Історик і публіцист Юрій Фельштинський був одним з тих, хто в спільній з екс-полковником ФСБ Алєксандром Литвиненком книзі «ФСБ підриває Росію» попереджав світ про небезпеку з боку Владіміра Путіна, який прийшов до влади після вибухів житлових будинків в Буйнакську, Москві і Волгодонську у вересні 1999 року. В результаті терактів, організованих ФСБ, загинули 307 чоловік. Це було використано як привід для початку Другої чеченської війни і забезпечило успіх Путіна на президентських виборах в 2000 році.
Фельштинський також один з тих, хто передбачив повномасштабну війну Росії проти України. Зокрема, про її небезпеку він писав в спільній з екс-підполковником КГБ Юрієм Поповим книзі, польська версія якої звучить так: «Від Дзєржинського до Путіна. Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування 1917-2036».
Юрій Фельштинський відвідав ХХХ Ярмарок історичної книги у Варшаві. До вашої уваги фрагменти його виступу.
Історик відзначає, що історія Совєтського Союзу позначена боротьбою спецслужб і партії за владу та контроль. Це протистояння веде свої початки від часів «вождя світового пролетаріату» Владіміра Леніна і Фелікса Дзєржинського, творця ЧК — першої совєтської спецслужби, сумнозвісні традиції якої продовжили і розвинули НКВД, КГБ, а сьогодні продовжувачем ЧК є ФСБ.
Конфлікт полягав в тому, що з точки зору Дзєржинського революція мала бути міжнародною. Дзєржинського, як польського революціонера, Росія насправді не особливо цікавила. В той же час, Ленін намагався, щоб він, як лідер російських революціонерів, став керівником світової структури революціонерів, а для цього йому було потрібно не німецьким революціонерам допомагати, а зосередитися на владі в Росії. Тобто, для Леніна все це було боротьбою за його особисту владу, а для Дзєржинського мова йшла про боротьбу за світову революцію.
Ідейно-стратегічні протиріччя зумовили конфлікт, який в подальшому мав фатальні наслідки для вождя революції.
Перший відкритий конфлікт вибухнув з огляду на бажання і вимоги Леніна підписати Брестський мир з німецьким урядом. Водночас, з точки зору Дзєржинського і революціонерів, таким кроком Ленін допомагав Німеччині і вбивав шанси на революцію там. З огляду на те, що Ленін змусив ЦК компартії підписати мирну угоду з Німеччиною, Дзєржинський по лінії держбезпеки став на шлях спочатку зриву Брестського миру, а в подальшому усунення Леніна. У липні 1918 року працівники держбезпеки ВЧК вбили у Москві посла Німеччини з надією, що це зумовить розрив Брестського миру. Проте з огляду на свою слабкість німці не пішли на це. Навіть не дивлячись на те, що Дзєржинський вбив німецького посла, мир був утриманий. Тоді в серпні 1918 році була спроба вбивства Леніна, але той вижив. І тоді вже на наступному етапі Дзєржинський вступив у союз зі Сталіним задля усунення Леніна. Таким чином, в ці роки були якби три гілки управління Совєтською Росією: уряд – це Ленін, партія – це Сталін, і держбезпека – це Дзєржинський. І вже на 1922 рік Ленін, практично, був усунений від влади. Взагалі остання інформація про живого Леніна відноситься до 5 березня 1923 року. В цей період перестає працювати совєтський російський уряд як важливий державний інститут. Згодом це все перетворюється в суто технічний орган при партії.
Після 1923 року вже починається боротьба між Дзєржинським і Сталіном. Ця боротьба закінчилася в 1926 році усуненням Дзєржинського. Після цього, від 1927 і до 1953 року Сталін досить жорстко контролював ситуацію, передовсім через терор. Це час абсолютно небаченого в історії людства терору, коли були вбиті десятки мільйонів людей. Власне ця система терору лягла в основу СССР, який виник після смерті Сталіна.
Історик вважає, що смерть кривавого диктатора була результатом змови.
Є дуже серйозні підстави говорити про те, що 5 березня 1953 року Сталін помер не без допомоги своїх колишніх соратників, але керував змовою голова держбезпеки Лаврєнтій Берія. Проте, як тільки з його допомогою був усунутий Сталін, партія усунула вже самого Берію, бо тепер він становив для неї загрозу. Тобто, ці, так би мовити, «криваві качелі» зупинилися лише в липні 1953 року, коли був розстріляний Берія.
Після усунення Берії ще декілька років, включно до 1956 року партія розстрілювала вищих офіцерів держбезпеки. В 1956 році ця війна врешті закінчилася.
Юрій Фельштинський підкреслює, що протистояння партії і держбезпеки було дуже жорстоким і не припинилося після ХХ з’їзду на якому було засуджено культ Сталіна, почалася десталінізація і відлига, що йшло з деяким пом’якшенням совєтського режиму.
Ця боротьба була дуже довгою і кривавою. В ході цієї боротьби було розстріляно десятки тисяч вищих офіцерів держбезпеки. Ці розстріли проводила партія. Натомість, коли ініціативу перехоплювали спецслужби, то вони, в свою чергу, розстрілювали десятки тисяч партійних керівників. Ця кривава війна тривала до 1956 року, включно. Після 56-го року правила помінялися — комуністи і чекісти перестали вбивати один одного. Проте боротьба продовжувалася. Вперше держбезпека прийшла до влади в Совєтському Союзі, коли генеральним секретарем став колишній голова КГБ Андропов. Просто Андропов дуже швидко помер і він лише півтора роки керував державою. І після його смерті до влади знову прийшла партія, Черненко і Горбачов. А от в серпні 1991 року була здійснена спроба державного перевороту, яким керувало КГБ на чолі з Владіміром Крючковим. Хоча й ця спроба провалилася, але компартія втратила владу, тобто партія втратила монополію на владу в Совєтському Союзі. Це означало, що КГБ не має над собою політичного контролю, який існував з 1917 року, і проти чого держбезпека все своє життя воювала.
Фельштинський наголошує, що в Російській Федерація, яка є спадкоємницею Совєтського Союзу спецслужби є системою значно більш всеохоплюючою, ніж можна собі подумати.
Треба усвідомлювати, що структура держбезпеки є справжньою махіною. Ми цього не розуміли і навіть зараз це не до кінця розуміємо масштаби. Справа в тому, що ця структура включає в себе верхівку айсберга, яка нам добре помітна. Тобто, це офіційні структури держбезпеки. Проте є теж інша частина цього айсбергу держбезпеки — це десятки, можливо сотні тисяч людей, які працюють в системі діючого резерву і в агентурній мережі.
Тобто, якщо говорити про сучасну Росію, то ціла країна просякнута десятками, сотнями тисяч людей, що працюють на ФСБ. Власне завдяки цьому Росія перебуває в руках ФСБ як інституції.
Юрій Фельштинський підкреслює, що в своїй співавторській книзі він вказує, що головна проблема сучасної Росії не Путін, а система, яка сформувалася в Росії після його приходу до влади і що без її краху не варто розраховувати якісь зміни.
Книжка «Від Дзєржинського до Путіна» — це історія того, як спецслужби боролися за захоплення влади в Росії. І коли вони захопили цю владу в 2000 році, то вперше в історії виникла ситуація, коли спецслужби керують державою. Проблема, скажімо, не в тому, що спецслужби беруть участь у війні проти України в якості спецслужб. Проблема в тому, що спецслужби Росії контролюють ядерну державу. І ось лише зараз, після 24 лютого, напевно вже всі зрозуміли, наскільки небезпечний цей режим, який керують спецслужби. Проблема, на жаль, не в Путіні як президенті Росії і диктаторі. Проблема полягає в тому, що для того, щоб Росія відмовилася від своєї агресивної політики необхідно, щоб від влади відмовилися спецслужби, а це завдання дуже складно виконати.
Проте історик впевнений, що саме повномасштабне вторгнення в Україну є початком кінця Путіна і його системи, і що лише перемога України і крах Російської Федерації дає шанс на створення якоїсь нової Росії.
Ми в своїй книзі власне писали, що Путін створив стабільний режим і може бути президентом до 2036 року, якщо він не розпочне велику війну. Якщо ж він це зробить, то тоді це буде кінець Путіна, кінець режиму Путіна, і кінець Російської Федерації в тому форматі, в якому РФ існує сьогодні.
І от 24 лютого Путін розпочав цю війну. Її негативний аспект абсолютно зрозумілий й очевидний: йде війна, гинуть українці, нищиться Україна. Проте, поруч з цим, завдяки війні з’явився шанс нарешті знищити всю цю систему, яку відбудувала держбезпека після 2000 року. І цю систему вони створювалися і билися за неї, починаючи з 1917 року.
Тобто, в нас вперше за останні 100 з лишком років є врешті шанс зламати цю систему. Проте для цього потрібно, щоб Росія зазнала поразки у війні з Україною, а для цього потрібно допомагати Україні.
Матеріал підготував Назар Олійник