«Наші зусилля покликані інтегрувати і включати всіх до спільних дій»

Аґата Томашевська і Катажина Рибєц, ініціаторки та учасниці програми «Кордон для кордону», розповідають про ставлення мешканців Цєшина до українських громадян після того, як ті прибули до цього невеличкого містечка на південному кордоні Польщі

Прикордонний перехід між Цєшином та Чеським Тешином

I, Ondřej Žváček, CC BY-SA 3.0 , via Wikimedia Commons

Минулого тижня гостями нашого ефіру були Аґата Томашевська і Катажина Рибєц, ініціаторки та учасниці програми «Кордон для кордону», покликаної допомагати українським громадянам, котрі внаслідок війни опинилися у Цєшині, що у Сілезькому воєводстві. Ми розмовляли тоді про специфіку цієї допомоги та про її адресатів.

Сьогодні ми продовжимо нашу розмову, але зосередимося на тому, як українців сприймають у цьому південному польському містечку. Та перед цим ще декілька слів про статистику: наскільки багато воєнних переселенців з України зараз у Цєшині та околицях?

Говорить Аґата Томашевська:

— За приблизними підрахунками, це тисяча людей. Це дані з огляду на видані номери PESEL. Але насправді дуже важко порахувати. Напевно близько 200 дітей отримують освіту — ходять до польських шкіл. Так було у вересні. Знаю, натомість, з інших міст, що більшість українських дітей продовжує дистанційне навчання в українській системі освіти. Через це ті 200 учнів і учениць можуть становити щонайбільше половину цих дітей у Цєшині. Додаймо до цього мам, бабць і молодших дітей… І так, за приблизними підрахунками, виходить тисяча осіб. Але жодних точних даних на цю тему ми не маємо. Я би хотіла додати, що в Устроні ті санаторії, де мешкають українці, є величезними будинками, отже напевно й там із тисяча людей, так гадаю.

— Скільки, натомість, українців згодилися отримати допомогу від програми «Кордон для кордону»?

— Значно менше. Наша група складається з кільканадцяти волонтерів і волонтерок. У постійних розмовних заняттях беруть, насправді, участь лише десятеро людей з України. Але у всіх екскурсіях, майстеркласах та інших видах нашої діяльності беруть участь декілька десятків осіб.

Я би хотіла звернути увагу на те, що ми маємо постійну групу у Фейсбуці. Вона називається «Cieszyn dla Ukrainy» («Цєшин для України» — ред.), і вона має 2700 членів. Це, як на мене, величезний успіх, позаяк нам йшлося про інтеграцію (цих людей — ред.), про те, аби долею людей з України, котрі зараз перебувають у Цєшині, цікавилася місцева спільнота. Мені здається, що у цій групі ми маємо і працедавців, і людей з України, і працівників різних державних установ, і приватних осіб, що часом пропонують якісь речі. Це така група, у якій щоденно з’являється декілька дописів на різні теми. Вони можуть стати корисними і тим людям, що знайшли тут притулок і можуть або вивчати польську, або знайти працю, або вислати дитину до садочка. Це така жива група, де всі ці люди обмінюються інформацією. Ми її створили, і ми займаємося її адмініструванням. І, вважаю, найліпше, коли є різні люди і різні установи, котрі співпрацюють одне з одним. Окрім нас у Цєшині діють також інші групи — є різноманітні товариства, фонди, парафії, що пропонують допомогу. Окрім цього функціонують пункти із дарами, до яких люди з України приходять. Але знаю, що в одному з таких наших пунктів, що працює раз на тиждень, з’являється приблизно сотня тих самих осіб. Знаю, бо саме сьогодні я розмовляла із людьми, котрі цим пунктом займаються. Тож ми маємо такі приблизні дані щодо кількості людей, котрі користуються нашою допомогою, хочуть прийти по одяг або якісь безкоштовні продукти.

— Я маю таке трохи особисте питання. До теперішнього етапу війни, як відомо, у Польщі було чимало українців. Сюди насамперед приїздили економічні мігранти, так звані заробітчани. Окрім цього, а може насамперед, тут була місцева українська меншина. Проте не можна було б сказати, що пересічні поляки знали українців, мали уявлення про їхню культуру, про українську мову, котру зазвичай сприймали як щось недалеке від російської (попри те, що до польської вона ближче, ніж до російської). І можна було б сказати, що таке нещастя, як війна, однак українців і поляків зблизило. Проте це таке загальне припущення. Хотілось би вірити. Та чи так є насправді? Я би хотів запитати вас про ваші особисті враження щодо цього. Чи ви через українок і їхніх дітей, з якими маєте впродовж останніх восьми місяців справу, ліпше познайомилися з Україною? І чи мешканці Цєшина загалом якось більше відкрилися до цих прибульців з-за східного кордону? Я не питаю про якісь тверді дані, а лише про особисті враження.

Відповідає Катажина Рибєц:

— Так, гадаю, що так. Бо ми зустрічаємося на вулиці, зустрічаємося в магазинах. Я сама, зрештою, перш ніж познайомилася з тими двома жінками (з якими веду заняття з польської — ред.), зустрілася також із жінкою з України, котра приїхала до Польщі ще перед війною, і надалі тут перебуває та працює. Ми потоваришували. Й то лише тому, що познайомилися просто в крамниці. Зараз громадян України у Цєшині настільки багато, що ми зустрічаємося на автостоянках, бо вони приїздять машинами, ми разом купуємо продукти. І я вважаю, що те, що в нас з’явилися у повсякденному житті здебільшого жінки, дуже позитивно вплинуло на загальну атмосферу. Як і те, що у школах з’явилися нові діти. І мені здається, що із цим немає жодних проблем. Безперечно, трапляються такі випадки, коли хтось нарікає, наприклад, на чоловіків з України. Бо є такі, що приїхали до Цєшина багато років тому, аби, наприклад, працювати на будівництві або на фабриках, і часом хтось говорить про якісь проблеми із ними. Зрештою, тут немає жодної різниці, бо жінки з України так само на них скаржаться. Отже, чи це польський громадянин, чи український — не має жодного значення. Натомість, на сьогодні, безумовно, мешканців у Цєшині більше, але стало веселіше. Наведу такий приклад: Цєшин є маленьким містечком, 32 тисячі мешканців, і в суботу після обіду місто вже вимирало, бо в суботи в нас крамниці відчинені до 13 години, а в неділі взагалі не працюють. А зараз у суботи після обіду і ввечері, а також у неділі місто живе, бо люди виходять на вулиці, ходять матері з дітьми, гарно вбрані, виходять ціли родини із літніми людьми. Раптом з’явився натовп. Є люди, що сидять собі за столиками поруч із кав’ярнями, п’ють пиво і їдять морозиво. А раніше о цій порі дня місто було тихе. Отже, дуже багато поляків, зрештою, зауважили, що у місті у ті години, коли воно раніше спало, стало веселіше.

Аґата Томашевська має дещо інакшу думку на цю тему:

— Я скажу, натомість, так. Безперечно, завдяки тому, що ми маємо людей з України і співпрацюємо із ними, ми більше про цю країну дізнаємося, і це дуже для нас добре. Але я дещо більш скептична, якщо йдеться про відкритість поляків, і маю певні побоювання, про котрі зараз скажу. Хоча згоджуюся із Катажиною, що завдяки тому, що здебільшого приїхали жінки із дітьми, поляки мають щодо цих людей менше побоювань, не відчувають через них якоїсь загрози для себе (адже часом виникають такі ірраціональні страхи). Але я маю теж такі спостереження, і я розмовляла про це також із іншими, що люди звертають увагу на те, чи у якійсь крамниці чи в іншому закладі надання послуг нас обслуговують українці, чи поляки. І… Не знаю, як це пояснити. Але це звучить так, що коли б нас обслуговували поляки і було б щось не так, то люди би сказали, що продавець некомпетентний. А тоді, коли таким продавцем є українка, то я дуже часто чую такий вираз, що українка некомпетентна. Тобто вже не йдеться про функцію, яку вона виконує, а вкидають це до якоїсь національної групи: що українка, наприклад, неправильно прийняла замовлення, що погано повівся українець-водій. І ця група визначається з огляду на національність, а не з огляду на функцію, яку виконує. Це ще, може, дрібниця, але я дуже уважно до цього ставлюся, бо переконана, що в таких випадках погані асоціації перекладаються вже на всю українську спільноту. Тобто коли якась одна людина недобре щось зробила, погано нас обслужила, то ми вже говоримо, що це українці нас погано обслуговують. Отже, я би звернула на це увагу, бо це мені дуже кидається в очі і я це чую.

 А друга річ така, що я часом чую, на жаль, претензії від поляків, що… А мені важко про це згадувати, бо я настільки із цим не згоджуюся, але чую, що це вже перебільшення із допомогою українцям. Що вони вже цим втомлені, що мають власні проблеми, що є кризає поляками. Це, на мою думку, дуже несправедливі слова. Але такі голоси справді теж чути. Я маю надію, що це не розростеться, але маю також певні побоювання, коли ти вже питаєш про особисті враження. Отже, наші зусилля покликані інтегрувати і включати всіх до спільних дій, мають за мету запобігати тому, щоб ми дивилися одне на одного крізь призму того, що хтось є українцем, поляком чи німцем, але якою він є людиною і як йому знайти тут собі місце. Зрештою, я також не походжу з Цєшина, але мені пощастило зустрітися тут із добрими людьми і знайти для себе тут добре місце. А від цього також багато що залежить.

Окрім цього, Аґата Томашевська закликала українських громадян, котрі перебувають у Польщі, аби вони не боялися приймати допомогу від приватних людей та різноманітних суспільних ініціатив, що діють у Польщі.

— Ми часом маємо таку проблему, що діємо в малій групі людей і не в змозі пробитися до багатьох осіб з України. Маємо такі побоювання, що, може, вони нам не довіряють. А, може, думають, що допомога, оголошена як безкоштовна, виявиться платною. А насправді існує дуже багато добрих, порядних організацій. Я ще не чула про якісь погані приклади. І дуже б заохочувала людей з України бути ближче до такого роду ініціатив і співпраці із ними. Бо й ми так працюємо, що запрошуємо всіх охочих проводити власні зайняття або ділитися своїми знаннями. Нам пощастило, що нашими соцмережами займається особа з України. Отже, ми насправді намагаємося все робити разом.

Антон Марчинський