Варшавська битва була вирішальною баталією польсько-більшовицької війни 1920 року, яка переломила її хід і дозволила зупинити, здавалося би, нестримний похід Червоної армії на Європу. Перемога над більшовиками під Варшавою, яка офіційно відзначається 15 серпня, становить важливу складову національної гордості поляків і вважається віхою в їхній боротьбі за свободу та однією із заслуг Польщі перед європейською цивілізацією. Одночасно з цим, у тіні залишається внесок у перемогу над більшовиками військ Української Народної Республіки, союзника польської армії у тій війні. Взагалі варто говорити про польсько-українську-більшовицьку війну. Під брамами Варшави Червона армія опинилася після того, як вона почала свій наступ з-під брам Києва, який здобула польська армія при підтримці українських частин Головного отамана Симона Петлюри. Те, що відбулося під Варшавою в гарячі серпневі дні 1920 року, є невід'ємною частиною подій квітня-травня того ж року — союз Пілсудського і Петлюри та спільний похід військ Польщі і УНР на Київ.
До розмови про Варшавську битву і вклад українських військ у перемогу над Червоною армією я запросив професора Богдана Гудя з Львівського національного університету імені Івана Франка.
Професор Богдан Гудь зі своєю книгою "Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX i pierwszej połowie XX wieku". Foto:www.lnu.edu.ua (Прес-центр ЛНУ ім.І.Франка)
Пане професоре, ми з вами вже розмовляли про Київський похід польських та українських військ і, можливо, Ви погодитеся, що, як не парадоксально, значення і роль військ УНР є значно більшими під час того, що ми розуміємо під Варшавською битвою, ніж під час самого Київського походу.
Якою, власне, на вашу думку, була ця роль? Якщо ми розглядаємо Варшавську битву не як саму битву кількох днів під Варшавою, а як військові операції на кількох напрямках, де діяли українські підрозділи.
— Ви правильно підмітили, що роль українських військ була, напевно, більшою під час відступу, ніж під час наступу. Власне про це писав польський дипломат Каєтан Моравський, підкреслюючи, що під час відступу українські війська зберегли більше холоднокровності і мужньо відбивали атаки більшовицьких військ, захищаючи ті напрямки, на яких вони знаходилися.
Слід сказати, що була певна така роздрібленість українських військ. Українські війська, як я вже, здається, говорив, були єдиним союзницьким з Польщею військом, яке мало свій відтинок фронту, тобто захищало напрям на Дністрі, фактично це Галичина і карпатський напрямок.
Натомість, коли говорити про Шосту дивізію Марка Безручка, то вона оперувала в районі Замостя. І власне ці битви, чи, скажемо, операції провадилися на різних керунках, але всі їх треба оцінювати в контексті того, що ми називаємо Варшавською битвою, яка тривала, звичайно, не день і не два, а довший час, поки не дійшло до так званого «Чуда над Віслою».
Продовжуючи розмову вже про згаданого полковника Безручка, Марка Безручка і його Шосту дивізію, можна зустрітися з такою публіцистичною думкою власне про те, що Замостя (місто у Люблінському воєводстві), оборона Замостя врятувала Варшаву. Яке було значення Замостя, чому воно було настільки важливе і яку роль зіграла оборона Замостя Шостою дивізією Марка Безручка?
— Думаю, що кожне місце на польсько-українсько-більшовицькому фронті було важливе. Чому підкреслюється Замость? Тому що Замость зв'язав Першу кінну армію Будьонного, як перед тим ця армія застрягла під Львовом. Спочатку оборона Львова, яка затримала Будьонного під Львовом, врешті наказ з Москви, який змусив Будьонного залишити свої позиції під Львовом і рушити в напрямку до Варшави, але знову ж таки він затримався під Замостям. Це продемонструвало, по-перше, значення української зброї. Хоча це не була ціла дивізія Марка Безручка в Замості. Були окремі відділи 6-ї дивізії і окремі відділи польських військ, але Безручко, як старший за званням, керував обороною Замостя і власне для того підкреслюється його значення як командувача цієї героїчної оборони. Будьонний застряг там на кілька днів і власне це допомогло, безперечно, реалізувати план маршала Пілсудського відвороту з-над Вєпша. І власне це принесло те, що ми називаємо «Чудо над Віслою».
Говорячи про Львів, можливо, треба згадати про те, що під Львовом, власне, велику роль у командуванні з більшовицького боку відігравав Йосіф Сталін. І доводилося зустрічатися з такою думкою, що, власне, з наступом Першої кінної армії зволікав саме Сталін, який тиснув на Єгорова, на формального командувача військами під Львовом. Тому що він не бачив сенсу власне в нанесенні удару по Варшаві, а хотів інкорпорувати чи захопити ті терени населені українцями і включити їх...
