Команда української некомерційної організації СТАН допомагає українцям, які постраждали від війни. Організація виникла у 2008 році в Івано-Франківську, на заході України. Спочатку це була протестна літературна група, але згодом вона трансформувалася в повноцінну громадську організацію. Завдяки неформальній освіті та правозахисній діяльності волонтери підтримували людей, які хочуть та можуть бути агентами змін у суспільстві.
З першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну активісти СТАН включилися в допомогу внутрішньо переміщеним особам. Понад чверть українців змушені були покинути свої будинки. Частина з них виїхала за кордон, але більшість - у західні області України, де безпечніше. Хтось оселився у родичів чи друзів, хтось встиг орендувати приватне житло, багато хто живе у тимчасових притулках. Такі тимчасові притулки організували активісти СТАН, розповідає голова правління НКО Ярослав Мінкін.
Річ у тому, що ми вже багато років працюємо з людьми по всій Україні. Ще навіть до початку вторгнення люди зверталися до нас з проханнями про допомогу. Наприклад, є люди, які переїхали до нас ще до початку активних військових дій по всій території України. Вони переїхали не тому, що вони хотіли, а тому що ми їм сказали: «Ви мусите переїжджати вже, тому що потім ви не виїдете». Це зокрема люди з Донецької області. Чому я вам це говорю? Я б сказав, що ми були одними з тих, хто був добре підготовлений до війни. Краще, ніж більшість організацій, з якими ми дружимо.
Ми сфокусувалися на потребах цих людей, зокрема ми почали відкривати шелтери, тобто місця, де люди можуть перебувати в безпеці. Це – ключова потреба для людей, які не мають дому, не мають, де жити. Ми створили ці шелтери по Карпатському регіоні. Спочатку в нас було тільки два шелтери: один в Закарпатті, один – в Прикарпатті, в Івано-Франківську. Потім ми почали створювати нові шелтери. Зараз в нас їх понад сім. Наші шелтери розраховані на 480 місць. Тобто кожну ніч ми прихищаємо до 480 людей. Це ми вже робимо понад місяць. Звісно, не завжди це повні шелтери, але як мінімум 200 людям кожен день ми допомагаємо. Це той мінімум, який в нас є. Тобто 200 людей щодня мають притулок, підтримку, їжу, освітні послуги отримують, юридичні. Можете помножити та зрозумієте, що десь 6000 людей, з яких унікальних, я думаю, десь 2000 людей, яким ми точно допомогли. Ми будемо далі допомагати людям з житлом. Я б навіть не сказав, що з житлом, а з тим, щоб в них з’являвся дім хоча б на цей період.
Другий напрямок роботи організації, як зазначає Ярослав Мінкін, це допомога людям на вокзалах та загалом інформаційна допомога.
Ми побачили, що багато людей приїздить вночі на евакуаційних потягах. З’ясувалося, що через комендантську годину люди мусять чекати аж до ранку. Інколи по п’ять годин. Потяги, як ви пам’ятаєте, приїжджали повністю переповнені. Людям фактично не було навіть, де сісти, мова не йде про те, щоб десь зупинитися. Багато хто їхав більше, ніж добу: без їжі, без базових умов: без памперсів, прокладок і так далі. Другим нашим напрямком стала допомога людям на вокзалі – перша невідкладна допомога, інформаційна допомога. Адже люди приїжджали та навіть не знали, куди вони приїхали, де автостанція в Івано-Франківську знаходиться і так далі.
Волонтери СТАН на вокзалі в Івано-Франківську. СТАН/Максим Солоджук
На вокзалі щодня минулого місяця ми приймали десь 1000-3000 осіб. Це тільки унікальних. Мається на увазі, що на вокзалі за перший місяць війни ми допомогли як мінімум 30000 людей. Це самий мінімум по цифрах, але насправді це була більша кількість – десь 50000-60000 осіб – отримали від конкретно нашої команди, наших волонтерів першу підтримку.
Ярослав Мінкін зазначає, що з 24 лютого його організація отримує багато запитів з інших міст України на надання гуманітарної допомоги.
Це і Чернігів, і Старобільськ, тобто навіть з окупованих міст. Ми почали також допомагати людям там. П’ять генераторів ми відправили в Чернігів, зокрема і в госпіталь. Скільки там після цього провели операцій, ми не знаємо, але скоріш за все це дуже велике число.
Потім активістам СТАН стало очевидно, що люди, які втекли з-під обстрілів, потребують не лише гуманітарної, а й психологічної допомоги.
Зараз ми активно працюємо щодо надання психосоціальної допомоги. Зараз ми працюємо зі всіма молодими людьми, які є в шелтерах. Це окремий напрямок роботи. Якщо не надавати нові знання, то варто хоча б підтримувати їх психосоціальний стан, покращувати його.
Також ми надаємо юридичну допомогу людям. Це не тільки про їх питання, але також ми говоримо з ними про працевлаштування, про запуск свого підприємства, про виїзд за кордон, про службу в армії, про одруження, розлучення, майно, компенсації та багато іншого. Такий комплексний підхід ми реалізуємо в Україні.
Волонтери готують їжу для біженців. СТАН/Максим Солоджук
Окрім цього, СТАН організовує мистецькі та інформаційні проєкти за кордоном, щоб розповідати про те, що відбувається у них вдома.
Ми зараз робимо мистецько-інформаційні проєкти. Ми співпрацюємо з одною відомою художницею. Разом з нею ми створюємо історії людей, які зараз залишилися на окупованих територіях, в охоплених війною містах, регіонах, тому що з тих чи інших причин вони не захотіли виїжджати, чи не змогли. Зараз в нас є великий блок малюнків, які розповідають про цих людей. Таким чином ми хочемо пояснювати людям з інших країн ситуацію в Україні через голоси реальних людей зі сфери культури, молодіжної сфери, освіти. В більшості випадків – це жінки. Я думаю, що 98% людей, які діляться з нами історіями, - це жінки.
Головна складність у роботі НКО полягає, за словами Ярослава Мінкіна, у тому, що активісти не встигають за потребами біженців, що постійно змінюються.
Ми орієнтуємося на виклики, на потреби людей, а потреби дуже швидко змінюються. Умовно кажучи, сьогодні нас просять: «Привезіть нам теплий одяг». Ми шукаємо теплий одяг, привозимо, а люди говорять нам: «Ми ж вже потребуємо не теплий одяг, а дитяче харчування». Або одні люди кажуть: «Все, що нам потрібно, - це дах над головою». Як тільки люди потрапляють в тепле захищене місце, то вони кажуть: «Ні, єдине, що нам потрібно, - це робота» і так далі. Це виклики одного плану.
Біженці, які поселилися в одному із шелтерів, відкритих активістами СТАН. СТАН/Максим Солоджук
Які виклики я як менеджер, як голова організації бачу, то це однозначно брак кадрів. Зараз вимоги гуманітарних місій і інституцій, які з нами працюють, дуже високі. Дуже хочуть висококваліфікованих кадрів, як і будуть заповнювати багато звітів – бюрократія. При цьому неясно, де їх брати. Я зараз бачу, що весь громадський сектор зараз суттєво розширив команди. Але нові кадри треба готувати, навчати. Це робиться дуже формально. Поки що я не бачу ефективного виходу з цієї ситуації.
Матеріал підготувала Дар'я Юр'єва