Станіслав Асєєв - український блогер, журналіст та письменник. 11 травня 2017 року він був викрадений терористичною проросійською організацією «ДНР» і до 29 грудня 2019 року утримувався у секретній в’язниці в Донецьку — «Ізоляції». Про 28 місяці полону Станіслав Асєєв написав книжку «Світлий шлях: історія одного концтабору».
Станіслав Асєєв — наш сьогоднішній гість. Ви зараз перебуваєте у Польщі, і цей візит поєднуєте із промоцією книжки. Розкажіть, будь ласка, більше про свій візит до Польщі.
Я приїхав до Польщі на запрошення Фундації «Лідери змін» в якості стажиста. Спочатку я проходив стажування у Войновицях, а у Варшаві ми реалізуємо програму по, скажімо так, інформаційній популяризації теми «Ізоляції» у Польщі, тому що тема цієї секретної в’язниці майже незнана в Європі. Маю ряд інтерв’ю для польських ЗМІ, щоби поляки – і політики, інтелектуали, а також звичайні люди – дізналися про те, що відбувається в Донецьку, щоби дізналися і про «Ізоляцію», а також дізналися більше по питанню перемовин щодо Донбасу з РФ, які відбуваються в рамках Мінської платформи, щодо якої я маю певну дотичність.
«Ізоляція» — це секретна тюрма, яку створено у центрі Донецька, на вулиці Світлий шлях. Після того, як терористичні загони та російські військові захопили у 2014 році Донецьк, вони на місці мистецького центру «Ізоляція» створили в’язницю, котра сповнює усі критерії концтабору. Вердикти тут виносяться незаконними судами «ДНР», а свідчення витягуються жорстокими тортурами. Нещодавно до мережі потрапили фотографії з цієї в’язниці, а також дані представників адміністрації цієї тюрми.
Так, воєнних злочинців, адміністрації «Ізоляції». Ці фото з’явилися завдяки роботі нашого Міністерства внутрішніх справ, хлопці провели колосальну роботу за 2020 рік і встановили майже всю адміністрацію «Ізоляції». Більшість цієї адміністрації – це колишні співробітники правоохоронної системи, це, зокрема, МВС і СБУ. Там є декілька людей, котрі «зовсім з вулиці», котрих занесло, так би мовити, в конвоїри. А загалом, по картотеках, вони змогли за свідченнями потерпілих, тобто людей, котрі пройшли через «Ізоляцію», знайти цих людей. Ми маємо їх фото, їхні прізвища, адреси, і навіть у трьох із них виявилося вже російське громадянство, яке вони набули у 2019 році.
Чи є якісь шанси на притягнення цих людей до відповідальності?
Ні в мене, ні в когось іншого немає ілюзій, що їх Російська Федерація просто видасть нам на суд. Звичайно, цього не відбудеться. Але, коли ми оприлюднили інформацію про трьох злочинців, які набули російське громадянство, за нашими даними, один з них одразу змінив адресу в Донецьку, а двох взагалі забрали з «Ізоляції» і вони зникли. Невідомо, чи їх перевели в інше місце, чи їх вбили – я не знаю, як з ними росіяни вчинили. Але цей розголос має свій результат, і тому ми протягом місяця плануємо провести національну прес-конференцію. Ми покажемо всіх цих людей, фотографії усіх злочинців, а їх там більше десятка. Я думаю, що тільки таким чином можемо впливати на події, які розгортаються в цьому місці.
Що Польща може зробити у цій справі?
Публічність. Я насправді дуже сподіваюся, що на якомусь рівні офіційні політичні кола Польщі зроблять окремий виступ чи запит до Російської Федерації стосовно порушення прав людини на тій території. Власне просто підняти цю тему на міжнародному рівні, сказати слово «Ізоляція» і прив’язати його до Російської Федерації – це вже той максимум, який може зробити кожна країна ЄС, в тому числі Польща, для того, щоби росіяни взагалі якось реагували на цю проблему. Тому що коли ми кажемо про це тільки в Україні, вони роблять вигляд, мовляв «це не про нас, це ваш внутрішній конфлікт, до чого тут ми?». Якщо про це говорити на міжнародному рівні, то я думаю, що буде зовсім інший ефект.
Чи Ви зустрічалися в цій справі з польськими політиками? Вже є якісь кроки?
Так, я зустрічався із Павелом Ковалем, він сказав, що в майбутньому можливим буде окремий виступ з боку МЗС Польщі стосовно того, що відбувається з правами людини в цьому місці. Поки що немає жодної конкретики, але ми маємо таку ціль.
Ви сказали, що програма перебування у Польщі — насичена зустрічами з польськими ЗМІ. Як Ви оцінюєте поінформованість та зацікавленість темою війни на Донбасі?
Ви знаєте, тут немає чому дивуватися, тому що в моїй власній державі багато людей не розуміє, про що йдеться, коли кажеш про конфлікт на Донбасі. Навіть є соціологічне опитування, з якого видно, що певна частина населення не вважає Російську Федерацію частиною цього конфлікту. То що казати про Польщу та Європу, де люди живуть іншими інформаційними нараціями, і тут проблеми зовсім інші? Тому, коли починаєш розповідати про те, що таке «Ізоляція», про катування, про сотні цивільних полонених, які просто зараз сидять в підвалах, то людям здається, що це неможливо, тому що в Польщі, як у всій Європі, панує така думка, що цей конфлікт перейшов у латентну стадію, що він напів закінчений, напів заморожений, і що там нічого не відбувається. Можливо, якщо порівнювати з 2014 роком, натиском Російської Федерації та щільністю бойових дій, то справді, у 2021 році – це затишшя у порівнянні з тими часами. Але те, що відбувається на окупованій території, виходить за межі здорового глузду. Тому я про це намагаюся розповісти у Польщі.
Що цікавить польських журналістів? Про що вони питають?
Їх шокує сама розповідь про «Ізоляцію», що таке місце існує у XXI столітті у Європі. Це, справді важко собі уявити. Але теж мене тут часто питають про те, як я бачу закінчення цього конфлікту чи майбутнє цих територій. І я завжди відповідаю, що на жаль, в мене дуже песимістичні погляди. Я думаю, що ми втратили ці території щонайменше на десятиліття, поки Путін та його оточення при владі, нам ніхто нічого не поверне.
Тобто Ви не бачите найближчим часом шансів на реінтеграцію та діалог з мешканцями окупованих територій Донецької та Луганської областей? І власне в контексті діалогу важливо усвідомити, що до шкіл пішло покоління, котре народилося за окупаційної влади, і ці діти будуть вчитися за російськими підручниками...
Так, справа в тому, що тут питання навіть не стоїть як будувати діалог, тому що найближчим часом це взагалі не відбудеться. Про це можна казати, якби у нас була можливість інформаційно якось впливати на той регіон. А зараз цієї можливості немає, і Російська Федерація найближчими роками, я думаю, не дасть такої можливості. Тому питання реінтеграції – політичної, інформаційної чи територіальної – найближчими роками, я думаю, не постане. А щодо людей, то на жаль, більшість населення на цій території ми вже втратили. Найбільше болить те, що вже нове покоління зростає у фактично тоталітарній системі, яка там побудована, і не знає вже в принципі, що таке Україна – сучасна чи та, що була там 10-20 років тому. На жаль, в цьому контексті Російська Федерація досягла своєї мети.
Коли я читала фрагменти Вашої книжки, на думку спадали спогади Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці...». В ній автор описує будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Здавалося б, це історія 80-річної давності, засуджений і перегорнутий розділ... А у 20-их роках XXI століття виявляється, що існує таке місце. Історія повторюється.
Так. Так здавалося всім, що це ми пройшли. Але це те, про що я завжди кажу – історія нікого нічому не вчить, і це єдина річ, якої можна в неї навчитися. Тому що ми зараз проходимо те саме, ті самі 30-ті роки, НКВД, СРСР. Звісно, можна порівняти певною мірою і з нацистськими концтаборами, які вже засуджено, як історію, але вони знову починають відбуватися. І власне, до них потрапляють ті самі люди, які їх будують. Це класика 30-их років, тому що в «Ізоляції» було дуже багато бойовиків, які воювали за цю так звану республіку, і їх це так зване МГБ катувало насправді ще жорсткіше, ніж проукраїнськи налаштованих жителів цієї території.
Яка доля чекає в’язнів-боєвиків?
У них одна доля. Їх спочатку катують, тримають у підвалах, потім переводять до камерної системи «Ізоляції», потім їх везуть на суд. Потім їх переводять до офіційної в’язниці, і поки ідуть суди, вони знаходяться в донецькому СІЗО, а потім їм дають 10-15 років і відправляють у табори, ті, що залишилися від української системи. У них жодної надії звідки вийти немає. Для проукраїнськи налаштованих мешканців – все так само, тільки в них є ще надія на обмін полоненими. У мене, наприклад, були два терміни по 15 років, але вдалося вийти після 2,5 років полону.
У книжці Ви пишете про тортури, катування, які в «Ізоляції» — на порядку денному. Це абсолютно шокує, але шокує теж те, що людині в певний момент стає вже все одно.
Я би не сказав, що це шокуюче. Це якраз раціональна сторона, коли ти усвідомлюєш, що щось від людини в тебе зникло просто. І навіть якщо, умовно кажучи, завтра тебе звільнять і ти опинишся на свободі, то ти виходиш не до кінця людиною… І тут потрібен час. Мені знадобилося кілька місяців, щоби почати відчувати щось, якусь емпатію до страждання інших людей. Це щось зворотне від шоку. Але перші місяці – це був суцільний шок. Поки ти не звик до того, що відбувалося навколо, що кожен день когось катують, що кожен день когось завозять в опіках від електричного струму, то це був шок для психіки та свідомості. Загально, ця вся система, яка там побудована, це, я б сказав, суцільний шок у перші місяці.
Вашу книжку «Світлий шлях: Історія одного концтабору» буде перекладено польською мовою. А я хочу Вас запитати про зацікавлення цієї книжкою в Україні.
Насправді, невелике у порівнянні з тим, яке воно могло би бути. На сьогодні ми вже надрукували другий тираж, але другий тираж – це 2 тисячі екземплярів, дуже небагато, з урахуванням того, що книжка вийшла у грудні минулого року. Тобто за кілька місяців ми продали близько 4 тисяч екземплярів, це невелика цифра.
Чим це зумовлене? Суспільство втомлене темою війни?
І втомлене, і немає розуміння того, що там відбувається насправді. Немає суспільного запиту на такі речі, про які я розповідаю в цій книжці. Люди хочуть бачити в інформаційній площині щось позитивне, і вони скоріше включать якийсь розважальний канал, ніж будуть читати про тортури, підвали і знущання з людей у Донецьку. Тому що здається, що це відбувається десь далеко і стосується окремої якоїсь групи людей, тобто військових, волонтерів, колишніх полонених, але більша частина населення України, на жаль, живе трішки в іншій реальності, ніж війна.
Запрошую послухати розмову в доданому файлі
Яна Стемпнєвич