Українська Служба

«Щодня я думаю, що сьогодні все закінчиться, а завтра я буду вдома». Історія киянки, яка втекла до Варшави

19.03.2022 22:21
З 24 лютого, з першого дня російського вторгнення на територію України, свій дім були вимушені покинули вже понад 3 мільйони осіб. Українці залишають усе своє майно, будинки, колишнє життя та біжать на Захід. Тільки Польща прийняла вже понад 2 мільйони українців. Українська служба Польського Радіо поговорила з киянкою, що прибула до Варшави, тікаючи від жахів війни. Вона розповіла про перші дні війни, допомогу волонтерів на кордоні та про те своє бажання комусь допомогти.  
Аудіо
  • Інтерв'ю з киянкою Христиною
,      ,
Будівлі, пошкоджені в результаті обстрілів російської армії, у КиєвіEPA/MIGUEL A. LOPES

Війна в Україні триває вже понад три тижні. Ці 24 дні назавжди змінили українців та українські міста, деякі з яких просто стерті з лиця землі російською армією.

Українці вимушені покидати свою Батьківщину та виїжджати до сусідніх країн. Люди їдуть у Польщу, Молдову, Словаччину, Румунію та Угорщину. Польща прийняла найбільшу кількість біженців. Більшість із них прямує до великих міст, де в них є якість знайомі, або про які вони просто чули. Місцеві влади у Кракові та Варшаві заявили, що вже не можуть приймати біженців та попросили їх їхати до менших населених пунктів, адже люди, що там мешкають, готові зустрічати українців та допомагати їм. За даними столичної мерії, до Варшави приїхало близько 415 тисяч українців, а лишилося приблизно 300 тисяч. Решта людей або поїхала до інших польських міст, або – до Західної Європи.

Моя сьогоднішня співрозмовниця киянка Христина (ім'я змінено на прохання дівчини). Їй 27 років. Вона приїхала до Варшави 1 березня. Добиралася сюди 4 дні. Я попросила Христину розповісти про перші дні війни у ​​Києві, що відбувалося у місті, як вона запам'ятала ті страшні дні лютого. Перш за все, я хотіла б зробити дисклеймер, Христина - російськомовна українка. У повсякденному житті вона спілкується російською, тому побоювалася, що під час інтерв’ю буде переживати й не зможе висловити свої думки українською. Христина запевнила мене, що зараз, після того, як РФ напала на Україну, вона зрозуміла важливість мовного питання та намагається перейти на українську мову. Але у цьому інтерв’ю Христина говорить російською, тому я буду перекладати її слова на українську.

Я прокинулася, це був звичайний четвер. О пів на сьому заграв мій будильник, який будить мене на роботу. Як завжди, я ледве розплющила очі та почула, як сусід, який завжди спить, на всю гучність увімкнув радіо і щось слухає. Це було, як у фільмах про війну, коли по гучномовцю повідомляють таку інформацію. Тієї ж миті я зрозуміла, що щось трапилося. Я відразу ж відкрила телефон, Google і побачила новини: Путін розпочав війну та все інше. Я не повірила, в мене був шок. Не може бути! Я встала, пішла на кухню, думала, що мені робити. Я написала своєму знайомому, з яким разом їжджу на роботу: «А ми взагалі їдемо чи не їдемо? Що робити?» І незрозуміло… Я прийшла до свого хлопця і говорю йому: «Війна почалася». Він каже мені: «Та ні, не може бути. Я зараз усе перевірю». Він бере свій телефон до рук, а там пропущений від батьків. Він каже мені: «Все». Він їм передзвонює, вони все йому розповідають і кажуть збиратися. Я в ту ж мить телефоную своїм батькам. Вони кажуть: «Так, ми слухаємо новини, все гаразд, не переживай». Ось так ми прокинулися, жодних вибухів у нас не було чути. Проте мій знайомий, якому я писала про роботу, живе в сусідньому будинку, і він сказав, що його родина прокинулася від вибухів о п'ятій ранку. Просто у них вікна виходять на інший бік і там уже було чути. Батьки мої також чули вибухи.

Батьки Христини та її хлопець залишилися у Києві.

Батьку – 59, і він не може виїхати. Вони думали поїхати кудись на Закарпаття, до Львова, ще кудись на Захід, але не поїдуть, бо сенс їхати кудись до когось, проситися, враховуючи кількість людей, які зараз там. Вони мені сказали, що їм краще вдома, спокійніше. Тим більше бабуся поруч живе, вона вже старенька, тому вони вирішили там залишитися.

Я в принципі намагаюся з батьками навіть не говорити про якісь такі речі, бо здається, що хтось слухає, хтось підглядає. Я навіть не знаю, що у них там зараз відбувається. Вони кажуть, що все гаразд. До магазину ходять. Гарна погода. Тримаються, посміхаються. Вважаю, що це вже добре. Якщо я можу з ними зв'язатися, то це - супер.

Христина вирішила їхати до Варшави, бо тут живе її рідний брат. Вона розповіла, що як тільки вона перетнула польсько-український кордон, то тут, на території Польщі, її одразу ж зустріли волонтери.

