Аушвіц — це страшне слово, страхітливе місце, пекло, глибину якого описати не під силу навіть геніальному Данте.
Німці створили концтабір Аушвіц у червні 1940 року в окупованій Польщі, в околицях міста Освєнцім, поблизу Кракова. Німецькі окупанти перейменували Освєнцім в Аушвіц. Спочатку табір створювався для ув’язнення поляків. Аушвіц II-Біркенау з’явився пізніше та став місцем масового знищення євреїв.
У період з 1940 по 1945 рік в Аушвіці були вбиті один мільйон сто тисяч людей. З них близько мільйона складали євреї, а також поляки, роми, українці, а також совєтські військовополонені. Загалом представники 27 національностей.
27 січня 1945 року, Червона армія звільнила німецький нацистський концтабір Аушвіц-Біркенау. Цього дня відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, встановлений Організацією Об’єднаних Націй у 2005 році.
На терені покинутої німцями «фабрики смерті» залишилося в живих 7 тисяч в'язнів, які перебували на межі смерті, з них близько 500 дітей. Серед цих маленьких бранців була й маленька дівчинка на ім’я Аня.
Сьогодні Ганні Михайлівні Стрижковій 83 роки. Спеціальна медична комісія встановлювала її вік і в документи їй вписали дату народження — 1 травня 1941 року. Хоча, ймовірно, вона на рік старша. Практично єдиною ниточкою, яка дозволила зібрати по крихтах її історію перед Аушвіц був номер, який їй витатуювали німці — 69929. Завдяки ньому вдалося встановити, що вона потрапила в концтабір в транспорті бранців з Білорусії і що її мама теж була з нею, що вона, ймовірно, загинула в Аушвіц.
Ганна Михайлівна люб'язно згодилася для мене знову повернутися спогадами до Аушвіц. Її історія приклад жахіття, але це водночас це історія дива, історія віри, історія надії і безмежної любові.
Вона відзначає, що недавно німецькі документалісти зняли фільм «Чорний цукор, червона кров» про неї, який зараз транслюється у Німеччині. Як говорить сама Ганна Михайлівна Стрижкова, в ході роботи над цієї стрічкою вдалося встановити додаткові деталі з її біографії, які до цього не були відомі.
Вони довго шукали, де мої корені, бо я ж не знала [цього]. У мене все було тільки в номері [вибитому на руці], який 47-му чи 48-му році, я вже не пам'ятаю точніше мої прийомні батьки, вони його знищили, його оперували. І вони [німецькі документалісти] знайшли, що я потрапила десь у вересні, 9 вересня 1943 року, що я з родини з Білорусії. І вони навіть знайшли моїх родичів, які зараз знаходяться в Німеччині.
Маленьку бранку концтабору німці використовували в якості біометаріалу. Слід сказати, що чимало маленьких бранців ставали жертвами лікаря Йозефа Менгеле, відомого як «Ангел смерті з Аушвіц». Намагаючись підтвердити расові теорії нацистів, він здійснював псевдонаукові досліди над близнюками, вагітними жінками та дітьми, включно з ін'єкціями токсичних речовин, хірургічним втручанням без анестезії та спробами штучно змінювати колір очей. Але Ганні пощастило уникнути цієї страшної участі. Її, як і багатьох дітей, перетворили на примусового донора крові для солдатів Вермахту.
Я була наче у концтаборі Аушвіц, де нас привезли, де нам зробили номери, а потім мене з сестрами перевели до філіалу концтабору, до Потулиці і там був дитячий відділ, де були діти, в яких брали кров. В Путулиці ще був близько розташований німецький госпіталь. І от там збирали кров і брали дуже багато. І знаєте, є така книга Нікєєва «Таємниці німецьких концтаборів». Він сам пише дуже багато про Білорусію, про білоруських діти, і він каже, що це три кола пекла. Перше коло на виживання — це Аушвіц, друге коло на біологічну витримку – це Потулиця. А потім нас ще перевозили в табір Константинов – це вже перевиховний табір, де дітей, біленьких, з блакитними очима, з них виховували слуг для арійців. І вже було третє коло пекла. І хто витримував цей круг, той залишився живий. І чому [з цією метою] брали завжди дітей Вітебської губернії і білорусів? Бо вони всі були біленькі, бо вони з блакитними очима і дуже були витривалі. Чому я так сміливо говорю про це? Бо мені навіть зробили аналіз ДНК, який показав, що в мене, як і у всіх білорусів Вітебської губернії, десь 60-70% прибалтійської крові. Справа в тому, що, як кажуть наші вчені-історики, білоруси це якраз гілка прибалтійців. І навіть вважалося, що домішок іншої крові, татарської там чи іншої, монгольської в них немає. Тому ці діти особливо відбирали для цього, бо вони були більш «чисті», арійської раси і використовували їх кров.
