Запрошуємо до бібліотеки, але замість традиційних, паперових книжок, будуть тут «живі книжки», тому що це — «Жива бібліотека», яка полягає на розмові однією людини з іншою. Про все розповість наша сьогоднішня гостя, координаторка у Польщі мережі «живих бібліотек» Дорота Молодинська, голова Товариства «Diversja» (пол. Stowarzyszenie Diversja).
- «Живу бібліотеку» вигадали у 2000 році в Данії. Ідея належала людям, пов’язаним з організацією «Stop Voden» (Стоп насильству), котра діяла у Копенгагені від 1993 року та зосереджувала свої дії на темах насильства на расовому, етнічному підґрунті, особливо серед молоді. У згаданому 2000 році відомий музичний фестиваль в Роскільде звернувся до «Stop Voden» з пропозицією підготувати для учасників цього фестивалю якісь майстер-класи. Так з’явилася ідея, щоби надати учасникам фестивалю можливість поговорити з кимось, кого вони можуть не любити. Такою, зрештою, була мета — розмова з кимось, кого ми не любимо, до кого маємо якісь упередження або стереотипи. «Stop Voden» вирішила на цьому фестивалі відкрити таку звану живу бібліотеку, в якій кожен «читач» міг позичити на пів години «живу книжку», тобто людину, з якою можна порозмовляти. Ця ідея сподобалася людям, і після Данії «живі бібліотеки» почали дуже швидко з’являтися в інших країнах — Португалії, Угорщині, скандинавських країнах... А від 2004 року, коли Рада Європи визнала «Живу бібліотеку» офіційним методом освіти про права людини, ця ідея розповсюдилася теж на інші континенти. На сьогодні «живі бібліотеки» відбулися у понад 80-ти країнах.
Бібліотека асоціюється із бібліотечною картою та каталогами, і книжками.
- «Жива бібліотека» справді дуже нагадує справжню бібліотеку — так само ми приходимо у якусь визначене місце. Це не відбувається так, що «Жива бібліотека» має якийсь свій офіс чи будинок, ні, «живі бібліотеки» зазвичай відбуваються в рамках якихось подій — фестивалів, музичних заходів тощо, але це теж окремі події, організаторами яких можуть бути бібліотеки, самоврядні структури або приватні особи. Отже, читач приходить на такий захід, спочатку він отримує свою бібліотечну картку від бібліотекарів, тобто координаторів «Живої бібліотеки». Читач має можливість ознайомитися з каталогом «живих книжок». Каталог містить не тільки назви «живих книжок», але й прологи. Адже кожна книжка має свій пролог, в якому написано, про що вона. Так само — із «живою книжкою», в каталозі описана кожна з них. Бібліотекарі нас повідомлять, які «живі книжки» доступні й можна одну з них випозичити на пів години. Це інтерактивна бібліотека, читач не слухає аудіозаписів ані історії книжки, читач може ставити запитання та відповідати на запитання «живої книжки», це розмова. Нам залежить на тому, щоби «жива книжка» та «читач» спільно шукали відповідей на запитання, і щоби за допомогою різного досвіду вони знаходили якісь спільні точки. Коли ми виберемо «живу книжку», бібліотекар вписує її у нашу бібліотечну картку. Маємо пів години на розмову із «живою книжкою». Є можливість продовжити цю ромову до години, але якщо таке бажання матиме і «читач», і «жива книжка». Після цієї розмови «читач» отримує анкету, в якій ми питаємо, що ця розмова внесла, просимо, щоби він оцінив цю розмову.
Ким є «живі книжки»?
- «Живі книжки» — це люди, котрі на собі відчувають стигматизацію, стереотипізацію, упередження та виключення. Це не так, що книжкою може бути кожен, хто має якусь цікаву історію — мандрівник або альпіністка. «Жива бібліотека» — це безпечний простір, де люди можуть поділитися своїм досвідом, а також своїм голосом розповісти про те, з чим вони зустрічаються.
Чи «живі книжки» самі до вас приходять? Як ви їх знаходите?
- Коли ми починали цей проєкт «Живої бібліотеки» у 2007 році, у Польщі ніхто ще не знав про те, чим є «живі бібліотеки», яка їх ідея. Було досить важко пояснити, як це все виглядатиме і так далі. Ми, зі свого боку, теж не знали, чи це безпечний метод, чи нічого поганого не трапиться під час таких розмов. Тоді ми шукали «живі книжки» у різних організаціях, які займаються меншинами. Дуже рідко в «живих бібліотеках» книжки самі приходять, треба виконати кропітку працю, щоби знайти таких людей і заохотити їх долучитися до проєкту. Ми шукаємо в різних організаціях — синагога, організації, до яких належать люди-інваліди, люди ЛГБТ+, національні меншини тощо. Згодом, коли вже «жива книжка» включиться до проєкту, починається процес приготування її до розмови. Наш проєкт нині в Польщі вже досить відомий, тому «живі книжки» дедалі частіше самі до нас зголошуються. А буває так, що «живі книжки» приводять до нас наступні «живі книжки». Натомість на початку — знайти таку книжку найскладніше.
Чи у вашому каталозі є українські «живі книжки»?
