Осипенківська сільська територіальна громада розташована на північному-сході Бердянського району Запорізької області. На півдні – берег Азовського моря. На морському побережжі знаходиться село Новопетрівка, де проживає 1957 осіб, серед яких 680 – внутрішньо переміщені особи. Питання соціальної адаптації людей, постраждалих у війні на сході України, стоїть тут вкрай гостро. Спочатку війни внутрішньо переміщенні особи відчували себе неприйнятими тут, і зайвими там. Вони намагаються адаптуватися до нових обставин, інтегруються в суспільство.
Олена Жигула – місцева жителька села Новопетрівка, вона працює бібліотекаркою в сільській школі. Разом з односельчанами вона створила громадське об’єднання «Новопетрівська хвиля». Один із проектів, які реалізували активісти, був направлений на адаптацію людей, які тікали від війни.
З початку війни кожен із нас побачив біль людей, які приїжджали в Новопетрівку. Новопетірка – це курорт. Це перлина Азовського моря. Люди їхали, куди їм було ближче. Це, звичайно, Бердянськ, Новопетрівка. Разом із моєю родиною ми спостерігали за тим, як почали бомбити Слов’янськ, і до нас почали їхати люди із цього міста. Потім – Краматорськ. Люди їхали до нас на один-два дні, максимально – на тиждень, а залишалися на місяці. Дуже зворушливо було спостерігати за тим, коли віконні ролети закривалися, а люди пригиналися. Потім вони звикали до життя без пострілів. Один телефонний дзвінок змінював їх настрій, їхнє життя. Дзвінок – загинув друг, вбили кума, розбомбили житло. Тобто люди хотіли жити краще, робили ремонти, налагоджували своє життя. Одне вторгнення повністю їх змінило. У мене є дуже багато знайомих родин, які пережили цей біль. Вони адаптуються, вони розпочинають нове життя.
Так як я працюю в школі, то стала свідком одного випадку на Останньому дзвонику. Коли задзвенів дзвоник, то дитина-переселенець почала пригинатися. Він подумав, що почалися обстріли, і почав пригинатися, щоб зберегти своє життя. Це було дуже страшно.
Перший проект Олена разом із місцевими активістами реалізувала в 2017 році. Тоді Осипенківська сільська територіальна громада виграла грант Міжнародної організації з міграції (МОМ).
Коли розпочалася війна, і до нас почало приїжджати дуже багато людей, ми вирішили, що, для того аби уникнути конфліктів між приймаючою громадою і людьми, які приїжджають, нам потрібно згуртуватися. Виникла ідея проекту. Його донором виступила Німеччина. Це був дуже цікавий проект, над яким ми працювали півтора року. Це були гуртки для різних вікових груп, як для малечі, так і для дорослих, розпочинаючи зі спорту, закінчуючи культурно-масовими заходами. Це були майстер-класи для всієї родини, театральний гурток «Прем’єра», курси англійської мови, фото-гуртки, де займалися, в тому числі переселенці. Для того щоб вони інтегрувалися, ми й створили цей проект. Спочатку він був розрахований на один рік, на його реалізацію ми отримали приблизно 20 тисяч євро. Особисто я закупала матеріали для гуртків на 13 тисяч. Велика техніка була закуплена безпосередньо донорами. Так як проект був вдалий, нам його продовжили на півроку за умови, що будуть продовжені гуртки, які користуються найбільшим попитом – театральний гурток «Прем’єра», в якому були задіяні всі вікові групи, і майстер-класи для всієї родини, на яких ми виготовляли хенд-мейд вироби. Наші гуртківці займали призові місця і в області, і в Києві. По завершенню проекту ми на волонтерських засадах вели ці гуртки ще два роки. На жаль, потім в нас закінчилися кошти. В рамках цього проекту, який у нас був, ми повинні були створити громадську організацію. Ми назвали її «Новопетрівська хвиля». На даний час ми реалізуємо проект для згуртування молоді – як переселенців, так і місцевих. Ми створюємо простір вуличної культури – майданчик для стрітболу. Він коштує 8 тисяч доларів.
Поспілкувавшись із місцевими жителями, я вирішила дізнатися, як почувають себе тут люди, які кілька років тому переїхали в Бердянський район із Донецької або Луганської областей. У Бердянську я познайомилися із пані Наталкою. Сама вона із Донецька, але з початком війни разом зі своєю сім’єю вона переїхала до Бердянську. Оскільки вона соромиться говорити українською мовою, бо вважає, що вона не достатньо нею володіє, ми записали нашу розмову по-російськи.