Жінка зізнається, що час стер практично всі спогади про те пекельне місце, але деякі їх крихти залишаються
Я раніше в дитинстві дуже пам'ятала обличчя наглядачки, яка водила нас на забір крові. Але згодом це вже якось пройшло. Я пам'ятаю як у табір прийшов танк. Але чи це мої спогади, чи це те, що я чула від інших? Чи це те, що я бачила у кіно? Зараз мені це дуже-дуже важко сказати. Я себе добре пам'ятаю, мабуть, десь з 45-го року, ну десь з травня. Мабуть, у березні десь нас привезли до Києва.
Потяг з врятованими з Аушвіцу дітьми прямував до Ташкента, але п’ятирічна Гануся не доїхала до пункту призначення. Вона була в дуже важкому стані. Її виснажену і цілковиту знесилену поклали в одну з лікарень Києва. Доля так розпорядилася, що це місто стало її домівкою на все життя і також подарувала їй другу маму і тата. Білоруську дівчинку удочерила сім'я українців – Анісія Петрівна Зазимко та Михайло Андрійович Коваль.
Справа в тому, що потяг йшов до Ташкента, до хлібного міста, а в Києві, ну, як кажуть, залишили там десь біля двохсот дітей з Білорусії дуже слабеньких, які могли не доїхати. От у цю другу категорію «дуже слабенькі» я і потрапила, бо мама казала: «тебе винесла на руках медсестра, а ти така була вся біленька, головка біленька, але така як зламана квіточка». Мама прийшла, як і всі жінки Києва. Вони прийшли і принесли, що могли. Вони знали, що цей потяг приїде з дітьми. Вони принесли хто іграшки, хто їжу, хто що. І мама прийшла. Вона мені казала: «ми вирішили з батьком, що візьмемо дитину і будемо її виховувати». Тим паче, що ці всі діти були сироти, не було в них батьків. Потім хтось з них їх знайшов. Мама мені розповідала: «ми вирішили, що візьмемо такого хлопчика чи дівчинку чорненьку, щоб була схожою на нас. Але коли я побачила тебе і ти така була як зламана квіточка, то я сказала, що я цю дівчинку візьму і буду її лікувати». Ну, мене спочатку відправили у дитячу лікарню, а вже потім віддали батькам. От так.
В дівчинки під час перебування в лікарні, і також згодом, довго був панічний страх перед людьми в білих халатах, бо вони їй нагадували про те, що з нею чинили німці в концтаборі.
Коли заходили лікарі у білих халатах, я завжди якось так дуже стискалася і дуже лякалась. І мама мені казала: «ну, якщо тобі боляче, коли там роблять уколи чи щось таке, коли дивляться тебе, то ти кричи». І я завжди їй відповідала: «кричати не можна - будуть бити».
Страх глибоко засів в дитині. Вона майже не посміхалася, але коли названі мама і бабця тихцем принесли в палату кошеня, то вперше за довгий час на обличчі дитини викресалася посмішка.
Я ніколи не посміхалася. Я була дуже серйозною дівчиною. Я, мабуть, і не дуже розмовляла. І коли прийшли перший раз мама і моя бабуля, я тільки відверталася і все не поверталась до них і з ними не розмовляла.
Я була дуже серйозною дитиною, а потім вони принесли котенятко, і воно ж полізло до мене там і я повернулась і почала якось більше [реагувати]. І після цього я вже почала з мамою розмовляти.
Але я ще добре пам’ятаю такий момент. Це, мабуть, був, я не знаю, березень чи квітень. Мама вже забрала мене з лікарні. Був тоді сніг, дощ і незрозуміло, що таке. Вона мене так закутала і йде і я бачу вона плаче. І я кажу: «ой, а це що? Ти плачеш?». Вона каже: «ні - це сніг».
Оце я пам'ятаю. Я навіть пам'ятаю, що ця хустинка, яка була на мені, вона була така, знаєте, як тоді, після війни, сірувата, жовтувата, якась така тепла. І от це вже я пам'ятаю.