- Ми завжди намагаємося мати в каталозі «живу книжку» — українця або українку, а часом — і українця та українку. Від самого початку діяльності «Живої бібліотеки» в Польщі ми ідентифікували таку «українську живу книжку» як важливу в нашому каталозі. Оскільки у Польщі побутують стереотипи на тему українців, чимало людей в Польщі має якусь свою думку чи оцінку стосовно українців. Натомість рідко коли поляки мають такий контакт з українцями, щоби можна було розпитати про різні справи. Тому від 2007 року, тобто вже 14 років, у кожній «Живій бібліотеці» є українка або українець. І ви знаєте, цікавим є те, що упродовж цих 14 років популярність «живих книжок» змінюється. Якщо колись, на початку книжки, пов’язані з національними меншинами, не були якимись дуже популярними, то тепер ця популярність значно зросла. Часом такі «етнічні» «живі книжки» вважаються «безпечними». Тобто можна з ними порозмовляти про звичаї, кухню тощо. Я реалізую «Живу бібліотеку» у Вроцлаві, в Нижній Сілезії, де живе великий відсоток українців, тож кількість інтеракцій між поляками та українцями збільшується, відповідно, такі «живі книжки» є потрібними.
У розмовах з українцями трапляються запитання про історію?
- Так, і дуже багато залежить від віку «читачів». Коли приходять літні люди, то їх набагато більше цікавлять історичні теми, Волинь. Я пам’ятаю дві «живі книжки», котрі мені казали, що вони себе почували під час таких розмов некомфортно, оскільки «читачі» очікували від них якихось вибачень за історичні події тощо. Тому так, такі ситуації безперечно трапляються. Але теж чимало людей хоче розмовляти про актуальну ситуацію в Україні, про війну, ставлення українців до росіян і до Росії, про політику, про справи, які відбуваються тут і тепер. У Вроцлаві маємо одну «живу книжку» з Донбасу, тож вона часто зустрічається із такими запитаннями. Якщо говорити про палітру запитань і тем розмов із «живими книжками» з України, то вони — прерізні. Це і дуже прості запитання про кухню, звичаї, традиції, але теж — глибокі питання нашого сусідства. Як ми можемо впоратися з історією, про яку молоді покоління, щоправда, вже не пам’ятають, але через виховання та загальний політичний наратив і негативне ставлення до міграції в Польщі, все-таки з осторогою ставляться до інших, до українців. Тому ці розмови для «живих книжок» можуть бути і легкими, і складними. Відповідно, відкритість «живої книжки» на складні теми та готовність про них розмовляти — це насправді велика сила цих людей. Це теж відвага «живих книжок», щоби відповісти на потребу людей, з котрими вони зустрічаються й не знають, які запитання прозвучать під час такої розмови.
Бути «живою книжкою» — це виклик, адже часом можуть бути негативно налаштовані читачі.
- Так, у наших правилах є запис, що «просимо живу книжку повернути цілу та неушкоджену, не виривати сторінок, тому що ця книжка є тільки в одному екземплярі, і вона унікальна». Натомість як я вже згадувала, ми проводимо з «живими книжками» підготовку — як впоратися з некомфортною ситуацією, коли вони не хочуть відповідати на якесь запитання. В таких ситуаціях читач зазвичай чує «в цьому місці в мене посклеювалися сторінки» або «цей розділ ще не написано», або просто «я не хочу відповідати на це запитання». Під час підготовки «живі книжки» визначають сфери і теми, про які не хочуть говорити. Ми це вповні шануємо.
Які відгуки ви отримуєте?
- Після кожної розмови ми збираємо анкети, зрештою, за моїми плечима тепер — цілий стос анкет, в яких «читачі» розповідають про свої враження від розмови із «живою книжкою». Ви знаєте, трапляються моменти великих змін, коли розмова кардинально змінила ставлення «читача» до якоїсь теми чи групи осіб. Так часто буває з біженцями. Навколо цієї теми є чимало негативних емоцій, що їх підігрівають ЗМІ — з одного боку, а з другого — люди мають мало можливостей, щоби зустрітися і поговорити з біженцями. І коли відбувається така розмова, то люди після неї кажуть, що вона змінила їхнє бачення і що їхнє попереднє ставлення було стереотипне. Ми проводимо «живі бібліотеки» у школах, для молодших читачів, і бачимо, що жива розмова в змозі подолати стереотипи. Натомість багато людей пише до нас, що завдяки «живим бібліотекам» вони поширили свій кругозір, дізналися більше, а також — що зрозміли проблеми, з яким живуть представники тієї чи іншої групи. Я теж маю глибоку надію, що читачі, котрі побували в «живих бібліотеках», несуть далі свій досвід. І, наприклад, що в ситуації, коли хтось скаже неправдиву інформацію або принизливий жарт про якусь меншість — етнічну, сексуальну або якусь іншу — то «читач» буде мати аргумент, щоби зареагувати, адже він недавно розмовляв з представником цієї меншості і знає, як все виглядає насправді. За допомогою таких розмов ми маємо знання, які базуються на досвіді цієї конкретної людини.
Запрошую послухати розмову в доданому файлі
Яна Стемпнєвич