На сьогоднішній день ми вже призвичаїлися до життя в Бердянську. Ми вже навіть купили тут будинок. У Донецьку до війни в мене був свій бізнес. Разом із партнерами я володіла рекламним агентством. Коли ми переїхали до Бердянську, то спочатку я взагалі нічим не займалася, тому що місто Бердянськ дуже маленьке. Тут є тільки одне або два рекламних агентства. Я не змогла влаштуватися на роботу у ту сферу, в якій працювала раніше. Однак ще коли я мешкала в Донецьку, в 2013 році, разом із моїми колегами, ми зібрали всі необхідні документи, щоб створити громадську організацію «Жінка майбутнього». Наша організація бореться з гендерно-обумовленим домашнім насильством. Коли в моєму житті та житті моїх подруг відбулися всі ці зміни, то ми опинилися в різних містах. Одна із ініціаторок цього проекту мешкає в Києві, друга взагалі переїхала до іншої країни, а я, як відомо, переїхала до Бердянську. Рік тривала моя адаптація. Ми переїздили з однієї квартири до іншої. Сім разів за рік ми змінили місце проживання в Бердянську. Під Новий рік будинок, який ми орендували, затопило море. Ми переїздили із однієї квартири, на другу, потім – на третю. Справа в тому, що власники помешкання хотіли підвищити вартість оренди квартири, а ми були не в спромозі сплачувати вищі кошти. Тоді дуже багато людей виїздили із Донецької і Луганської областей, в Бердянську було багато тимчасово перемішених осіб. Багато сімей переїхали потім до інших міст. Чому ми вирішили залишитися в Бердянську? Справа в чистій екології. Дехто все ще мріє повернутися додому. Однак більшість тимчасово перемішених осіб вже адаптувалися до нових життєвих обставин, до цих змін. Дехто з людей повернувся назад через батьків або нерухомість, яка там залишилася, і за якою треба слідкувати. Справа в тому, що продати нерухомість раніше було неможливо, але там її можуть забрати проросійські бойовики або сепаратисти. Коли у людей є дуже багато нерухомості, то вони не готові її втрачати.
Навіть знаходячись у Бердянську, пані Наталя зізнається, що присутність війни відчувається і тут.
Наша громадська організація займається профілактикою, попередженням і наданням допомоги тим хто, постраждав від домашнього і гендерно-обумовленого насильства. Наша організація не має притулку для осіб, які постраждали від домашнього насильства. У нашому місті є шелтер, який приймає жінок, що прописані в Бердянську. На жаль, для осіб, що мешкають у Бердянському районі, на сьогоднішній день такого шелтера нема. Зараз ми об’єднуємо вісім територіальних громад для того, щоб створити спільний притулок для жінок, що постраждали від домашнього або гендерно-обумовленого насильства. Ми, напевно, перші в Україні, хто обрав такий метод. Ми надаємо юридичні консультації постраждалим. Я почала навчання за спеціальністю «юрист», тому що це просто необхідно. У нас є психолог, психотерапевт. Ми надаємо безкоштовні консультації постраждалим, незалежно від того, чи маємо ми фінансування чи ні.
До нас звертаються дружини військових, котрі вже повернулися з війни або все ще там, але приїжджають у відпустку; тимчасово переміщені особи. У когось з військових є посттравматичний стресовий розлад, у когось нема. Ми працюємо з чоловіками за умови, що вони самі до нас приходять. Це відбувається дуже рідко. Частіше за все чоловіки переварюють це в собі. Якщо ми говоримо про бійців АТО, то вони звикли до того, що все навкруги біле і чорне. Однак в мирному житті є й інші фарби. Вони не розуміють, чому сіре – сіре, біле може бути сірим і так далі. Сім’я також не може зрозуміти, що відбувається. Нам не вистачає підготовки, з однієї сторони, членів родини до того, що їх близька людина змінилася, а з іншого боку – військових, які повертаються додому і поводять себе точно так, як на війні. Війна, економічна ситуація, COVID-19 впливають на ці сім’ї. Відповідно ми спостерігаємо загострення конфліктів і перехід до домашнього насильства. Ми зіштовхуємося з найрізноманітнішими випадками.
Незважаючи на всі жахи війни, люди, що були вимушені покинути свої домівки, стараються віднайти себе у нових життєвих обставинах. Вони намагаються не лише налагодити своє життя, але й допомогти оточуючим, бо зрозуміли, наскільки важливими і цінними являються взаємодопомога і взаємоповага.
Дар'я Юр'єва