— Ні, ну, радше, радше, може, трохи не так. Радше йдеться про те, що існували два плани, так би мовити, світової революції. Один Троцького і Леніна, фактично — через Варшаву на Берлін, а інший, який відстоював Сталін — через Південно-Східну Європу. І власне Львів, Карпати, оцей відтинок, який захищала Дієва армія під командуванням Омеляновича-Павленка, була тим напрямком, який, на думку Сталіна, був вирішальним. Власне, чому цей напрямок? Тому, що там нещодавно на цьому напрямку існувала червона Угорщина Бели Куна, червона Словацька республіка. Румунія теж не була надто сильним супротивником, який би міг затримати наступ Червоної армії. Ну, і плюс, напевне, маючи досвід переходу на бік більшовиків Української Галицької Армії, яка, щоправда, з початком польсько-більшовицької війни перейшла на бік поляків, а тоді була інтернована, можливо, власне цей напрям ввижався Сталінові більш перспективним. Ну, але оце патріотичне піднесення мешканців Львова, коли до війська зголосилося, якщо не помиляюся, 18 тисяч добровольців, дозволило оборонити Львів. А українські війська, всупереч існуванню певних планів відкриття фронту для червоних військ, утримали лінію Дністра і тим самим допомогли не тільки успішно реалізувати варшавський план чи план Варшавської битви, але й, фактично, українські війська захистили Галичину для польської держави.
Пане професоре, з перспективи часу, з перспективи тих 100 років, того століття говориться часто про братерство зброї. Наскільки власне ця кривава бійня, війна з більшовицькою армією, яка була добре і організована і мотивована, якби там не було, — наскільки це братерство зброї просякало взаємовідносини польських і українських вояків-наддніпрянців?
— Я думаю, що взаємовідносини були дуже-дуже різними. Взагалі були різними відносини в період оцього братерства зброї від кінця квітня і до жовтня, до половини жовтня 1920 року. Відносини були непростими. Петлюра не один раз з гіркотою писав про те, як поводяться на українських землях військова і цивільна польські адміністрації і що поводяться, фактично, по-загарбницьки. З іншого боку, підкреслювалося добру волю маршалка Пілсудського і певних військових кіл, які правдоподібно, скажемо так, із симпатією відносилися до свого союзника, хоча, очевидно, далеко не всі. Польща була різною, вона була стулена з трьох половинок, як пізніше іронічно говорили. І треба було враховувати настрої, скажімо, Познанщини, де домінували ендеки і Східної Галичини, де вони теж мали значні впливи. Іншим було відношення, скажімо, Пілсудського і його найближчого оточення, а це була Польська соціалістична партія. Ну, а соціалісти, як відомо, більш симпатично відносилися до визвольних змагань своїх сусідів, про що свідчить хоча би фраза Пілсудського, що «ендеція хоче всю Галичину, а я ні». Він готовий був там говорити, розмовляти з українцями про якісь поділи території і так далі.
Але загалом я вже говорив, що це був радше союз породжений зі страху, страху перед Росією чи то більшовицькою, чи то білою Росією. Хоча після підписання попереднього договору з більшовиками в жовтні 1920 року, скажемо, політика військових властей, а власне за це відповідав маршал Пілсудський, була дуже прихильною до армії УНР — виділялися і зброя, і інше військове майно, допомагали, власне, у продовженні боротьби проти більшовиків, яка, однак, тоді вже без підтримки союзника не мала жодної перспективи. Тому і закінчилася восени 1920 року поразкою, після чого українські військові опинилися в таборах для інтернованих вояків.
Пане професоре, я не можу вас не запитати про те, як представляється Варшавська битва. Як Ви чудово знаєте, незалежно від політичних поглядів, знання історії, вона в Польщі представляється як одна з вирішальних битв в історії військової справи, в історії Європи ХХ століття. Тобто, що Польща, поляки врятували Європу від більшовизму. Наскільки, з перспективи власне українського історика, виправдані такі епітети, така думка? Наскільки взагалі, не вдаючись в якісь альтернативні сценарії, можна говорити, що поразка польських і українських військ над Віслою, в тих подіях під Замостям, під Холмом й іншими місцевостями, могла привести до того, що більшовицька Червона армія залила би Європу?
— Безперечно, битва над Віслою, «Варшавське чудо», дійсно було дуже важливим моментом світової історії ХХ століття. Ви розумієте, що поляків і українців не підтримував ніхто. Були доставки зброї, але водночас були масові маніфестації, зокрема у Великобританії, під гаслами «Руки геть від Радянської Росії!». На радянську Росію багато західного робітництва дивилося як на мрію світового пролетаріату. Це було дуже і дуже популярним. І радянська Росія у своїй пропаганді подавалася як держава пролетаріату і тому, власне, і були ці плани Сталіна прорватися на запліччя польсько-українського фронту, щоб викликати бурю чи пожежу світової революції в низці країн Західної Європи, зокрема в Німеччині, в Угорщині, в Північній Італії, Австрії і так далі.
Тому, я думаю, що якщо забрати зайві суперлятивні епітети, якими часто грішать патріотичні польські історики, цю битву дійсно можна віднести до грона однієї з найбільш важливих битв у світовій історії ХХ століття. Тому що вона дійсно зупинила похід червоних гвардій на Захід, не допустивши вибуху пожежі світової революції.
Пам'ятаєте як в Блока:
Мы на горе всем буржуям
Мировой пожар раздуем,
Мировой пожар в крови —
Господи благослови!
Можна собі лише уявити, що б творилося по всій Європі, якби ця світова пожежа в крові дійсно спалахнула на її теренах.
Але повторюю ще раз, коли ми говоримо і віддаємо шану героям цих днів, треба пам'ятати, що Польща мала єдиного союзника, єдиного, який мав свій відтинок і який до кінця виконав цей союзницький обов'язок. Хоча фактично українські війська билися тільки за честь своєї зброї, нічого більш, захищаючи певні українські терени для польської держави. Парадокс, який є досить повчальним.
Матеріал підготував Назар Олійник