Наталя Стшижевська - працівниця Асоціації підтримки розвитку компетенцій PONTES. Слово «pontes» перекладається як «мости». Ця організація допомагає людям, які мають великий потенціал, але які з якоїсь причини не можуть розвиватися. З початком війни асоціація сфокусувалася на допомозі українським біженцям. Я поговорила з Наталею про допомогу, співпрацю третього сектору з владою та журналістами.
На початку нашої розмови я попросила розповісти Наталю про те, що вона робила в перші дні війни.
В перші дні війни я лежала в лікарні. В мене була операція на пазухах носа, на носовій перегородці. Мене це дуже дратувало. Це було абсурдно, адже я займаюся Сходом (в Польщі під словом «схід» розуміють усі країни, що розташовані за східною межею Польщі, тобто це й Україна, і Росія, і Білорусь, і країни Центральної Азії, - прим.ред.), я працюю в асоціації, що допомагає, у томі числі мігрантам, я хотіла щось робити, але не могла. Потім протягом тижня через температуру я була вимушена сидіти в дома. Вже минув місяць від початку війни, а я й далі вимушена проходити реабілітацію. Я так хотіла працювати, що як тільки вийшла з лікарні, то одразу ж почала працювати з самого ранку і до вечора. Моя асоціація переробила усі свої програми, які були створені для допомоги мігрантам, на програми для допомоги біженцям. Ми працюємо від самого ранку і до вечора. Можливо, це не найкращий варіант, ми повинні берегти сили, але моя лікарка мене дратує, коли каже, що я мушу лежати й відпочивати. Я собі думаю: «Жінко, як я можу відпочивати та лежати, коли в Україні помирають діти?» Це все було, як у якомусь фільмі.
Заняття з польської мови, які організовує Асоціація PONTES. Stowarzyszenie PONTES
Наталя розповіла про те, як її колеги та вона сама швидко перелаштували свою роботу після 24 лютого, яке змінило життя мільйонів людей.
Ми співпрацюємо з британським фондом Wonder, який реалізовує проєкти для мігрантів. Як тільки почалася війна, вони зв’язалися з нами. Вони сказали, що підтримають нас, тільки ми маємо переробити наші проєкти, щоб вони були спрямовані на допомогу біженцям. Ми зразу почали це робити, разом з кількома іншими фондами й асоціаціями з Катовиці, Щецина, Вроцлава, створювати структуру, яка б діяла на усій території Польщі. Ми разом створюємо мережу. Наш інтеграційний проєкт розрахований на два роки. Це психологічна підтримка, курси польської мови. Зараз ми ще не до кінця все налаштували. Зараз просто треба шукати житло цим людям, треба задовольняти їх першочергові потреби. З самого початку ми запустили курси польської мови для жінок з України. Мова – це інструмент, який допоможе їм якнайшвидше стати самостійними, знайти роботу. Зараз у нас є невелика група з шести жінок. Також ми проводимо заняття з польської мови для дітей, які були евакуйовані з дитячого будинку в Україні. Ці заняття проводить українка, яка живе у Польщі вже багато років, тому вона дуже добре знає польську. Ми надали їй матеріали й приміщення. Взагалі-то, ми не платимо за оренду приміщення. Місце з краєвидом (Miejsce z widokiem) – це художнє приміщення, там проходять фотосесії. Власники сказали, що дозволяють нам безкоштовно проводити там наші заняття для українців. Там зустрічаються жінки, в них там проходять заняття з польської мови. Жінки можуть приходити до нас зі своїми дітьми. Мами навчаються, і діти можуть погратися в цей час.
Наталя зазначає, що Асоціація підтримки розвитку компетенцій PONTES поставила собі за мету – допомогти українським біженцям адаптуватися в новій країні, тому курси польської мови – це тільки початок.
Ми створили цілу програму: це і курси польської, і психологічна підтримка, і допомога в інтеграції. Для мене це було важливо, я знаю багатьох українців, і я знаю, що їм не подобається отримувати допомогу, бо вони дуже самостійні, вони мають сильний характер. Вести їх за руку було б дещо важко. Тому ми хочемо дати їм необхідні інструменти для цього, а це – знання польської мови, соціальні асистенти, які б їм допомагали, наприклад з отриманням PESEL, розповіли, як працюють польські інститути, адміністрація. Також ми створили авторський проєкт «Прийняття колеги за фахом». Наприклад, якщо до Польщі приїде лікар-анестезіолог, то ми докладатимемо зусиль, аби знайти волонтера, який також працює анестезіологом, має освіту. Вони будуть зустрічатися за кавою і говорити польською, щоб ця особа могла якнайшвидше поповнити свій словниковий запас в польській мові. На жаль, цим людям доведеться нострифікувати дипломи, але важливо, щоб вони могли якнайшвидше вивчити необхідні терміни і якнайшвидше змогли працювати за своїм фахом. Звичайно, українцям, які не знають польської, важко. В перші місяці свого перебування у Польщі їм доведеться працювати у тих галузях, які не мають нічого спільного з їх освітою. Я можу уявити, яка це для них прикра ситуація. Ми хочемо допомогти їм справитися з цим.
Я запитала у Наталі Стшижевської, як вона оцінює співпрацю влади та третього сектору у допомозі українцям, що тікають від жахів війни до Польщі.
Я працюю у третьому секторі й можу сказати, що реакція на війну в Україні була просто моментальною. Це національна риса поляків – якщо відбувається щось масштабне, то ми, суспільство, можемо швидко і солідарно відповісти. Солідарність сидить в нас глибоко. Я вважаю, що уряд міг би працювати краще, його дії могли би бути більш скоординованими. Однак, коли я почула про те, що держава мала намір координувати неурядові організації, то я почала нервуватися через це. Я не хочу, щоб хтось з гори казав мені, як я маю помагати.
Я дуже переживала через новини про те, що злочинні організації з усього світу почали приїжджати до Польщі, їхня мета – торгівля людьми. Вони хочуть використовувати нещасних біженців. В цьому випадку необхідна сильна позиція уряду. Вони мають направити усі можливі сили на кордон, аби запобігти цьому. Звичайно, біженці зараз по всій Польщі, тому я вважаю, що це пріоритет уряду – забезпечити їхню безпеку і дозволити неурядовим організаціям працювати так, як вони хочуть.
Українки на заняттях з польської мови. Stowarzyszenie PONTES
Окрім співпраці з урядом, представники НКО часто контактують з журналістами, я запитала у Наталі, як зараз виглядає співпраця третього сектору з четвертою гілкою влади.
Ми контактуємо з західними журналістами. Часами вони дуже смішні. Наприклад, журналісти BBC хочуть знімати дуже сльозливі репортажі. Звичайно, це важливо для їхнього західного суспільства – чути про те, що щось страшне відбувається в Україні. Важливо, щоб вони знали правду. Російська сторона займається пропагандою, тому будь-яка правда в західних медіа – це добре. Журналісти західних ЗМІ люблять концентруватися на дітях, що плачуть, на жінках, які тікають і вимушені залишати своїх чоловіків. Для нас важливо, щоб Захід почув страшну правду, що зараз відбувається велика трагедія, країну просто знищують. Ми маємо дати сильну відповідь, протистояти росії. Звичайно, сумні історії про дітей розбивають наші серця, але, звичайно, ці ЗМІ мають більш серйозно підходити до цієї теми. Однак ми маємо і цікаві історії. Наприклад, до нас приїхала репортерка, яка пише для західних жіночих журналів. Вона хоче зі співчуттям показати історії жінок. Це добре для нас, тому що ці жінки, розповідаючи про своє життя, викликають співчуття, а це дуже ціно, тому що завдяки цьому члени західних суспільств можуть ототожнити себе з українцями. Зрозуміти, що це не якийсь віддалений від них народ, що проживає невідомо де, а це такі самі люди, як і вони. Вони втратили будинки. Школи, в яких навчалися їхні діти, виглядають так само, як і школи на Заході. Українцям зараз нема куди вертатися. Такі історії, звичайно, так само потрібні.
Поляки відкрили свої серця українцям, вони проявили феноменальну солідарність, приймаючи біженців у свої домівки, збираючи гроші на гуманітарну допомогу та стаючи волонтерами в пунктах прийому біженців. Однак більшість неурядових організацій наголошує на тому, що допомога українським біженцям – це не спрінт, а марафон, маючи на увазі, що суспільству варто економити свої сили і ресурси, адже допомога буде потрібна протягом довго часу. Я запитала у Наталі, як вона вважає, чи може статися так, що поляки втомляться від війни, що ця тема може відійти на другий план.
У кожного свої власні емоційні ресурси, і колись вони закінчаться. Щодо мене, то я не маю жодних ілюзій, тому я вважаю, що протягом наступних шести місяців ми будемо свідками такого сильного співчуття і емпатії, але, звичайно, життя не стоїть на місці, кожна людина захоче повернутися до нормального життя. Я сподіваюся, що поляки будуть солідарними з українцями так довго, як це буде потрібно. Звичайно, треба приготуватися до того, що кожен повернеться до свого життя, буде займатися своїми власними справами. Як можна з цим боротися? Потрібні такі інтеграційні програми, як та, про яку я казала. Треба постійно розповідати про те, що відбувається в Україні, показувати історії справжніх людей. Наша асоціація показує це в своїх соціальних мережах. Є така сестра Хмєлевська, вона каже, що часами треба посунутися на лавці життя і дати місце іншому. Ми як народ маємо зараз посунутися на цій лавочці і дати місце українському народу. Я думаю, що ми можемо стати свідками чудової синергії, ми можемо багато чому навчитися одне від одного.
Дар'я Юр'єва