Так склалося в історії України, що за відсутності тривалої традиції власної державності поети й письменники нерідко мусили бути не лише творцями, а й національними пророками, будителями та політичними речниками. Особливо виразно ця роль проявилася в поколінні шістдесятників – культурному відродженні на хвилі десталінізації, яке переросло в політичне дисиденство. Одним із найяскравіших представників поетичного шістедесятництва якого був Іван Драч.
Його поезія могла бути водночас викликом системі й предметом компромісу з нею. Вірші Драча, що поширювалися в самвидаві, містили небезпечні для совєтської влади алюзії та відверті протестні речі. Як вірш «Куди йдемо», який не залишився поза увагою КГБ.
Куди йдемо, яка нас віра
Кида на кам'яні вітри,
Якого діждемося звіра,
Щоб з ним сконати до пори.
Атомні цвяхи, мудрі бляхи
І філософські манівці.
І сита морда костомахи
З кривавим прапором в руці
У рядках про «ситу морду костомахи» з «кривавим прапором у руці» проступав образ системи, критика якої могла коштувати авторові свободи. Водночас Драч не залишався незмінним бунтарем: його творчість знала й офіційні жести лояльності, зокрема вірш «Дихаю Леніним».
Він не був дисидентом як Стус, Світличний чи Чорновіл, але згодом, у 1989 році саме дисиденти ініціювали його висунення на посаду першого голови НРУ. Його обрали понад 1000 учасників установчого зїзду, проти було менше 40 осіб.
Де пролягала межа між внутрішнім опором і пристосуванням? Чи були компроміси Драча способом виживання, ціною за можливість творити – або ознакою прийняття правил системи? І як сьогодні оцінювати його спадщину, не зводячи її ані до героїчного міфу, ані до звинувачення в конформізмі?
Про це у програмі «У дзеркалі історії» говорив професор історії Юрій Шаповал з нагоди 90-річчя Івана Драча, який прийшов на світ 17 жовтня 1936 року у селі Теліжинці Київської області. Професор Шаповал є співтворцем документального фільму про Івана Драча.
Він так бачить значення Драча для поезії українського шістедесятництва:
«Насамперед Іван Драч разом із Василем Симоненком, Ліною Костенко та Миколою Вінграновським увійшов до першої хвилі шістдесятників. І це дуже важливо, тому що саме ця перша хвиля оновила українське літературне життя.
Друга важлива річ, як мені здається, полягає в тому, що він був новатором і творцем нової поетичної естетики. У його творчості були елементи сюрреалізму, баладна форма, інтелектуальний виклик.
І, безумовно, у своїх творах Драч, як то кажуть, волею-неволею виступав у ролі людини, яка пробуджувала історичну пам’ять і національну гідність. У його творах були й Шевченко, й Григорій Сковорода, й засновники Київської Русі».
Професор Шаповал прокоментував тему ставлення героя програми до комунізму і його критичне переосмислення, який сам про себе говорив з висоти вже незалежної України як про ленінця, який боровся зі сталінізмом.
«Мені довелося писати про Івана Михайловича Дзюбу, досліджувати його справу, багато разів зустрічатися з ним, зокрема в нього вдома. Так само ми багато разів зустрічалися вдома й із Драчем. І вони обидва, звісно, у різних ситуаціях сказали мені одну й ту саму фразу: “Я не хотів бути дисидентом”.
І це, власне, ключ до розуміння. Не всім же бути Стусами, розумієте? Не всім бути Чорноволами.
Коли сьогодні висувають певні вимоги до таких людей, як Драч, потрібно розуміти, що не всі здатні діяти так, як Василь Стус або В’ячеслав Чорновіл. І Дзюба, і Драч, незалежно один від одного, сказали мені приблизно одне й те саме: вони вірили в можливість очищення радянського комунізму під час цієї обмеженої хрущовської відлиги.
Коли ми знімали фільм про Драча, я ставив йому запитання, і ми, наприклад, цитували його вірш “Дихаю Леніним”. У фільмі є фрагмент, де він, ще молодий, читає цей вірш.
Він казав: “Я це писав – я не зрікаюся цього. Я це писав, тому що був засліплений і на певному етапі вірив, що Ленін кращий за Сталіна або що він був не таким, яким був насправді”.
Тобто потрібно сприймати його як людину свого часу, яка мала певні ілюзії щодо режиму. Згодом ці ілюзії розвіялися буквально вщент».
Як відомо, феномен шістдесятництва відразу привернув увагу органів КГБ і партійного керівництва, які зрозуміли суть проблеми й почали переслідування. Якщо говорити про українське шістдесятництво, ключовим моментом, безумовно, стали події 1965 року.
Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» оцінив поведінку Драча у вересні 1965 року під час відомого протесту проти арештів української інтелігенції довкола чого є чимало суперечок. Цей протест відбувся під час показу фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві.
«По-перше, хочу однозначно наголосити: я спеціально займався цим питанням, і Драча в залі не було. Коли говорять, що він там не підвівся, не виступив і так далі, висувають чимало подібних закидів. Але його не було в залі – він запізнився на прем’єру.
По-друге, коли я писав про Дзюбу, то прочитав дуже багато документів, пов’язаних із цією подією. Ви, мабуть, бачили протокол допиту Параджанова, у якому той дорікав Дзюбі й запитував, як він міг так учинити. Мовляв, він лише хотів показати фільм, нічого більше. А Дзюба влаштував політичний мітинг: підвів людей у залі й запропонував їм устати на знак протесту проти арештів української інтелігенції, які відбувалися того самого 1965 року, а згодом, як відомо, арешти продовжилися. Тобто, Драч не відмовлявся від своїх друзів».
Івану Драчу не раз витикали за статтю проти «українського буржузаного націоналізму», яку він опублікував під назвою «О будьте прокляті ви ще раз» в «Літературній Україні» в липні 1966 року. Професор Шаповал зазначає, що вона була спрямована проти Богдана Кравціва – українського еміграційного поета і літературного критика, який був членом ОУН.
«Чому влада так наполягала, щоб Драч надрукував цю статтю? Річ у тім, що Богдан Кравців активно видавав у Сполучених Штатах твори наших шістдесятників. Зокрема, він видав там знамениту збірку Драча „Соняшник”. Це, звісно, створювало таку атмосферу, за якої Драча могли сприймати як антирадянщика, прихованого ворога, який передає свої твори за кордон. Проте чимало таких творів друкувалися за кордоном просто без дозволу авторів.
Тому ця ситуація була для Драча вимушеною. Він мав продемонструвати вірність радянському ладу, якось відмежуватися від буржуазного націоналізму».
Водночас дослідник звертає увагу в цьому контексті на один важливий момент в контексті цього вимушеного компромісу поета з режимом.
«Після цієї статті, уже в 1966 році, Драч з’явився на процесі над В’ячеславом Чорноволом у Львові. Там були також Іван Дзюба, Ліна Костенко й Алла Горська.
Я бачив документи КГБ, зокрема доповідні записки, які тодішній голова КДБ надсилав до Центрального комітету Компартії України. У них ішлося про те, як брутально поводився Драч, які репліки він кидав тощо. Розумієте? З одного боку – стаття, а з іншого – такі дії.
Крім того, у вересні 65-го року відбулася прем’єра фільму Параджанова, а в листопаді Драч разом із самим Параджановим, композитором Платоном Майбородою, авіаконструктором Олегом Антоновим і Ліною Костенко підписав колективну заяву з вимогою відкритого публічного розгляду справ заарештованих українських інтелектуалів».
Часто Івана Драча протиставляють Василеві Стусу, який не пішов на жодні компроміси і своєю безкомпромісною позицією заплатив за це свободою, позбавленням волі, а згодом і життям.
Юрій Шаповал не вважає коретним таке протиставлення.
«Тут ми можемо умовно поділити людей на дві категорії. Є такі воїни або мученики – безумовно, до них належить Стус. Можна віднести до них й Івана Світличного, а також багатьох інших людей, зокрема В’ячеслава Чорновола. Вони обрали шлях відкритого опору, таборів, жертв тощо.
Друга категорія – це такі собі компромісні захисники, якщо можна так сказати. До них можна віднести Драча, Дзюбу, Павличка й Коротича.
Вони обрали шлях компромісів із владою, щоб зберегти себе, мову й літературу, мати можливість працювати в кіно та інших сферах в офіційному радянському просторі, де робити щось було надзвичайно складно. Вони використовували й зберігали свій легальний статус, аби підтримувати українські традиції та забезпечувати існування української культури».
Іван Драч був не лише поетом, але кіносценаристом, який відіграв важливу роль у становленні українського поетичного кіно його «Золотої доби» 60–70-х років. Юрій Шаповал підкреслює, що його сценарії були також формою боротьби за самоствердження та право українців на власну національну історію, на власну національну пам’ять і культуру.