Я навіть це погано пам'ятаю, але трошки пам'ятаю, як я була вже тут і мені робили операцію, номер знімали. Це я теж пам'ятаю.
Концтабір Аушвіц-Біркінау був пеклом для представників багатьох народів, тому в мові невільників німців переплелися слова різних мов. Переважали німецькі і польські слова. Деякі з них ще довго були атавізмами в побуті маленької Ганусі, атавізмами жахіття, від якого нова сім’я намагалася її відгородити.
Мої рідні, які потім взяли мене додому, вони все робили, щоб я все забула. Але мама казала, що я хліб називала «брод», молоко – «млєко».
І навіть [я вживала] якісь слова, на які вони навіть і не чули, і не знали, то все є. Там, як на нас було багато дітей різних, але більшість було вже все-таки білорусів, але і були й інші. Але я вже і не пригадую їх.
Знаєте, мої рідні, які мене потім забрали і які виховували мене, дали мені життя повторне, бо я була дуже обезкровлена. І моя прийомна мама тричі мені давала свою кров. Але Ви розумієте, молода жінка після війни, як то кажуть в зруйнованому Києві було, і вона маленька, худенька, типова україночка. І я завжди кажу, що так, війна забрала у мене все і батьків, і родину, і дім, і навіть країну. Все забрала. І в мене був тільки один номер, який був у мене на руці. Україна мене потім виховала, вилікувала, поставила на ноги, навчила, дала освіту, дала родину, яка дай Боже, щоб була у всіх дітей. І тому я кажу - я українка.
Ганна Михайлівна Стрижкова в нашій розмові постійно підкреслює, що Бог послав їй прекрасну сім’ю, люблячих батьків, але свого часу був важкий момент усвідомлення, що попри всю цю любов і необмежену турботу, вона нерідна дитина. Вона завжди прагнула дізнатися, хто вона, звідки і хто були її перші батьки.
Я все життя, мені зараз, якщо взяти по паспорту, буде вісімдесят чотири роки, а якщо взяти як воно було, як мене знайшли, то вже вісімдесят п'ять. І я увесь час прожила в цій родині. Я прожила в цій біологічній ніші, яка була мені дуже зручна, було дуже добре. Тому знаєте, коли я тут почула, що я зовсім не так, ким себе вважаю, то мене це дуже спантеличило, але не дуже здивувало. Ні. Але, знаєте, якось мені дуже важко було з цим справитись. Я все життя знала, що я не рідна. Ще з дитинства я коли там проходила, то я чула десь там «о йде нерідна дитина», «вони там її взяли». Тобто, я це знала. Але знаєте як це, розумом ви розумієте, що це так, але серце ваше не приймає. Ну, як я можу сказати, що я не кровна дитина, якщо моя мама три-чотири рази давала мені свою кров? Ну як я можу сказати, що я нерідна? Ні – я кровна, я їх кровна. І вони, особливо мама дуже хвилювались, коли знімали в фільм, щось показували. Ну, вона, знаєте, не дуже хотіла, щоб, знаєте, знайшлися рідні, і я могла піти від них, бо все життя я прожила з ними. І я вважаю, що мій, як то кажуть, обов'язок був з ними прожити.
Вони дали мені життя, і я повинна була зробити краще їх життя.
Їй це сповна вдалося. Вона зробила їх життя щасливим і вони віддячили сторицею. Ганна теж створила прекрасну сім’ю, в неї народилася донька, чий чоловік з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну пішов добровольцем в ЗСУ.
В неї теж склалася кар’єра. Як не дивно, але попри страх ще з дитинства перед людьми в білих халатах, вона стала біологом. Ганна Михайлівна захистила кандидатську дисертацію і все життя присвятила вивченню мікроорганізмів, корисних для людини.
Де у сьомому-восьмому сьомому я прочитала книгу «Мисливці за мікробами» Поля де Круа. Це мене дуже якось зачепило, і я вирішила стати мікробіологом. І коли я сказала про це моїй родині, то вони були дуже здивовані, бо, як ви розумієте, мікробіологія це тільки людина у білому халаті і в білій шапочці. Але я вже якось так націлилася на це.
І після закінчення школи я поступила до університету і пішла на кафедру мікробіології. І Ви знаєте, я не жалкую, бо це та професія, де я себе почувала дуже добре. І я вважаю, що те, що ми робили, це дуже маленька, але це була частка от того, як Україну відновлювали і будували, відбудовували після війни. І я дуже рада, що пішла по цій стежці.
