Українська Служба

Як українські ЗМІ працюють під час війни. Розповідає журналістка Forbes Україна

22.03.2022 15:13
Люди об’єднуються, відчувають відповідальність за свою родину, друзів, знайомих, сусідів і навіть незнайомих українців. Українські журналісти, медійники – не виключення. Українці, у яких зараз є можливість дивитися телебачення, знають про спільний телемарафон найпопулярніших українських телеканалів. Але відповідальність лягла не тільки на тележурналістів, а й працівників друкованих та онлайн-видань
Аудіо
  • Інтерв'ю з журналісткою Дариною Антонюк
Жителі та журналісти допомагають літній жінці втекти з прифронтового міста Ірпінь Київської областіFoto: EPA/STRINGER

Війна в Україні триває вже майже місяць. Сьогодні нам усім здається, що іншого життя просто не існувало. Війна – це наша нова реальність. І вона загартовує українську націю. Люди об’єднуються, відчувають відповідальність за свою родину, друзів, знайомих, сусідів і навіть незнайомих українців. Українські журналісти, медійники – не виключення. Українці, у яких зараз є можливість дивитися телебачення, знають про спільний телемарафон найпопулярніших українських телеканалів. Але відповідальність лягла не тільки на тележурналістів, а й працівників друкованих та онлайн-видань. Українська служба Польського Радіо поговорила з українською журналісткою Forbes Дариною Антонюк про те, як це видання перелаштувало свою роботу на час війни. Раніше журналістка працювала в українському англомовному виданні Kyiv Post.

Коли почалася війна, Дарина була у Ризі, столиці Латвії. Тут вона знаходиться і зараз. Одразу хочу зазначити, що розмова була записана у пятницю, 18 березня, тому ми говоримо про ситуацію станом на той момент.

На жаль чи на щастя, я потрапила в Ригу ще до війни. Мій літак був запланований на 25 лютого. Війна почалася 24 лютого, тому несподівано для себе я опинилася у Ризі. В день вторгнення я без причини прокинулася вночі, десь о третій побачила промову путіна. Я її увімкнула і, по суті, у мене на очах Росія вторглася в Україну. Вся моя команда з Forbes ще спала. В нас не має такого формату як новини чи онлайни, принаймні не було, проте я відкрила адмінку вебсайту і почала з четвертої ранку робити апдейти. Я робила це близько чотирьох днів. Мене іноді лише хтось заміняв. Це було дуже важко, напружено і незрозуміло, проте я відчувала, що, якщо я в Ризі, то я маю допомагати свої команді. Всім треба було вирішити, куди втекти, в яке бомбосховище піти, куди переїхати. Це було дуже складно, але робота мені однозначно допомагала. Майже вся моя команда зараз в Україні. Вони переїхали на Західну Україну і працюють звідти.

Дарина розповіла про те, як Forbes працює в нових військових умовах.

Спочатку все було дуже хаотично, ми робили все інтуїтивно. В основному всі сиділи на новинах. При чому Forbes – це видання, що пише про бізнес, але ми писали й звичайні політичні новини, про всі атаки. Зараз ми розробили такий формат: є зміни, чергування на новинах, журналісти постійно пишуть апдейти. Не завжди ці апдейти політичні, досить часто вони про бізнес або про те, як реагує економіка чи банки, санкції. Більша частина редакції все-таки через два тижні повернулася до звичайних текстів. Ми пишемо, по-перше, про те, як виживають бізнеси, які все-таки працюють. По-друге, як людям повертатися до життя, відновлювати свою роботу. По-третє, оскільки я часто пишу про технології, то я займаюся технологічною стороною війни. Це і кіберфронт, і використання штучного інтелекту. Нещодавно була новина про те, що Україна буде використовувати Clearview AI – це система розпізнавання облич. Ми розбираємося і намагаємося make sens з цього всього.

Говорячи в цілому про українські ЗМІ, Дарина Антонюк зазначила, що зараз медійники та журналісти обєдналися заради спільної мети - перемоги.

