Завжди хотілося подорожувати за кордон або в межах України. Самостійно пересуватися потягами, автобусами та літаками. Споглядати нові краєвиди та знайомитись із різними культурами. Зараз же відчинені всі двері, але хочеться залишатися вдома, де за вікном не чути вибухів, де не палає сусіднє село.
Як і мільйони українців, не хочу покидати рідну оселю, але вимушена це зробити. Я залишила вдома рідних і взяла лише один рюкзак, не знала чи буду кудись повертатись і коли я зможу це зробити. Я їхала на вокзал, не уявляючи навіть, на який потяг сяду.
Спершу я спробувала сісти на «Київ – Івано-Франківськ». Вагони довго не відкривають, жінки кричать, чоловіки стукають у вікна, а діти плачуть. Потім прийшла поліція й водночас, як відчинилися двері вагона, ринули сотні людей. Мене здавили з усіх боків, я не могла навіть дихати. Садять лише дітей, але пояснити це людям нереально. Жінки похилого віку відштовхують молодь, а чоловіки залишають своїх дружин.
Затиснута між жінкою з величезною жовтою валізою та чоловіком і ще зовсім маленьким хлопчиком, я споглядала бійки громадян із поліцією та провідниками потягів. На пероні жінки дуже штовхались. Я заслонила дитину та подивилась їй в очі. Вона дивилася на мене у відповідь, але ще мить і мене відштовхнули назад, а хлопчик зайнявся плачем. Людей можна зрозуміти, ними керує страх та бажання жити. А я просто хочу повернутися додому.
З третьої спроби ми сіли на «Київ – Рахів», навіть не розуміючи, яким маршрутом буде їхати потяг, але пасажири поруч навіть не знають куди прямують. Вони сідають наосліп, головне якомога далі від обстрілів, головне – вижити.
Їхали ми спочатку стоячи, потім сидячи на підлозі, а вже через декілька годин просто лежали на підлозі в коридорі, поки інші намагалися пройти за водою чи до вбиральні.
На зупинках волонтери передають їжу та воду. Деякі жінки забирають у купе половину з усього, що передають, не реагуючи на скарги. Провідники просять не викидати, можливо люди витратили на це свої останні гроші, вони також у небезпеці. Але тут кожен сам за себе, ніхто нікому не довіряє, а діти не розуміють, чому вимушені спати на підлозі. Вони не перестають плакати, поки їхні матері не перестають на них кричати.
Так ми доїхали до Львова, де потяг покинула половина пасажирів і ми нарешті сіли в купе. Спроби поспати сидячи полишили швидко. О 5 ранку, прибувши на перон, провели ще дві години на вокзалі, чекаючи кінця комендантської години. Нам допомогли волонтери, тож ми змогли поснідати та зігрітися чаєм, а потім на таксі доїхати до знайомих. Зараз я в безпеці, але в телефонній трубці батьків, досі чути вибухи. Тож я досі не почуваюся спокійно.
Альона Лозовенко для Української служби Польського радіо