Contra spem spero! Без надії сподіваюсь! Це парадоксальне латинське гасло може служити ілюстрацією ситуації і постави учасників польського антикомуністичного підпілля, знаних під загальним окресленням «викляті солдати» або «незламні солдати». День пам'яті «незламних солдатів», встановлений в 2011 році і відзначається 1 березня.
В 1945 році Польща опинилася в жахливій ситуації, бо належачи до Антигітлерівської коаліції, вона, фактично, опинилася в таборі переможених. Знана є Ялтинська конференція, на якій західні союзники, по суті, визнали Польщу сферою впливів Сталіна. Країну зайняла Червона армія і почалася її брутальна совєтизація. Ситуації Армії Крайової та підпільної польської держави, яка існувала ще з часів німецької окупації було не позаздрити. Проте попри репресії совєтів і комуністичного апарату вдалося створити хоч і дуже неоднорідну, але бойову структуру, яка впродовж кільканадцяти років у нерівній боротьбі протистояла комуністичному режиму. Вважається, що останнім «незламним» був Юзеф Франтчак «Лялєк», який загинув в 1963 році. Щодо кількості всього повоєнного підпілля в Польщі, то тут цифри різняться - від 120-180 тис. всіх учасників ( включаючи і бойові відділи і цивільну підпільну сітку, аж до 300 тисяч).
-Як вдалося в умовах жорстокої совєтської окупації вибудувати ефективне підпілля?
Це питання я адресував професору Влодзімєжу Сулєї, якого й запросив до розмови про «виклятих солдатів»:
-Це було зумовлено фактом, про який Ви згадали на початку, а саме ним є факт існування в часи війни, по-перше – підпільної держави, а по-друге – збройних сил цієї держави у вигляді Армії Крайової. Це була дійсно чисельна, добре організована структура. В момент свого розквіту АК налічувала близько 400 тисяч приведених до присяги членів. Як на умови окупації це справді величезна сила, не порівняльна за кількістю з будь-якими іншими силами будь-де у Європі. У зв’язку з цим фактом і тим, що це була добре законспірована й розвинута структура. АК мала шанси триматися навіть у винятково несприятливих умовах, після вступу в Польщу совєтських військ. І мова тут не лише про, щоб пасивно протриматися, що полягало б на якихось пропагандистських акціях, але мова про чинну протидію впровадженню тої «нової влади». Звичайно, репресії, скеровані проти цих людей, сягали далеко. Вони мали різний вимір. Скажімо, під час операції «Буря» АК в деяких місцях намагалася грати роль господаря перед обличчям наступаючих радянських військ. Це виглядало так, що спочатку була спільна боротьба з німцями, а потім все закінчувалося апретуванням й інтернування як офіцерських кадрів, так і рядових солдатів. Так було у Вільні, так було у Львові, тобто передовсім на східних кресах. Потім вже було намагання уникати таких речей і переходити до глибшого підпілля.
Були різні спроби перетворити АК в кадрову організацію, зокрема була така організація NIE [від слова Niezależność – Незалежність – прим.] Була Делегатура на Край, яка цим займалася. Потім був WiN (Wolność i Niezawisłość - Свобода і Незалежність) Тобто, були вищі структури, які координували опір. Тим не менше, все це було зумовлено, з одного боку незгодою з тим, що сталося. З іншого боку, і це теж треба було відмітити, не було можливості увійти в так зване «нормальне повоєнне життя». Адже ці люди з огляду на свої погляди підлягали на жорстокі репресії, включно з позбавленням життя.
Які були відносини між польським урядом на вигнанні у Лондоні і строкатим незалежницьким підпіллям в самій Польщі? Якою була політика цього уряду щодо повоєнного підпілля?
В уряду тут були обмежені можливості для дій. Треба пам’ятати, що він звичайно пробував якось охопити ці структури, зокрема шляхом створення Крайової Делегатури, яка мала координувати акції, передовсім пропагандистські. Тут є одна істотна увага, яку треба чітко підкреслити. Ці бійці, які залишилися у підпіллі і яких потім назвали «виклятими солдатами», але на мою думку значно влучнішим окресленням є «незламні солдати», вони визнавали уряд на вигнанні своїм, легальним урядом. Вони не визнавали уряду, нав’язаного совєтами, який себе іменував «народним», але таким не був і звідси бралася ця додаткова сила, яку вони черпали, щоб продовжувати триматися. Звісно, були різні розрахунки: очікування Третьої світової війни, зміни геополітичної ситуації і на можливість вирішити питання шляхом виборів, що йшло в парі з підтримкою легальної опозиції в обличчі Польської селянської партії. Але загалом ця затятість була зумовлена фактом відмови погодитися з тим, що сталося в Тегерані, Ялті, а потім в Потсдамі.
-Гадаю, варто торкнутися одного аспекту, який в контексті Дня пам’яті «виклятих солдатів» не порушується. Мова про українське питання. Про це колись дещо писалося, але зараз майже не говориться. Мова про співпрацю АК/WiN та ОУН-УПА, зокрема це відомий спільний напад на Грубешів у травні 1946 року. Як виглядає цей контекст?
-Скажу так, те, що сталося, особливо на Волині й в Східній Галичині є до сьогодні неймовірним тягарем, що обтяжує ці відносини. І ті дії, вчинені частиною, значною частиною українського підпілля, викопали величезну прірву між двома спільнотами. Натомість правдою є те, про що Ви говорите, що відбувалася місцева співпраця, зокрема це був Kedyw (диверсійно-розвідувальна структура АК- прим). Скажімо, у випадку Грубешова мова йде про Мар’яна Голємбевського, який є дуже відомою постаттю в польському русі опору. Ця акція показувала, що ця співпраця була можливою хоча й в дуже важких умовах. Але є теж приведу приклад споминів вже покійного Єжи Возняка, який був людиною з IV Команди WiN, який сидів у Мокотовській тюрмі зі смертним вироком, але вирок не був приведений в дію. Він сидів разом з членом українського підпілля, особу якого я зараз на жаль не в стані встановити. Українець тоді сказав Возняку, що вони зробили велику помилку здійснюючи антипольську акцію на Волині. На жаль розуміння цього прийшло запізно, в ситуації, коли вже не можна було запобігти подіям, які мали місце.
-Як Вам відомо, в Польщі є гостра дискусія довкола «виклятих солдатів». Частина істориків чи публіцистів, нерідко роблячи узагальнення щодо всього незалежницького підпілля в Польщі, закидають йому слушно чи неслушно різного роду злочини проти цивільного населення. Наприклад, відома справа капітана Ромуальда Райса псевдо «Бурий», на якому тяжіють масові вбивства в білоруських селах на Підляшші. Як тут можна відділити ці різні контексти?
- Це все неймовірно складно. При тому узагальненні, з яким ми маємо справу гине контекст. Я дуже далекий від однозначних оцінок різного роду дій. По-перше, все це вимагає детальних і глибоких досліджень, а також доброго знання контексту. Тобто розуміння того, чому мали місце ті чи інші події. Проте зрозуміло, що в силу причин підпільні структури в деяких випадках вироджувалися. Але тут треба розглядати це питання розважливо. Ми маємо справу з відмовою визнавати «нову дійсність», намагання відстояти ту дійсність, яка повинна бути і маємо контекст в якому функціонують ці люди, який стає чимраз несприятливим. І звісно, могли відбуватися речі, які гідні засудження, але ми не повинні узагальнювати. Треба кожну ситуацію розглядати окремо.
Навіть в рамках WiN i NSZ (Національні збройні сили – прим.) мали місце різні дії, різні підходи. Теж багато залежало від місцевого контексту. А в 50-роках, коли залишилися рештки цих відділів, то це вже була боротьба за виживання.
-Напевно тут відіграє важливу роль «чорна легенда», створена польською комуністичною і радянською пропагандою. Мова йде про «виклятих солдатів», і дозволю собі сказати це стосується також цілого антикомуністичного підпілля: українського чи також підпілля в колишніх балтійських республіках. Цих людей таврували як «фашистів», «бандитів» . І ця «чорна легенда» досі тяжіє на «виклятих солдатах». Здається, що польське суспільство не до кінця здатне опиратися цьому міфи, який творили десятиліттями.
-Ви праві, він був дуже сильний вже в ті часи і проводилася пропагандистська діяльність. І це мало місце не лише в офіційному дискурсі. В Польщі була така популярна серія, яка називалася «Жовтий тигр», де, серед іншого, представлявся вже згаданий образ підпілля. Це була дуже популярна література, яка широко розходилася. Такий самий дискурс був пресі, в радіо, в телебаченні цього було менше. Але всього було дуже багато в насиченому вигляді і це залишилося як певний стереотип, як певна калька, яка в мінімальному вигляді, але потрапила в шкільну науку. Це щось, що вимагає розумного пояснення. Передовсім мова про мотивацію тих людей і показання того, що безумовно було поганим, але й показання, що була боротьба во ім’я вищих ідеалів, хоча вона не завжди велася так, як її можна було б вести за інших умов.
Матеріал підготував Назар Олійник