Якщо раніше наше медіасередовище було більш хаотичне, часто спалахували якісь сварки, то зараз усі дуже дружні. Це взагалі дуже помітно по Україні. Я навіть зараз говорю, а в мене мурашки. Люди об’єднались. Вони намагаються дуже багато працювати без сну, по суті, 24/7. Всі намагаються перевіряти, спростовувати фейки. Звичайно, є проблеми. Під час війни не може бути все без проблем, тому що, по-перше, ми самі не знаємо, чи інформація, яку нам повідомляє влада, є об’єктивною та правдивою. Якщо навіть взяти до прикладу Другу світову війну, то ми бачили, як різні країни подають необ’єктивну інформацію. Проте кожне видання робить свій вклад. Якщо говорити, наприклад, про монетизацію, то з цим складно усім. Як не дивно, зараз найлегше тим медіа, які жили на грантах, тому що Європа готова вкладати в них. Проте тим, які виживали коштом реклами, дуже складно.

Журналістка, покладаючись на свої власні враження, досвід та відчуття, проаналізувала, як в Україні спочатку війни змінилось відношення до звичайних росіян та білорусів.

Спочатку всі звинувачували путіна, потім – оточення путіна. Після того, як скинули бомби на Маріуполь, як почали атакувати Львів, - у всьому винні росіяни. Українці просять один одного не говорити, що це не вина всіє росії, це вина всієї росії. До Білорусі зараз частково таке ж ставлення. Проте звісно не до всіх білорусів. До тих, хто переїхав в Україну, тих, хто не може повернутися в Білорусь, тому що для них це просто небезпечно, тих, хто так само бореться за свою свободу, ставлення позитивне. Я навіть знаю декількох білорусів, які працювали на наш український фонд стартапів чи якісь організації українські. До них взагалі ставлення ніяк не змінювалося, тому що це проблема Лукашенко, а не звичайних людей.

Дарина зізнається, що кожного дня думає про те, щоб повернутися додому, в Україну.

Особливо після останніх фото, відео, на яких показано, як бомбили Маріуполь, як атакували Київ. Мені це все дуже складно дивитись. Кожного дня я відчуваю провину за те, що я тут, поки всі – там. Я розумію, що це не має сенсу, тому що тут у мене не має проблем з інтернетом. Мені не треба постійно бігати в бомбосховище. Я можу просто спокійно працювати, наскільки це можливо у цих умовах. Я можу безперервно працювати й виручати свою команду, проте зараз у всіх українців є таке відчуття, що вони роблять недостатньо. Я, зокрема, така українка. Мені хочеться повернутися в Україну. Серед усіх місць, де б мені зараз хотілося бути та жити – це Київ, проте я розумію, що для мого видання краще, що я тут.

Дарина Антонюк сама із Рівного, вона розповіла, як зараз виглядає ситуація у її рідному місті.

Я була переконана, що Рівне і моя сім’я будуть в безпеці, тому що, коли почалася війна, всі бізнеси й люди зі Східної та Центральної України переїхали на Західну Україну, очікуючи, що туди нічого не добереться. Але кожного дня я прокидаюся і перевіряю Telegram-канали з новинами, щоб подивитися, чи Рівне не під атакою. На жаль, кілька днів тому я побачила, що телевежу біля Рівного атакували. В п’ятницю, 18 березня, відбулися атаки на Львів. Мені дуже страшно. Я сподіваюся, що все-таки ці міста більш захищені, ніж Східна Україна, проте ніхто не очікував, що доберуться аж туди, до Західної України.

Юр'єва Дар'я

«Провина вцілілого»: що відчувають під час війни в Україні люди, які є у безпеці

11.03.2022 14:09
Це відчуття провини і робить нас справжніми українцями. Ми не можемо сидіти на місці, коли наш народ десь голими руками зупиняє танки, виходить на мітинги з блакитно-жовтими прапорами перед ворожими військами або всю ніч проводить у підвалах, хвилюючись за своє життя. Ми не дозволяємо собі бездіяльність, коли десь там наших братів і сестер убивають

Порятунок чи ще більша небезпека?

13.03.2022 17:40
Я залишила вдома рідних і взяла лише один рюкзак, не знала чи буду кудись повертатись і коли я зможу це зробити. Я їхала на вокзал, не уявляючи навіть, на який потяг сяду