Польсько-українська війна 1918-1919 років за Східну Галичину є розділом в історії двох народів, що відкриває так зване коротке ХХ століття і яка великою мірою обумовила кривавий конфлікт в період Другої світової війни.
Одним з головних каменів спотикання у взаєминах поляків і українців став Львів– місто, що мало кардинальне політичне і символічне значення і для одних, і для других. Великою мірою та війна була війною за Львів.
До розмови про цю сторінку історії я запросив польського історика Даміана Марковського, автора монументальної монографії “Два повстання. Битва за Львів 1918”. Слід підкреслити, що цього року Даміан Марковський отримав за цю книжку престижну Нагороду ім. Я.Куртики. Історик є науковим працівником Інституту національної пам’яті Польщі.
Даміан Марковський зі своєю книгою “Два повстання. Битва за Львів 1918”. Foto:PRdZ/Nazar Oliynyk
Отож, в кінці жовтня 1918 року Австро-Угорщина розпадається. У Львові українці і поляки готуються взяти у свої руки місто. Українці здійснюють неймовірне — 1 листопада вони фактично без жодного пострілу захоплюють ціле місто, що в українській історіографії називається “Листопадовим чином”. Проте, згодом українці впродовж декількох днів втрачають ініціативу і переходять від наступу до захисту, а згодом втрачають місто. Чому так сталося?
Ми маємо справу з декількома чинниками, які були тут вирішальними. По-перше, слід зауважити, що українське повстання, чи якщо так можна сказати, український державний переворот, з метою взяття влади у Львові та Східній Галичині був дуже добре підготовлений. Принаймні, якщо говорити про перший етап і сам Львів, то українцям вдалося досягнути всіх цілей, які вони собі запланували. Напевно на це також вплинули свого роду антиукраїнські стереотипи польської сторони. Представники польських підпільних незалежницьких організацій відштовхувалися від думки, що українці не будуть здатні настільки зорганізуватися, щоб серйозно загрожувати польській позиції у Львові. Але так не сталося. Це звичайно феномен, що українська армія виникла практично з підрозділів і вояків, які до цього часу були австро-угорськими. Фактично впродовж декількох годин ці австро-угорські підрозділи перестають існувати, а на вулицях Львова вже знаходиться західноукраїнська армія.
[…]
З другого боку, українська сторона допустилася помилок, таких як, скажімо, надто повільне перекинення до Львова Легіону Січових Стрільців. Справа в тому, що ті вояки, які з’явилися на вулицях міста ранком 1 листопада, вже як солдати української армії, були з базового призову. Тобто, в основному це були резервісти, старші за віком люди, змучені війною. Звичайно, великою мірою вони були віддані справі західноукраїнської державності. Проте, Легіон Січових Стрільців – це була еліта, кращі з кращих для тої України, за яку вони мали битися. Легіон прибув і вступив в бій лише за декілька діб, коли вже польське населення міста, котре мало рішучу чисельну перевагу над українським населенням Львова, масово включилося в боротьбу. Тим самим, шальки терезів схилили на бік поляків.
В українській історіографії і публіцистиці прийнято вважати, що у боротьбі за Львів вирішальну роль відіграв рішучий опір польської спільноти міста. І при цьому підкреслюється, що українські вояки не походили з міста, почувалися чужими в ньому і що їм доводилося битися з супротивником, що знав кожну вуличку. Чи такий погляд є достовірним поясненням, чому поляки виграли битву за Львів у листопаді 1918 року?
Напевно великою мірою це так. Проте не треба впадати в крайнощі, стверджуючи, що українці почували себе у Львові цілковито чужими, бо це не зовсім правда. Багато з них знало Львів, хоча б тому, що чимало з українських вояків походили з довколишніх місцевостей, але й теж зі самого міста. На українському також були, звичайно не в таких масштабах, як у випадку польської сторони, але все ж були молоді добровольці, що частково походили з львівської української інтелігенції. Можна сказати, що це були “українські орлята”. Проте, вже як я сказав, масштаб цього явища у випадку української і польської сторін був різним.
Натомість, фактом залишається те, що при кожному польському бойовому відділі у листопаді 1918 року були так звані “діти вулиці”. Мова про юних мешканців міста, чиї місця забав стали полем битви. Це, безсумнівно, грало на руку полякам.
