Історія знає чимало політиків, які змінювали держави — і не завжди на краще. Куди менше тих, хто змінював спосіб мислення цілих поколінь. Саме до таких людей належить Єжи Ґедройць — редактор, публіцист, засновник Літературного інституту і творець журналу «Культура». Людина, яка не обіймала жодної державної посади, але десятиліттями, притому в еміграції, впливала на те, якою стане Польща після падіння комунізму і якими будуть її відносини із сусідами. А особливо — з Україною.
В останньому інтерв'ю для Польського радіо, за місяць до смерті, у серпні 2000 року, редактор паризької «Культури» зізнався, що своїм найбільшим досягненням вважає порозуміння поляків з українцями.
До середини ХХ століття думка про те, що незалежність Польщі неможлива без незалежності її східних сусідів, а визволення України, Литви й Білорусі з-під радянського панування є запорукою безпеки самої Польщі, вважалася сміливою, майже утопічною візією. Чимало західних політиків узагалі не розглядали такого сценарію, побоюючись реакції СРСР. Проте багаторічна й послідовна праця інтелектуального осередку, створеного Ґедройцем, допомогла цій візії стати спершу частиною політичного мислення, а згодом — і реальності.
2026 рік у Польщі — Рік Ґедройця: наближається 120-та річниця від дня його народження. Це добра нагода ще раз наблизитися до постаті, масштаб якої щоразу відкривається наново.
Після Другої світової війни Ґедройць разом з Армією генерала Владислава Андерса опинився в еміграції. Там, в армії, він зустрів коло однодумців — Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського, Юзефа Чапського, Зофію і Зиґмунта Герців. Спершу вони зупинилися в Римі, де заснували видавництво «Літературний інститут», а потім перебралися до Франції. Життя в Парижі для емігрантів, які щойно пройшли війну й опинилися за кордоном без майна, було надто дорогим, тож група — уже без Ґрудзінського, який обрав Лондон — оселилася в передмісті. Хоч адрес у них було кілька, в історію дім Літературного інституту ввійшов під назвою Мезон-Лаффіт.
Емігранти розуміли, що єдине, що вони мають, — це слово. І воно мало стати інструментом боротьби за майбутнє Польщі, яка опинилася у сфері впливу Радянського Союзу. Саме тут видавали журнал «Культура» та книжки, заборонені в комуністичній Польщі. Але значення цього місця не вичерпувалося видавничою діяльністю.
Мезон-Лаффіт став простором вільної думки. Тут зустрічалися письменники, історики, політичні мислителі, дипломати, колишні військові, дисиденти. Тут сперечалися про майбутнє Польщі, України, Литви, Білорусі та всієї Центрально-Східної Європи. У час, коли країни регіону були відділені «залізною завісою», «Культура» створила інтелектуальний простір без кордонів.
«Ризикну висловити думку, що ми жили б сьогодні в іншій Польщі, якби не дискусії, а часто й гострі суперечки на сторінках місячника "Культура" та квартальника "Історичні зошити"», — зауважує Анна Бернхардт. Саме там обговорювали, якою має бути майбутня Польща і яке її місце в Центрально-Східній Європі та у світі; там формувалися й піддавалися критиці політичні програми, шукали союзників, намагалися зрозуміти інших через пізнання. За її словами, годі й порахувати, скількох авторів удалося врятувати від забуття завдяки наполегливості легендарного редактора і скільки книжок, що вперше вийшли в серії Літературного інституту, сьогодні входять до літературного канону.
Із Мезон-Лаффіт простягалися нитки, що поєднували політиків, письменників, дисидентів, істориків і мислителів майже всієї Центрально-Східної Європи. В інтерв'ю 2000 року Ґедройць несподівано точно пояснив власний метод: «Я певною мірою нагадую павука. У мене є власне павутиння, і коли я когось у нього ловлю, то висмоктую з нього кров. Я просто використовую цих людей, формую їх».
Він не приховував, що найбільшим його капіталом були люди. Ґедройць умів знаходити таланти — і однодумців, і тих, з ким його погляди різнилися, — поєднувати їх між собою, сперечатися, переконувати до співпраці, змушувати думати. Він був переконаний, що редактор не повинен лише коментувати події: він має ставити питання, які політики почнуть обговорювати лише через багато років. Тому Ґедройць нерідко порушував теми, які випереджали готовність суспільства їх сприйняти.
Однією з найсміливіших його позицій була відмова від ревізії повоєнних кордонів. Для значної частини польської еміграції Львів і Вільнюс залишалися символами втраченої Польщі — Ґедройць займав іншу позицію, наражаючись на критику навіть від однодумців. Він був переконаний, що Польща повинна остаточно прийняти нову карту Європи й будувати відносини із сусідами не на історичних претензіях, а на взаємній повазі. Адже Польща межує не з абстрактним СРСР, а з конкретними народами.
«Єжи Ґедройць був єдиним, хто послідовно порушував українське питання після війни, після Волині, після операції "Вісла", а також після Ялти, де про Україну не говорив ніхто — ні американці, ні інші союзники», — наголошує Пйотр Клочовський. Через це редактор навіть конфліктував з людьми, які мали великі заслуги в часи холодної війни, — наприклад, із середовищем Конгресу свободи культури, де українська тема фактично не існувала, наче під негласною цензурою.
