25-й саміт ЄС — Китай, який відбувся 24 липня в Пекіні, став черговою спробою налагодити діалог між Брюсселем і Пекіном на тлі геополітичної напруги. Лідери Європейського Союзу — голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн та голова Європейської Ради Антоніу Кошта — вимагали від китайської сторони конкретних рішень у сфері економічного співробітництва та справедливої конкуренції. Крім того, вони закликали КНР використати свій вплив на Москву, аби сприяти припиненню війни в Україні.
У відповідь голова КНР Сі Цзіньпін озвучив три основні пропозиції: збереження відкритих ринків, відмову від торговельних бар’єрів та поглиблення стратегічної довіри. Він наголосив, що Китай і ЄС мають «доповнювати сильні сторони одне одного» та не вдаватися до «відокремлення та розриву ланцюгів постачання». Водночас китайська сторона знову оминула тему російської агресії, обмежившись загальними закликами до «мирного врегулювання конфліктів політичними методами».
Що насправді стоїть за словами Пекіна? Чому КНР уникає прямої критики дій Росії, попри європейські вимоги? І які перспективи для реального партнерства між Китаєм та ЄС в умовах зростаючої недовіри? Про це ми говоримо з Марціном Пшиходняком — експертом Польського інституту міжнародних справ:
— Відносини на лінії Брюссель — Пекін вже зараз обтяжені великою кількістю структурних проблем. Ідеться не про якісь поточні непорозуміння чи різницю у сприйнятті окремих питань, а радше — про принципово відмінне бачення міжнародної реальності, яка до того ж змінюється досить динамічно. У цьому контексті навіть зустріч на найвищому рівні змінює небагато.
Проте важливо враховувати й інституційний формат цих зустрічей. Минулого року саміт проходив у Пекіні, тож цього року логічно було б провести його в Брюсселі. Але справа в тому, що такі саміти за своєю формулою зазвичай відбуваються на рівні... Тобто не те щоб «зазвичай», а просто така в них стала модель: головування з китайського боку, китайською делегацією, здійснює прем'єр-міністр. Це теж важлива фігура, член постійного комітету найвищих партійних органів — нині це Лі Цян, але все ж таки не Сі Цзіньпін.
Це й стало основною причиною, чому голова фон дер Ляєн і голова Коста вирішили — і дуже наполягали на цьому — таки їхати до Пекіна. Вони не намагалися переконати китайську сторону змінити цьогорічну модель і запросити до Європи Сі Цзіньпіна — на що китайці, діючи згідно зі своїми інтересами і цілком розуміючи контекст, не погодилися. Вони скористалися чинною формулою, яку, зрештою, не було жодних переконливих причин переглядати — тож Пекін не пішов на це.
Крім того, варто пам’ятати: міністр закордонних справ Ван Ї, який займався підготовкою саміту, приїхав до Європи приблизно за тиждень-два до самої події і чітко передав — здається, тоді конкретно Каї Каллас — що замість двох днів саміт триватиме лише один. Первісно планували два дні: не тільки офіційна частина в Пекіні, а й бізнес-форум за межами міста. Однак у фінальному варіанті все звелося до одного дня — здебільшого через заперечення з китайського боку, які, своєю чергою, мали різну природу.
Дехто може подумати, що якщо ЄС веде діалог із Китаєм, то це може стати аргументом у переговорах зі Сполученими Штатами, зокрема щодо мит. Чи варто розглядати саміт саме з такої точки зору? Марцін Пшиходняк відповідає:
Справді, цей китайсько-американсько-європейський трикутник є важливим — і для Європейського Союзу він має неабияке значення. Водночас ніхто з європейських лідерів, радше за все, не розглядає Китай як альтернативу у розв’язанні проблем трансатлантичних відносин. Йдеться швидше про економічні інтереси, які має ЄС — як у відносинах зі США, так і в тій залежності, яку сам, поступово, хоч і не винятково сам, вибудував у відносинах із Китаєм.
У цьому контексті особливої ваги набуває комунікація з Сі Цзіньпіном на найвищому рівні — сама поїздка як жест, як поступка, а також той факт, що буквально напередодні саміту американці, або навіть особисто президент Трамп, оголосив про можливість підвищення мит. Усе це збігається в часі з торговельними переговорами, які Євросоюз веде із зовнішніми партнерами. І паралельно — ще трохи раніше — китайці встигають домовитися з американцями: принаймні досягнути тимчасового замороження мит, домовитися про повернення до відтермінування певних ліцензій, зняття частини експортних обмежень, а також розпочати нову фазу переговорів, яка має завершитися певною угодою.
Усе це, своєю чергою, ще більше ускладнює позицію Європейського Союзу. Не тому, що Китай є для нього альтернативою, а тому, що Пекін володіє важелями впливу й активно їх використовує, добре розуміючи, наскільки вразливою є поточна позиція ЄС — особливо в умовах дій американської сторони.
На цьому тлі ще одним важливим фактором є президентство Дональда Трампа. Це, без сумніву, серйозне випробування для єдності Заходу. Хоча, звісно, проблема полягає не лише у відносинах із Китаєм, чи не так? З польської точки зору, попри всю важливість діалогу з Китаєм, набагато пріоритетнішою темою є безпека східного флангу НАТО та російська загроза. І це також серйозний виклик у нинішньому стратегічному контексті.
Тож поки що важко сказати, чи залишиться ЄС на самоті. Поки немає ясності щодо того, якою буде подальша американська політика — як у відносинах із Китаєм, так і у ставленні до Євросоюзу з урахуванням китайського чинника. Але одне зрозуміло точно: викликів побільшало, і це факт.
Також експерт розповів, про інструменти, які Китай може використовувати для впливу на ЄС:
— Ця залежність, звісно, є багатовимірною й доволі складною. Не йдеться про якийсь абсолютний монополізм з боку Китаю. Проблема полягає не лише у видобутку, а передусім, мабуть, у переробці. І саме в цій сфері Європейський Союз намагається активно діяти, щоб поступово зменшувати рівень своєї вразливості.
Втім, це процес, який не може відбутися миттєво. Йдеться як про пошук альтернативних партнерів, так і про розвиток власних переробних потужностей усередині самого ЄС. Навіть у Польщі вже є підприємства, які мають займатися цим напрямом. Мають — і займаються.
Процес, як-то кажуть, лише починається. І тим часом ще у травні Китай продемонстрував, наскільки серйозно він володіє важелями впливу: було заблоковано експорт кількох — здається, семи — критичних сировинних матеріалів до США, зокрема магнітів із рідкоземельних елементів. Водночас це зачепило і низку європейських компаній. Частину з них — і то чималу, зокрема великі фірми — це справді дуже серйозно вдарило.
Як зазначають самі представники Єврокомісії, у деяких випадках йшлося навіть про загрозу банкрутства. Бо раптове припинення постачання речовин, критично важливих для виробництва, спричинило реальну кризу. Цю ситуацію вдалося певною мірою заспокоїти, але...
Але під час перемовин з Єврокомісією китайська сторона чітко дала зрозуміти: такий інструмент у нас є — і ми можемо його використовувати. Вдалося уникнути ескалації, однак переважно за рахунок того, що Пекін запровадив складні, багаторівневі адміністративні процедури замість прямої заборони.
При цьому, завдяки цим новим процедурам, китайці отримують від європейських компаній значний обсяг чутливої інформації. Якщо європейська компанія хоче імпортувати певну сировину з Китаю, вона зобов’язана надати багато даних — зокрема про своє ноу-хау, технологічні процеси тощо. І цю інформацію китайська сторона використовує.
Це питання, зрозуміло, стало темою саміту. Адже для ЄС воно залишається відкритим. Поточний стан, безумовно, не є задовільним. Єврокомісія прагне домовитися з Китаєм про якийсь більш передбачуваний і стабільний механізм — щоб уникнути повторення блокади, щоб потік критичних сировин залишався сталим.
Принаймні — доти, доки Європейський Союз сам не матиме достатніх можливостей для їхнього отримання. Але досягти цього повною мірою не вдалося. На мою думку, жодного реального компромісу тут немає.
Голова фон дер Ляєн заявила, що нібито домовлено про новий механізм: якщо якась компанія опиниться у критичній ситуації, як вона висловилась, то зможе звернутися до Комісії, яка тоді вестиме переговори з китайською стороною. Але це не є чимось принципово новим. Адже й зараз Єврокомісія вже займається цими питаннями і спілкується з Пекіном на цю тему.
Тому, як на мене, це радше спроба продемонструвати, що принаймні щось вдалося, а не справжній прорив або успіх.
Марцін Пшиходняк також наголосив, що ще одну амбітну ціль ЄС не вдалося реалізувати — переконати Китай призупинити або хоча б обмежити співпрацю з Росією, зокрема у контексті війни в Україні:
— Так, але це вимога, яку, звісно, завжди варто порушувати. І, мабуть, саме задля цього, головним чином, голова фон дер Ляєн і голова Коста й поїхали, щоб ще раз сказати це Сі Цзіньпіну. Що вони очікують від Китаю відповідальної поведінки як постійного члена Ради Безпеки.
І що така форма підтримки Росії, яка стає дедалі очевиднішою — вже не лише в економічному, але навіть у військовому сенсі, є серйозною перешкодою для покращення відносин між ЄС і Китаєм. Хоча водночас важко очікувати, що тут щось зміниться.
Бо, власне, про це також сказав міністр Ван Ї — і це вперше, коли він дещо відійшов від традиційної китайської лінії, яка полягала в тому, що Китай — це держава, яка не бере участі в цьому конфлікті, не допомагає жодній зі сторін, а підтримує переговори і мирні рішення. Я трохи спрощую цю позицію, але в загальних рисах вона так виглядала протягом останніх років.
А тут міністр Ван Ї, який саме перебував із візитом у Брюсселі перед самітом, у розмові з пані Каллас прямо сказав, що для Китаю вигідно, аби Росія в Україні не програла.
PR24/О.П.