Окрім поляків та українців ще однією національною спільнотою у Львові були євреї, котрі після вибуху польсько-українського конфлікту опинилися між молотом і ковадлом. Їхня ситуація, попри проголошений нейтралітет була складною, що привело до погрому 22 листопада, що сталося після того, як українці залишили Львів. Чи не так?
Так, з одного боку єврейська спільнота дуже швидко зрозуміла, що вона знаходиться в дуже небезпечному становищі поміж двома воюючими сторонами. Звідси й рішення про утворення Єврейського комітету і єврейської міліції, збройного формування покликаного стояти на сторожі безпеки та майна єврейського населення. Пізніше ситуація дещо заплуталася з огляду на те, що єврейська міліція декілька разів брала участь в боях на боці українських солдатів. З іншого боку, важко засуджувати такого роду акції, хоча б з огляду на те, що ще раніше частина польських відділів з північних дільниць допускалася грабунку і актів насильства щодо єврейського населення. Тобто, ми маємо справу зі спіраллю насильства, що наростає і яку вже не можна розкрутити. Це триває аж до моменту, коли польська сторона вчиняє військовий злочин стосовно єврейського населення. Мені здається, що справа дійшла до цього злочину ще й тому, що українська Головна команда наказуючи відступ зі Львова вночі 21 листопада не повідомила про це рішення єврейську міліцію. І в цій ситуації, коли українських відділів у Львові вже немає лунають поодинокі постріли єврейських міліціонерів в бік польських відділів, що вступають на покинутий терен. Звичайно, єврейська міліція була не здатна самостійно ставити організований опір. Починається погром, який з будь-якої точки зору гідний засудження. Треба відкрито сказати, що це військовий злочин в абсолютній більшості здійснений проти цивільного населення, яке не брало участі в боротьбі. Якщо не помиляюся, під час цього погрому загинуло лише декілька міліціонерів, максимум їх було вбито 12 чоловік. Решта це були цілковито беззбройні люди.
А чи українці могли виграти в листопаді 1918 року битву за Львів?
Я думаю, що такий шанс був і він з'явився 9 листопада 1918 року, коли захлинувся польський наступ на львівське середмістя. Тоді відбулася дуже бурхлива нарада польської сторони. З одного боку, були політичні і суспільні представники польської еліти міста, а з другого військові, які вели цю боротьбу. Велика частина польських політиків, представників світу культури та науки Львова виступили з пропозицією здати Львів українським військам. Справа в тому, що з одного боку, було розуміння того, що потрібно буде ще пролити багато крові, щоб Львів опинився з одного або другого боку кордону, чи то буде Польща чи Україна. З другого боку, була свідомість того, що поляки і українці пов'язані нерозривним зв'язком, бо вони живуть поруч на одній і тій же землі. І одні, й другі висували претензії до неї і ті й другі мали свою правоту у цій суперечці. Натомість, в тій декларації, яку в підсумку не підписали, були слова про те, що українці не є ворогом, якого можна просто перемогти, бо це не ворог, а сусід, а з сусідом на довгострокову перспективу не можна перебувати в стані війни. Ця декларація не була ухвалена, бо голос військових взяв гору і війна продовжувалася.
Натомість, в мене складається враження, що українська сторона теж програла шанс на мир, який не був таким, як хотілося. Українці хотіли, щоб Західна Україна отримала всі спірні терени. На мою думку ці претензії були дуже далекосяжні, бо включали терени навіть в околицях Криніци. Хоча все це не заперечуючи, що на цих спірних теренах проживало українське чи русинське населення. Все-таки мені здається цей шанс на мир був змарнований, коли в лютому 1919 року з'явилася можливість обопільних поступок [мова про місію генерала Бартельмі]. Безумовно, кісткою незгоди залишався Львів. Ні одна зі сторін не хотіла втратити Львів. Поляки тоді погоджувалися, щоб близько 85% Східної Галичини відійшло українцям, зі всіма великими осередками за винятком Львова. Натомість українці хотіли грати ва-банк і в кінцевому підсумку програли та втратили цю хорошу карту, що була в них у руках. Це була хороша карта, бо українці мали відкриті фронти на всіх напрямках, що в перспективі не могло добре для них закінчитися.
Матеріал підготував Назар Олійник