мап і так далі. Не було створено жодного військового центру, який би координував дії пілсудчиків. Це була імпровізація, бо він узагалі не передбачав перевороту.
Войцеховський повернувся до столиці вкрай розлючений, роздратований тим, що Пілсудський не дає йому відпочити й починає свою гру. Вони зустрілися на дуже відомому варшавському мосту імені князя Юзефа Понятовського, так званому “Понятовщаку”, приблизно посередині мосту. Розмова була дуже короткою – тривала три хвилини. Це, мабуть, найвідоміша політична розмова, яка будь-коли відбулася в історії цього мосту.
Войцєховський, на подив Пілсудського, відмовився робити те, чого той очікував. Взагалі не було жодних переговорів. Войцєховський не хотів із ним розмовляти. Він вважав, що Пілсудський має здатися, капітулювати, підняти руки вгору й сказати: “Пробачте, я все зіпсував, я цього не хотів, так вийшло”. Саме цього очікував Войцєховський. Як кажуть польською, “молоко вже розлилося” і вже не було контролю над цим. Обидві сторони почали швидко стягувати до Варшави полки, які мали вступити в бій. Одні – на захист Конституції, уряду і президента, інші – проти них».
Офіційна кількість 379 жертв травневого перевороту з сьогоднішньої перспективи може здаватися неістотною, небагато, але насправді це найбільша кількість жертв політичного перевороту у Європі у міжвоєнний період. Анджей Хвальба так пояснює, що у кінцевому підсумку схилило шальки терезів на бік Пілсудського.
«Передусім це те, що бої були надзвичайно інтенсивними. Вони охопили лівобережну частину Варшави і тривали три повні дні, а фактично – ще до ранку четвертого дня.
По-друге, загинуло багато цивільних. Частково не з власної вини: люди приходили туди, де відбувалися бої, спостерігаючи за ними, «вболіваючи», так би мовити,за ту чи іншу сторону. Найчастіше – за Пілсудського.
Варшава загалом була на боці Пілсудського. У 1922 році, коли було вбито президента Нарутовича, Варшава була радше націоналістичною. Тепер вона стала пілсудчиківською.
За кілька років настрої та емоції людей кардинально змінилися. Попередні уряди себе вичерпали, тому люди приходили, копали окопи, виривали бруківку, будували барикади й гинули. Дехто просто приходив, ніби на безкоштовну виставу. Вони приходили і дивилися, як виглядає “війна” у Варшаві. Звідси й надзвичайно високі втрати серед цивільного населення. Хоча вони не були стороною конфлікту, не отримували зброї і не брали безпосередньої участі в бойових діях – вони все одно гинули.
Саме з цієї причини втрати були такими великими, а кількість поранених – дуже значною. І це лягає тягарем на Пілсудського, хоч і розуміючи його наміри, він все ж виступив проти легально існуючої влади».
На відміну від тої ж Іспанії і виступу військових проти легального уряду у липні 1936 році, Травневий переворот, на щастя для Польщі, не переріс у громадянську війну. Продовжує свою оповідь професор Хвальба:
«По-перше, бої не поширилися за межі Варшави. На третій день війська, вірні Пілсудському, які залишили прапор Речі Посполитої й обрали прапор маршала Пілсудського, здобули чотирьохкратну чисельну перевагу над урядовими військами.
Були навіть ідеї евакуації літаком із Варшави до Познані міністрів, прем’єра та президента, але цей план, який походив із військових кіл, пов’язаного з Станіславом Войцєховським, відкинули. І зрештою Войцєховський дійшов висновку, що якщо бої триватимуть ще день, вони фактично стануть полоненими Пілсудського. Було прийнято рішення, що краще піти у відставку.
Крім того, ймовірно, вони враховували й те, що ситуація могла становити загрозу для суверенітету Польщі, адже могла втрутитися Совєтська Росія. Хоча на той момент СССР не був до цього готовий. Ані теж Німеччина. Німців стримували від цього французи та бельгійці на західному кордоні. Німецька армія після Версаля була абсолютно неготовою до таких дій.
Попри це, в уряді брали до уваги варіант, що щось може статися як на східному, так і на західному кордоні. Проте тут головною причиною була величезна, тотальна перевага однієї зі сторін, через яку перспектива потрапити в полон ставала вирішальним фактором відмови від ведення подальших боїв».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник