14 вересня — День пам’яті Єжи Ґєдройця, польського громадського діяча, засновника і головного редактора польського еміграційного щомісячника «Культура». Він був людиною, яка вірила у незалежність України. Перебуваючи в еміграції, Єжи Ґєдройць мав значний вплив на формування польської політичної думки в умовах панування комунізму. Визначним внеском Єжи Ґєдройця було налагодження діалогу між Польщею, Україною, Литвою і Білоруссю. Про це поговорили з очільником Колеґіуму Східної Європи Лауринасом Вайчунасом.
— Пане Лаурінасе, постать Єжи Ґєдройця є для мене загадковим феноменом. Деякі його висловлювання щодо України більшою мірою, але також і про Литву та Білорусь, стали напрочуд актуальними у ХХ столітті. Він називав себе дуже східною людиною, але це не виключало того, що він був великим патріотом Польщі. У повоєнний час він зробив неймовірно багато для утвердження суб'єктності України, Литви і Білорусі, а також для самоідентифікації цих національностей за кордоном, чого не могло бути яскраво виражено в УРСР.
— Ця історія Єжи Ґедройця може бути незрозумілою навіть полякам. Уже у міжвоєнний період він намагався зрозуміти логіку своїх східних сусідів, але в той час ситуація з їхньою державністю була зовсім іншою. Лише Литва була повністю незалежною, Білорусь знаходилася під радянською окупацією, а частина сьогоднішньої України була у польських кордонах, інша — у складі Радянського Союзу. Проте уже тоді у Польщі існувала група людей, які були зацікавлені у дружбі зі східними сусідами. Під завершення Другої світової війни Єжи Ґедройць разом з польським військом спочатку дістався Риму, де заснував Літературний інститут, а потім, через кілька років, переніс його до Парижа, району Мезон-Лаффітт, який став таким символом мислення, що іноді навіть у польській мові на позначення місця, де зародилося це мислення, вживається лише Мезон-Лаффітт. Головним інструментом Єжи Ґедройця був журнал «Культура». Саме на його сторінках були сформульовані ідеї визнання повоєнних кордонів Польщі, адже слід пам'ятати, що під час Другої світової Польща втратила майже половину своєї території на Сході. Вони відійшли до Литви, Білорусі. Була велика група поляків, особливо в еміграції, які говорили, що Польща повинна повернутися до довоєнних кордонів. Натомість коло Єжи Ґедройця вважало інакше і тут дуже важливим був лист отця Юзефа Маєвського, який писав у 50-х роках, що ми повинні «попрощатися» з Вільнюсом, Львовом і Ґродно на користь добрих відносин з нашими східними сусідами. Це був початковий жест. У той час навіть серед читачів часопису «Культура» і тих, хто підтримував Літературний інститут Єжи Ґедройця, було багато таких закликів відмовитися від передплати і бойкотувати видання. Особливе нерозуміння цих ідей простежувалося серед польських військових, які опинилися на Заході, адже вони там мали домівки, дорослішали і служили. В осередку паризької «Культури» було усвідомлення того, що треба дивитися далі, що буде у майбутньому після розпаду Радянського Союзу. Уже тоді було таке бачення, що до минулого немає повернення і треба визнати ці кордони, а також намагатися будувати щось далі. Важливою людиною для підтримки цих ідей став Юліуш Мєрошевський. Він сформулював у своїх текстах те, що ми зараз іноді називаємо доктриною Ґедройця або доктриною ULB: Україна, Литва, Білорусь. Тобто йшлося про забезпечення можливостей для реалізації незалежності і рівноправності у відносинах з сусідами. Це було ключовим питанням для Польщі. Хоча ще у 1960-ті можна було подумати, як це можливо, адже у «темний комунізм» не йдеться про жодні незалежні держави. Однак в осередку польської еміграції панували інші думки, хоч, і не у переважній більшості, як я вже згадував. Єжи Ґедройць, однак, мав авторитет як редактор «Культури». Він, не залишив якихось великих статей чи інших публіцистичних текстів, а відомий переважно тим, що як редактор писав листи авторам і письменника, вів з ними діалог, з якого вийшли найважливіші тексти журналу. А головним чином — ідея, що країни, ми повинні визнавати чинні кордони, суб'єктність сусідніх країн, що вони є незалежними, автономними і сильними культурами, а також те, що в інтересах Польщі і поляків — зміцнювати ці культури. На мою думку, багато його ідей були втілені після 1989 року у демократичній Польщі. Вони набули фізичних форм, а частина з них, зокрема, втілюється у тому, що можна творити тут радіо українською мовою або білоруський телеканал Bielsat. Цей діалог був розвинений із ідей, які були потужно сформульовані ще в еміграції. І вдалося це завдяки тому, що ця емігрантська преса приховано потрапляла до Польщі. Звісно, тоді вона була затаврована польськими комуністами, за читання «Культури» можна було зазнати неприємностей. Але вона потрапляла до польської демократичної опозиції у 80-х роках, а згодом була реалізована у 90-х і 2000-х. І ми досі обговорюємо, наскільки важливий цей досвід і наскільки ми все ще є певними спадкоємцями доктрини Ґєдройця, коли йдеться про польську зовнішню політику, і наскільки ми дбаємо про побудову добрих стосунків з нашими сусідами. Хоча Єжи Ґедройця і часто звинувачували у суто інструментальному мисленні, де сусідні країни виконували б певну функцію буфера безпеки між росією і Польщею. Дуже легко закидати таку критику, виходячи з дуже реалістичного мислення. Єжи Ґедройць сприяв культурному розширенню цих країн. Парадоксально, що перша антологія «Розстріляного відродження» українською мовою була видана Літературним інститутом у Парижі, який був створений поляками. В жодному випадку ми не применшуємо внеску українських літературознавців чи причетних до цього людей. Це думка про те, що ми цінуємо культуру наших сусідів, намагаємося вести діалог, визнаємо їхню суб'єктність, і тільки з такими сильними, суб'єктними країнами ми можемо будувати безпечне майбутнє для Польщі.
— А чи відомо, звідки зароджуються ці ідеї у Єжи Ґєдройця? На якому ґрунті вони сформувалися?
— Єжи Ґедройць народився і зростав у такий час, коли Польща з'явилася на мапі. Можна назвати це патріотизмом, хоч це може звучати дуже патетично, але такі були настрої у той час. Тож, на мою думку, це рішення долучитися до польських справ було зрозумілим. Він був близький до панівних кіл Польщі у 20—30-х роках, і це була людина, яка вже тоді намагалася діяти активно у політиці, у бунті молоді, у переговорах з українцями. Хоча важливо виділити і внесок Єжи Ґєдройця у польсько-литовські та польсько-білоруські відносини. Хоча найважливішими і найпродуктивнішими були польсько-українські відносини. Ґєдройць, як ніхто інший, наголошував на тому, що Україна, зрештою, є більшою. Важливою у цьому мисленні у 50—60-х роках була роль українського історика з Берліна Богдана Осадчука. Він був своєрідним «українським зв'язковим» Ґєдройця, який лише зміцнив його переконання щодо важливості українського питання. Проте ідея ця вже була у міжвоєнний період. І тут ми можемо звернутися до глибокої традиції польського прометеїзму, яка виникла якраз на початку ХХ століття. Думка про те, що потрібно зміцнювати інші народи, які тоді були у складі Російської імперії, для того, аби створити союзників для Польщі. І це було очевидно пізніше в 1920-х роках, наприклад, у тому, що до Польщі переїхало чимало грузинських офіцерів, а країна кращим чи гіршим успіхами спілкувалася з тими народами, які залишилися в Радянському Союзі. Звісно, контакт був порушений, перерваний і так далі. На мою думку, Єжи Ґєдройць був людиною свого часу і мусив пристосовувати своє мислення до того, що вже було реальністю після Другої світової війни. Він виводив це зі свого прометеївського мислення, з патріотичного мислення, з мислення, що Польща є безпечною, коли має безпечного сусіда. Ґєдройць також іноді намагався вести переговори з російськими емігрантами, але якщо переговори з українською діаспорою були успішними, то з російською закінчилися провалом. Він, безумовно, добре розумівся на російських справах, тому що дружина його була росіянкою. Зараз, з перспективи сучасності, видно, що тільки український, білоруський або литовський проєкт дійсно приніс плоди, якими він міг би пишатися. Звичайно, як дуже критична людина, він, безумовно, критикував би все, що відбувається зараз.
— Серед висловлювань Єжи Ґєдройця про важливісь незалежності України, є таке: «Якщо росія захопить Україну, ми (Польща — ред.) будемо приречені». Але йшлося не про Радянський Союз, а про росію. Чи може це свідчити про те, що Єжи Ґедройць передбачав цю війну?
— Чи можна сказати, що це було передбачено Єжи Ґєдройцем? На мою думку, якби ми пошукали, то знайшли б багато мислителів з нашої частини Європи, які розуміли, що різні конфлікти між нашими народами, між поляками і українцями, між поляками і литовцями, або будь-яка така конфігурація, зараз я б додав конфлікти між литовцями і білорусами, — тільки на користь росії. З іншого боку, чи можна однозначно стверджувати, що Єжи Ґєдройць передбачав російсько-українську війну? Я був би тут більш обережним. Небагато людей, але дехто все ж так вважав. Звісно, ці мотиви продовжували з'являтися, але я би не приписував Єжи Ґедройцю такої ролі чи такого бачення, що він все знав заздалегідь.
— Чому після смерті Єжи Ґєдройця «Культура» перестала виходити?
— Відповідно до заповіту Єжи Ґедройця «Культура» перестала виходити після його смерті. Цей журнал припинив своє існування у 2000 році. Натомість Асоціація Літературного інституту діє як місце, яке об'єднує колекції цього унікального проєкту. Наразі він розміщений у Мезон-Лаффітт поблизу Парижа. Вже можна сказати, зараз — у Парижі. Його спадщина тепер відкрита для нинішніх поколінь, для політиків, науковців, мислителів, аби надати їм якоїсь нової форми ідей. Хоча я би сказав, що Єжи Ґедройць, не хотів, аби його спадщиною маніпулювали. З іншого боку, вже так сталося, що його мислення, мислення Юліуша Мірошевського, мислення Богдана Осачука і багатьох інших соратників Єжи Ґєдройця зараз у відкритому доступі, і кожне покоління обирає те, що є важливим для себе. І, на мою думку, його роздуми про цю суб'єктність близьких до нас, на Сході, націй і культур є дуже і дуже важливими, і ми повинні постійно про це пам'ятати і повторювати. І, на мою думку, Польща проходить цей тест у цій підтримці, у цьому діалозі досить добре. Звісно, оскільки є політичні теми, щодо яких є розбіжності, але політики приходять і йдуть. Можливо, все склалося на краще, що ми зараз будуємо наші відносини як два окремі суспільства, з усіма нашими недоліками і деякими перевагами, і ми ведемо діалог на зовсім іншому рівні. 2022 рік показав польську відкритість. Хоча я б навіть сказав, що вона з'явилася після 2014 року. На мою думку, ця польсько-українська відкритість є продуктом того, що вже майже 10 років до цього українці приїжджали до Польщі, можливо, з економічних причин, але вони будували відносини. Поляки можливо також усвідомлювали потреби власного ринку праці, але між поляками і українцями дійсно встановився супер діалог, який добре спрацьовував у найгірші моменти, коли росія повномасштабно атакувала України. На мою думку, ці відносини зараз як ніколи хороші і аутентичні. Я пам'ятаю, що ще років 10 тому цей діалог був лише між інтелектуалами. Зараз це вже не є розмова лише інтелектуалів. І це на краще.
Запрошуємо послухати розмову.
Христина Срібняк