Повертаючись до Аушвіц, слід сказати, що попри гучні заяви комуністичної пропаганди, в совєтські часи ті, хто повернувся з пекла гітлерівських концтаборів мали на собі тавро сорому. Про них почали більш широко вже говорити на схилку падіння червоної імперії.
В 1946 році, я не знаю, яким чином, але до нас приїхала знімальна група московської кіностудії документального фільму. І в сорок шостому році вони знімали фільм, який називався «Повість про наших дітей». І один з його епізодів був про моє життя, тобто про мене і про маму. Значить, і там якраз було і показано, як мама йде зі мною на переливання крові, на вливання крові, потім як йдемо на операцію, і звідти ж моя рука, де був цей номер, який потім знімали.
За все моє життя мене знімали в 5-6 фільмах, якимись там уривочками воно проскакувало. Про це так тоді не говорили. Справа в тому, особливо ті, хто був дорослий, вони ж повернулися і їх вважали ледь не «ворогами народу». І їм було дуже важко. Важко. Мені трошки було легше, бо я була зовсім маленькою дитиною. І шо мені могли сказати?
Мені не скажуть, ні скажуть, що я «дитина ворога», бо це не так. Ну що, я в три-чотири роки з автоматом могла робити?
І концтабір, особливо Аушвіц – «це табір смерті». І тому якось я не дуже цей вид гніту режиму не почувала на собі. Парубків, дорослих, які повернулися їх не приймали до інституту, до вищих закладів. І вчитись їм було дуже важко, і на роботі дуже таке погане відношення було.
Ні, мене це минуло. Я і одержала освіту, і таку родину, що я кажу - Дай Бог, щоб у всіх дітей була така родина, як була у мене прийомна.
Ганна Стрижкова є членом Української спілки в'язнів – жертв нацизму, початки якої сягають ще совєтських часів. У 1988 році в Києві відбулася перша зустріч 800 малолітніх в'язнів з усього Совєтського Союзу. Там організували Міжнародну спілку колишніх малолітніх в'язнів фашизму, до якої увійшли в'язні з усіх совєтських республік.
Ось, що жінка каже про свій перший візит в Аушвіц, вперше після 27 січня 1945 року, коли в концтабір ввійшла Червона армія і в’язнів визволили. Це було у 1989 році.
Ми везли групу дітей з Академії наук до Польщі на відпочинок, і ми були в концтаборі Аушвіц. І коли ми туди їхали, то жили в автобусі і я їм розповіла про табір. Тобто, я їх підготувала, що вони можуть там побачити, що це таке, що і як. І знаєте, я більше була дивилася, як там діти, що вони, де, як і що. Але коли я почула розповідь вже там наших гідів, то для мене це був навіть такий шоковий стан, бо я багато чого почула.
Це була перша поїздка, а потім вже друга була в 1995 році, коли наша спілка організувала акцію під гаслом «Запали свічі пам'яті в місцях масового знищення людей». І це були концтаборі Аушвіц, Майданек, Дахау, Равенсбрюк.
Ганна Михайлівна Стрижкова регулярно відвідує пам’ятні заходи, які відбуваються 27 січня, коли відбулося звільнення концтабору Аушвіц-Біркінау. Вперше на таких заходах вона побувала у 2005 році, коли відзначалася 60-річчя з часу того знакового дня, який мав місце 27 січня 1945 року. Жінка зізнається, що саме перебування на терені Аушвіц з нагоди 60-ліття визволення концтабору були для неї глибоким і травматичним пережиттям.
Нас зібрали, ми там сиділи. Ще не було цього великого ангару, який зараз є. І тут завила сирена. Ну що Вам сказати? Я вже її давно не чула. Але я думала, що мені стане погано, і я не знаю чи я була при свідомості, чи ні. А були жінки, які були поруч зі мною, деякі навіть і свідомість втрачали. Це було жахливо. Я сама не знаю, це не страх. Я не знаю як його назвати, коли він вас весь обіймає з голови до ніг. Потім я вже була на інших річницях Ні, цього вже не було, бо якось вже звиклося і вже сирена ніколи не гула потім.
І потім ще таке почуття… Знаєте, це таке місце, ти йдеш по ньому і мені здається, що я йду по кістках. І мені навіть не те, що боляче, але мені не хочеться навіть ставати на цю землю, бо мені здається, що це я йду… Ой, не кажіть…
Матеріал підготував Назар Олійник