«Саме в цьому невеликому колі інтелектуалів навколо "Культури" народилася думка, що незалежна Україна, незалежна Литва і незалежна Білорусь є ключем до майбутнього Європи та Польщі. Тоді це виглядало абсолютно нереалістично», — згадує Клочовський. Але ця інтелектуальна праця тривала безперервно, і Україна постійно залишалася в центрі уваги Ґедройця. «У повоєнній, поділеній Європі існувало місце, де від кінця 1940-х років жила ідея вільної України. Сьогодні є до чого повертатися, адже подібної традиції в Європі майже немає», — додає він. Для Ґедройця українське питання завжди було частиною більшої конструкції — того, якою має бути Європа, якщо в ній справді посяде належне місце такий великий народ, як українці.
Саме ця думка згодом стала одним із фундаментів польської східної політики. Разом із публіцистом Юліушем Мерошевським Ґедройць сформулював концепцію, відому сьогодні як доктрина ULB — Україна, Литва, Білорусь. Її суть: незалежність Польщі неможлива без незалежності східних сусідів, а суверенні Україна, Литва і Білорусь мають стати не технічним буфером, а простором співпраці та стабільності між Польщею і Росією.
Про свого багаторічного партнера редактор говорив з рідкісною теплотою: «Мерошевський був моїм партнером, ми взаємно впливали один на одного. Але є одна річ, яка для мене найважливіша, — це вірність. Найбільше в людях я ціную саме вірність, і це, мабуть, найрідкісніша людська риса». І тут-таки, з характерною відвертістю, додавав: «Чесно кажучи, я не дуже люблю людей. Мабуть, навіть боюся їх. Я людина камерна… Найкраще почуваюся серед двох-трьох осіб. Таким я став після Румунії».
Попри ялтинський порядок, який Захід десятиліттями вважав недоторканним, і попри страх перед Радянським Союзом, Ґедройць не відмовився від свого бачення. Коли у 1991 році Україна відновила незалежність, Польща однією з перших визнала нову державу — і можна припустити, що свою роль у цьому відіграли й часописи Ґедройця, які все ж проникали до Польщі.
Його авторитет ніколи не будувався на культі особистості. Ґедройць умів слухати й визнавати, що може помилятися. Попри легендарну впертість, він говорив про себе без жодної самовпевненості: «Я людина, яку дуже легко переконати й змінити її думку… Але без певної впертості нічого не реалізуєш».
Свій підхід до українського питання Ґедройць пояснював як послідовний прагматизм:
«Я великий прагматик. Власне кажучи, ідеологічні питання цікавлять мене дуже мало. Насамперед ішлося про те, щоб впливати на Польщу. Безперечно, вдалося одне: польське суспільство прийняло сучасні кордони. Можливо, це і є наше найбільше досягнення. Українське питання надзвичайно складне. Треба чесно сказати, що українці не мають тривалої традиції власної державності, а незалежність України постійно перебуває під загрозою — не лише через Росію, а й через внутрішні чинники. Насамперед ідеться про те, щоб пов'язати Україну з Європою, спрямувати українську культуру більше на Захід. Будувати міжнародні політичні відносини потрібно через культуру — на мою думку, це найефективніший шлях, і я завжди керувався саме цим принципом. Передусім я прагнув нормалізації польсько-українських відносин. Тут було дуже багато проблем, але зрештою суспільство прийняло цей напрям».
Показово, що навіть говорячи про львівський патріотизм поляків, редактор бачив зміну: «Можливо, найсильніше й досі зберігається львівський патріотизм… Але це вже не має агресивного характеру. Сьогодні вже немає людей, готових воювати за те, щоб Львів знову став польським».
Про Ґедройця-редактора згадував і український публіцист Богдан Осадчук:
«Ґедройць — блискучий редактор, явище унікальне. Більшість редакторів постійно втручаються в тексти або самі прагнуть писати. Особливість Ґедройця полягала в тому, що він сам майже не писав. Він організовував публікації, пропонував теми, концепції, ідеї, а потім вимагав їхньої якісної реалізації. Я переконаний, що саме завдяки особистим рисам — колись я назвав це "литовською впертістю з польським серцем" — Ґедройцю вдалося створити щось значно більше, ніж журнал чи видавництво. Він створив історичну інституцію, яка не має собі рівних».
Осадчук наголошував, що говорить це саме як українець: «Вони пішли на ризик — відмовилися від ревізіоністських претензій щодо України, визнали повоєнний статус-кво. Саме це стало основою нашої співпраці». І далі — оцінка, що виходить далеко за межі видавничої історії: «Без "Культури" не було б польської опозиції після 1956 року. Не було б ревізіоністського руху, не виник би Комітет захисту робітників (KOR), а зрештою — не було б і "Солідарності" без Ґедройця та його "Культури"».
Єжи Ґедройць залишається титаном політичної думки ХХ століття — не тому, що передбачав майбутнє, а тому, що мав сміливість формулювати ідеї, які згодом це майбутнє визначили. Його головною опорою була незалежність думки — здатність дивитися далі за межі політичної кон'юнктури, усталених схем і страхів свого часу. Перечитуючи сьогодні його тексти й листування, важко не дивуватися, наскільки точно він бачив процеси, що стали реальністю через десятиліття. Його далекоглядність була не так передбаченням, як наслідком мужності називати речі своїми іменами тоді, коли це було найважче.
А підсумовував він усе просто — словами, які, мабуть, найкраще описують його біографію:
«Якби я починав усе спочатку, то, мабуть, з дуже незначними змінами, бо робив би абсолютно те саме».
Христина Срібняк