Там одразу вони почали запитувати: «Вам куди, на який автобус?» Вони були готові посадити мене. Я сказала, що не треба, мене заберуть, все гаразд. Мені одразу ж запропонували чай, їжу. Мені, дякувати Богу, не потрібно було це все. Я подумала, що їжу треба залишити тим людям, які цього більше потребують. Я налила собі чай, щоб зігрітися, доки чекала, і все.

Там зробили цілий хаб. Там були й речі, і все, що потрібне. Я спілкувалася з одним волонтером, сказала йому, що ми готові довезти до Варшави одну жінку з маленькою дитиною до півтора року, бо маємо крісло для дитини цього віку. Коли я їхала, то я бачила дуже багато жінок із дітьми такого віку. Це було дуже сумно, бо з 12-річною дитиною ти можеш сісти в автобус, а з маленькою ти не сядеш до автобуса, бо потрібне крісло. Я почала спілкуватися з волонтером англійською. Він мене ледве розумів. Я йому розповіла це, він мені сказав, що того дня, коли я приїхала, було дуже мало людей на цьому пішохідному прикордонному переході, а особливо жінок з дітьми. Вони всі у Перемишлі. Він мені сказав, що треба їхати туди та там зустрічати людей.

Христина не вперше у Варшаві, вона каже, що тут і раніше було багато українців – заробітчан, але зараз кількість українців у польській столиці є незрівнянно більшою.

Я була в центрі й побачила, що практично всі говорять українською чи російською. Усі з дітьми. Чоловіків не дуже багато. Я бачила тільки панянок. Я з ними не спілкувалася. Мої знайомі, друзі також приїжджали сюди. І з дітьми, зокрема. Вони розповідали мені, як добиралися.

Побачивши, що відбувається на кордоні, який великий потік біженців ринув у Польщу, Христина вирішила, що теж має допомагати чим може.

На перший-другий день мого перебування у Варшаві я сказала своїй сім'ї, що я хочу допомагати волонтерам. Я загуглила і побачила, що у Палаці культури та науки створили хаб для прийому біженців. Було дуже багато статей про це. Я сказала братові, що ми їдемо до Палацу культури. Ми приїхали туди, а там нічого нема. Ми підійшли до охоронця, він сказав нам, що перші дні тут справді був центр прийому біженців, а потім його розформували між Східним і Західним вокзалами. Ми спитали його, що відбувається на Центральному вокзалі. Він сказав нам, що там нічого немає. Ми все одно вирішили піти подивитися, адже це через дорогу. Ми побачили там багато волонтерів. Ми підійшли до одного волонтера, спитали, як ми можемо допомогти, що потрібно. Він сказав, що потрібно координувати людей на вокзалі. Я не можу цього робити, я не говорю польською мовою, я навіть не знаю цей вокзал. Як я можу когось скоординувати, я сама ставитиму питання. Ми підійшли до іншого волонтера, він сказав, що нічого не знає, він тут сам по собі. Потім ми підійшли ще до одного хлопця, він сказав нам, що є волонтери, які приймають та роздають їжу, але їх дуже багато, і є волонтери, які працюють на вокзалі, їх не вистачає, тому вони потрібні. Ми поїхали додому засмучені. Тобто я хотіла допомогти, але не змогла.

Христина хоче повернутися до Києва, щойно закінчиться війна.

Я щодня прокидаюся і щоранку думаю про те, що ось сьогодні скажуть: «Все», - і я вже завтра буду вдома. Авіакомпанія Ryanair сказала, що вона перша запустить літаки, я вже уявила, як я купую квитки додому. У мене навіть ручна поклажа ідеально підходить. Щодня я думаю про те, що, може, треба знайти роботу, може, ще чимось зайнятися, але ні. Щодня я думаю, що ось сьогодні все закінчиться, а завтра буду вдома. І так щоранку. Я прокидаюся та щоранку так думаю. Важко щось починати наново, починати щось нове, адже ти не знаєш, коли ти таки повернешся, на який період.

Дар'я Юр'єва

Карітас Польща зібрала рекордну суму на підтримку біженців із України

15.03.2022 21:00
Карітас Польща зібрала понад 32 мільйони злотих (приблизно 7 мільйонів євро) на підтримку біженців із України. Це сума, яку вдалося зібрати під час богослужінь у польських храмах у Попельну середу та неділю, що передує їй

У перший день реєстрації, біженцям із України надано 32 тис. номерів PESEL

16.03.2022 18:40
Окрім номера PESEL, зареєстрована особа також отримує інші документи, наприклад, електронний документ, що підтверджує особу

Польська гуманітарная акція: «Ми думаємо про те, що відбуватиметься у наступні місяці чи роки в Україні. Хто відбудовуватиме школи та лікарні»

18.03.2022 14:36
Польща та поляки проявили феноменальну солідарність з українським народом у ці непрості часи. Польща прийняла вже понад 2 мільйони біженців з України. На кордоні людей зустрічають волонтери, що одразу пропонують їм їжу, теплі страви, одяг та підгузки для дітей. Поляки пропонують своє житло та будь-яку допомогу. Роботу волонтерів часто координують різноманітні неурядові організації. Одна з них - Польська гуманітарна акція, про яку і піде мова. Але, як підкреслює прессекретарка цієї НКО, поляки розуміють, що Україна та українці потребують довгострокової допомоги.