Чи частота революцій на пострадянському просторі є позитивним сигналом чи повинні ми розчулюватися під час кожної з них? А можливо ці революції свідчать про якусь системну помилку у нашій частині світу? І взагалі, що означає «успішна революція»? Про це, серед іншого, у межах лекції «Революції у Східній Європі: чого нас вчать?» дискутували депутат Сейму Польщі, професор Польської Академії Наук Павел Коваль та незалежна публіцистка Боґуміла Бердиховська у межах конференції «Польська східна політика», що ушістнадцяте організував цього річ, щоправда онлайн, Колеґіум Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського у Вроцлаві.
Учасники дискусії спробували дати оцінку протестам у Білорусі у контексті революцій на терені країн пострадянського простору за попередні декілька десятків років. Зокрема, Павел Коваль зауважив, що не зміг пригадати жодного протестного руху у регіоні ані Центральної, ані Східної Європи, який тривав у такій напрузі так довго. Він зазначив, що кількість затриманих у Білорусі вже перевищила число інтернованих у період воєнного стану у Польщі. При цьому експерт зауважив, що успішними революціями можна вважати, ті що привели до зміни влади. Водночас, за його словами, багато революцій «згасло», не змінивши владу у країні, залишившись у багатьох людей тільки як травматичні спогади про, наприклад, сутички з міліцією або боротьбу за свої права.
Щоб зрозуміти, чим по суті були попередні революції у Східній Європі, Боґуміла Бердиховська запропонувала поділити їх насамперед декілька видів:
«По-перше, революції як каталізатори змін, коли у їх результаті відбувалася зміна чинної влади, зміни в ідентичності, геополітичній орієнтації. Умовам успішно реалізованої революції відповідають Революція на граніті 1990 року у Києві, Трояндова революція у Грузії, Помаранчева революція в Україні і частково Євромайдан. Але у Східній Європі був також інший вид революцій за цей самий період. Революції, як розкриття слабкості демократичної системи, коли замість виборчих бюлетенів використовують революційні засоби, наприклад, навальну зміну влади з порушенням принципів і використанням неправових інструментів. Так було у Киргизстані, можливо частково теж цьому опису відповідає Євромайдан. Революції на постсовєтському просторі відбувалися у більш вузькому значенні слова „революція”, тобто революції як зміни влади. Натомість, за винятком Грузії у 2003 році, вони не приводили до фундаментальних соціальних, економічних та культурних змін у країнах, де вони відбувалися. Повторюваність революційної ситуації у Східній Європі можна інтерпретувати, зокрема, теж як недозрілість демократичних процедур та інститутів, введених на всій постсовєтській території після розпаду Радянського Союзу».
Отже, хоча, на думку Бердиховської революції іноді є необхідними, проте навряд їм слід радіти, оскільки це «демонстрація того, що процедури, структури та інституту демократичної держави підвели».
Як зауважив Павел Коваль, бачення «успішної» революції можна вважати двозначним, позаяк крім того, що вона приводить до зміни влади, потрібно теж дивитися на її далекосяжні наслідки. У зв’язку з цим польський політик запропонував проаналізувати проблеми, що з’явилися після революції в Україні після 2004 року:
«Уся тодішня влада тоді змінилася. Але, з іншого боку, команда, яка прийшла до влади, раніше теж виховувалася у тіні Кучми. Слід теж звернути увагу на Трояндову революцію, яку можна вважати успішною та, можливо, найліпшою на Сході, бо вона привела до зміни режиму. У її випадку тоді ми вперше мали справу з таким захоплюючим явищем, що до влади прийшла команда, яка, хоча теж потім розварилася між собою, у сприйнятті громадськості вважалася „новою”, хоча й виховувалася на „молоці і під крилом” режиму Шеварднадзе. Ці люди не походили з грузинської опозиції. Подібна ситуація була в Україні, коли після 2004 року приходять ці „нові” люди, але вони не були діячами „Руху”, хоробрими героями. Це теж були діти номенклатури, створеної довкола Кучми. То ж чи достатньо для „успішної” революції тільки зміни уряду? Можливо, вона стає успішною у межах якоїсь однієї команди, оскільки її частина готова до революції, має засоби, аби у певний момент перейняти владу? У певному сенсі революція теж зазначає поразки, бо люди мають відчуття, що ці „герої революції” підвели їх».
Боґуміла Бердиховська вважає, що після жодної з революцій на пострадянському просторі, крім Трояндової у Грузії, попри мрії у суспільствах, політичні класи не було готові до глибоких перетворень у своїх країнах. У більшості випадків, зокрема й в Україні, відбувалося, як висловилася вона, певне «клонування» дуже специфічного способу реалізації політики. А тому публіцистка запитує – чи дивлячись на стан розвитку України, стан свідомості суспільства та політичного класу, революція у ширшому значенні взагалі там була можливою?
«Насправді є одна відповідь – мабуть не була, бо цього не сталося. Кожна з революцій в Україні потрохи просувала справи вперед. Але потрібно чітко сказати, що після трьох революцій у мене не склалося враження, що Україна стала ближчою до реалізації мети побудови сучасної, демократичної держави аніж, наприклад, Грузія. Україна є великою країною, але виявляється, що революційними засобами не всього можна там зробити. Дуже важливим є теж недостатнє бажання українських політиків до систематичної і щоденної праці на користь змін. Простіше щодекілька років організовувати революційну ситуацію, ніж щомісяця боротися за підтримку суспільства. Але ця проблема стосується не тільки українських політиків, бо у цьому контексті можна багато говорити і про польську політику. Отже, революція, що може дати довготривалі, позитивні результати має бути пов’язаною із глибоким перетворенням структур, процедур, змінами у суспільному, економічному та культурному житті. На моє переконання, у цих країнах готовності до цього не було».
Павел Коваль висловив думку, що багато революцій та спроб змінити систему завдяки суспільному протесту свідчать про певний «фатум» над постсовєтським простором. На погляд експерта, це теж вказує на те, що західні демократичні інституції не отримують достатньої сили, витривалості, аби змінювати політичну дійсність у цих країнах. Коваль теж вважає, що джерелом більшої успішності революції у Грузії були теж масштаби країни, а також більш пропорційна активність і підтримка Заходу та США.
Чи достатньо для революцій тільки автентичної мобілізації та автентичного гніву, завдяки яким вони виникають? Говорячи про протести у Білорусі, Павел Коваль висловив думку, що там, попри всі політологічні правила, відбулася масова мобілізація суспільства, що викликає солідарність та підтримку, при чому ця мобілізація на певному етапі відбувалася де-факто без лідерів. Проте, як зауважив експерт, ці білоруські протести до сьогодні не сформували чітких політичних постулатів. Він погоджується, що Лукашенка раніше чи пізніше втратить владу, однак білоруським протестам бракує чіткої політичної програми, особливо, якщо порівнювати їх до українських або грузинських, де питання європейської ідентичності було значно очевиднішим. Водночас, на думку Боґуміли Бердиховської, те, що білоруське суспільство стало сильним суб’єктом перемовин між владою та вузьким колом опозиції і воно нарешті починає говорити те, що думає, це не дає відповіді на запитання – «що буде після Лукашенки, чи не буде його можливий наступник не менше недемократичним і не менш пов’язаним з російською владою?». Вона теж звернула увагу на проблему відсутності білоруських лідерів із будь-якими політичним досвідом. На додаток, Боґуміла Бердиховська висловила стурбованість, що більшість екскандидатів на пост президента Білорусі була так чи інакше пов’язаною з Росією.
Опрацював Тарас Андрухович