Як приклад він навів два фільми. Перший – “Криниця для спраглих” Юрія Іллєнка, який був заборонений і з’явився на екранах лише 1987 року. А другий фільм – це фільм «Пропала грамота», який не пускали в прокат теж добрий десяток років. Його режисером був Борис Івченко. В обидвох випадка сценарій написав Іван Драч.
Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» пояснив чому ці стрічки забороняли і вважали політично небезпечними. Думка про «Криницю для спраглих»:
«Якщо придивитися до «Криниці для спраглих», то побачимо руйнування міфу про щасливе радянське село. Там немає жодних колгоспних успіхів. Натомість метафорично показано екзистенційну кризу, вимирання та спустошення українського села.
Образ висохлої криниці був для Драча особливо важливим. Він символізував духовну спрагу, втрату зв’язку між поколіннями через те, що комуністична влада руйнувала традиційний спосіб життя, демонструвала байдужість до українського коріння та ігнорувала важливі питання, пов’язані з українською ідентичністю.
До того ж це непростий фільм. Сьогодні ми могли б назвати його артхаусним кіно. У ньому дуже багато сюрреалістичних і філософських образів. Це був виклик соціалістичному реалізму – кінематографу, орієнтованому на просту, прямолінійну розповідь, прославляння системи тощо. Саме тому в цьому фільмі й побачили таку ідеологічну шкідливість».
Подібно ідеологічно шкідливою бачилася стрічка «Пропала грамота». Юрій Шаповал:
«Тут ідеться про козацьку волю та національну гордість. Чим цей фільм цікавий для мене? У ньому немає такого шароварного фольклору.
Козаки постають вільними, гордими, іронічними, наділеними почуттям гумору й безстрашними воїнами. У фільмі є також дуже виразні алюзії. Зокрема, іронія щодо імперських вельмож Катерини II. Присутня й прихована, можливо, латентна, але все-таки виразна іронія стосовно імперсько-радянської влади. Це також алюзії на тодішніх радянських бюрократів і вождів.
Тому Драч міг висловлювати свої погляди через сценарії. Його ж недарма вигнали з Київської кіностудії. Він працював там сценаристом, а спочатку навчався в Москві на Вищих сценарних курсах. Звідти його, до речі, теж хотіли вигнати – це ще один цікавий епізод. Але з кіностудії його вигнали саме через такі речі. Він намагався, наскільки міг, працювати для української культури й демонструвати свою незалежність».
Юрій Шаповал також розповів про Івана Драча та його шлях до Народного руху України, який виник на хвилі горбачовської перебудови і який він очолив.
«Тут є дуже цікава передісторія, пов’язана з 1986 роком і Чорнобильською катастрофою. Драч виступав у червні 1986 року на IX з’їзді письменників УРСР. Там було багато різних моментів, але є одна фраза, яка для мене багато що пояснила. Він сказав, що Чорнобильська катастрофа – це була блискавка в генотип нації. І відтоді він став зовсім іншою людиною. До нього прийшло глибоке розуміння того, наскільки хибною та згубною була ця система.
Є ще один дуже цікавий момент. Він сам зізнавався, що не відразу став таким гострим у своїх висловлюваннях. Свої погляди він висловлював поступово. Коли ми знімали фільм і розмовляли, то сиділи в його селі Теліжинцях, біля його будинку, неподалік річки Роськи, і говорили про багато речей. І він сказав: “От коли я став говорити, я зацікавив рухівців”.
Зверніть увагу: на той момент він був першим секретарем Київської організації Спілки письменників. Не так давно він отримав союзну державну премію. А висунути таку постать у політичний рух, коли ще існувала партія, було непростим рішенням.
Хто ж тоді заперечуватиме? Хто не визнає, що задум створення Народного руху цілком прийнятний і що в ньому немає нічого такого, що становило б смертельну загрозу для системи?».
Історик наголошує, що Іван Драч не був націлений на політику і був самокритичним у цьому плані, але пішов з огляду на обставини.
«Він не мав якихось надмірних амбіцій. Він також зізнавався, що, коли почав спілкуватися з діячами, які закладали основу Народного руху України, то побачив: у деяких питаннях вони були абсолютно некомпетентними. А він знав, як це потрібно робити. Саме ці його якості й відіграли свою роль.
Як відомо, головою Народного руху він був недовго – у 1989–1991 роках, а потім, у 1991–1992 роках, був співголовою. Він виступав проти перетворення Руху на політичну партію. Драч не дуже був задоволений своєю політичною кар’єрою, адже його задуми та їхня реалізація розійшлися».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник