Надія Лазнюк: «Про те, що ми ховали в себе євреїв, у селі дізналися тільки за 60 років після війни»

Про історію Праведників народів світу з України розказала Польському радіо для України безпосередня учасниця тих подій Надія Василівна Лазнюк. Її сім'я під час II світової війни переховувала єврейську родину у себе вдома, коли пані Надії було 8 років (її прізвище тоді було Андрієвська). Разом з батьками вони жили в селі Трощі Липовецького району Вінницької області. Ніхто в селі не наважився допомогти родині місцевого коваля Чмелика, а от батьки Надії Василівни два роки ховали їх на своєму подвір'ї, годували... Там навіть народилася дитина. І при цьому дотримувалися такої конспірації, що односельці про це дізналися тільки за 60 років по війні! Маленька дівчинка Надійка тоді щодня ризикувала своїм життям і навіть цього не усвідомлювала. А цьогоріч вона вже відзначатиме свій 90-річний ювілей і при цьому дуже добре пам'ятає всі ті події

Надія Лазнюк, праведниця України, дочка Праведників народів світу, сім'я якої врятувала єврейську родину від нацистів під час ІІ світової війни

фото з архіву Надії Лазнюк

14 травня День незалежності Ізраїлю. А ще відзначають День українців, які рятували євреїв у часи Другої світової війни. З 1953 року в Ізраїлі запроваджено звання Праведників народів світу. Його надають представникам інших народів, що рятували євреїв від нацистів, ризикуючи власним життям — адже за це німці розстрілювали всю сім'ю рятівників. Гітлерівці влаштовували облави, але все одно знаходилися люди, які переховували євреїв роками у себе вдома. Найбільше таких Праведників офіційно зареєстровано в Польщі. Друге й третє місця посідають Нідерланди та Франція, а Україна — четверта.

Звання Праведника народів світу заснували в Ізраїлі 1953 року. Тоді ж створили спеціальну комісію, яка відзначає ним людей по всьому світу.

Саме такими Праведниками є батьки Надії Василівни Лазнюк — Василь і Марія Андрієвські. Самій пані Надії було 8 років, коли до їхнього села прийшла II світова війна. Але мотиви і передумови, які пояснюють вчинок її батьків, походять іще з довоєнного періоду. Тому пані Надія почала свою розповідь саме з цього. Адже ще в голодні часи 1921 року її сім'я прихистила й вигодувала двох маленьких хлопчиків, які ходили по хатах і просили їсти. Після того хлопці вважали її батьків рідними. Власних дітей Андрієвські дивом врятували в час голодомору 1933 року, коли у них, по суті, забрали господарство і загнали силою в колгосп. З початком II світової вони прихистили у себе племінника, батьки якого виїхали з країни. Так що 1941-го родина в господарстві налічувала 8 людей. 

І коли село окупували німці, то Андрієвські вирішили дати укриття ще й 4 людям з сім'ї місцевого коваля Фроїма Чмелика: дружині, її сестрі і двом дітям. А протягом двох років, поки вони жили у Андрієвських, дружина Рахіль народила ще одну дитину.    

Надія Василівна добре пам'ятає, як вони ховали єврейську родину, як дотримувалися конспірації. Як відступали радянські війська, і як за ними їхали німці. 

Розповідає про облави поліції в пошуках молодих українців, яких мали забрати на примусову роботу до Німеччини.   

Як потай скромно відзначали Різдво і Великдень. Як брата віддали під трибунал уже після війни, бо служив у КДБ і відмовився брати участь у каральних операціях проти українців. 

Про спілкування з родиною врятованих євреїв після війни.

А також про власну роботу викладачкою історії: у столичному університеті, а також у школі.

Про агресивну роль Росії в українській історії, дослідження на цю тему та підготовку учнів до захисту робіт.  

Інтерв'ю можна прослухати в доданому аудіофайлі. 

Олексій Стеценко