На окупованих територіях тривають репресії путінського режиму. Так, впродовж восьми років окупації Криму, була знищена незалежна журналістика, місцеві редакції покинули окупований півострів, перемістилися на материкову частину України. Багато журналістів полишили професію. Як відповідь на ці зміни виник феномен громадянської журналістики: звичайні люди почали висвітлювати у соцмережах актуальні проблеми, порушувати соціальні теми, висвітлювати приклади переслідування, ходити на обшуки. За свою активну громадянську позицію ці медійники потрапили під другу хвилю репресій. Про порушення прав людини та терористичні дії путінської росії розповіла правозахисниця, голова Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик.
- Треба розуміти, що паралельно відбувається «закручування гайок» в Криму, досить потужне, це відбувається всі вісім років російської окупації Криму, але зараз там фактично відбуваються «зачистки» і полювання на незгодних. Зараз в Криму практично неможлива діяльність професійних незалежних журналістів за дуже рідкісними винятками. І за цей час на півострові виник такий феномен, який називається громадянська журналістика. Наступна хвиля репресій торкається саме цих громадянських журналістів. Серед них 13 осіб перебуває в ув’язненні за політично вмотивованими справами. Більшість із них це кримськотатарські громадянські журналісти, учасники об’єднання «Кримська солідарність», які висвітлювали політично вмотивовані процеси над іншими кримськими татарами. Через Фейсбук сторінки робили стріми, приходили на обшуки і так далі. Звичайно ж ці переслідування торкаються не тільки кримських татар, але й українців. 29 квітня окупантами була затримана Ірина Данілович. Ще одна громадянська журналістка, українка з Криму. Вона взагалі працювала медсестрою, і вела медичні блоги, писала колонки, висвітлювала що відбувається у сфері охорони здоров’я в Криму.
- Що відбувається з затриманою особою? Є шанси, що вона повернеться після арешту додому, чи це гарантовано політично вмотивована судова справа?
- Буває дуже по-різному, наприклад, в березні також був затриманий відомий кримськотатарський правозахисник Абдурeшит Джеппаров. Він якраз відбувся адміністративним арештом. І відсидівши вийшов. Абдурeшит дуже відомий в Криму, він є ветераном кримськотатарського руху. І в нього після окупації Криму окупанти викрали сина, і власне, досі невідомо де він всі ці роки. Він є серед тих насильницьки зниклих громадян, і Абдурeшит почав розшукувати сина, і навколо нього об’єдналися інші люди, які так само шукали своїх рідних. Для цього вони створили контактну групу з прав людини. Він займається правозахисною діяльністю. От Абдурeшита відпустили після затримання, і ми сподіваємося, що Ірину Данилович так само відпустять. Хоча, звичайно, можуть бути різні варіанти. Я б Вам сказала, що ряд громадянських журналістів стали політичними в’язнями, знаходяться у в’язниці. Взагалі зараз, станом на даний момент, близько 120 політичних в’язнів-кримчан знаходяться в місцях позбавлення волі на території окупованого Криму і на території російської федерації. Багато з них отримують досить тривалі терміни. Це просто, скажімо так, велика в’язниця, острів несвободи. Сподіваємося, що з падінням путінського режиму всі ці люди зможуть побачити волю.
Голова Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик Фото з особистого архіву
- Як виглядає ситуація з російськими репресіями на сході окупованої України, якщо мова йде про так звані ЛНР і ДНР?
- Там все виглядає значно гірше, тому що якщо в Криму, незважаючи на всі ці репресії, переслідування, але продовжувала розвиватися громадянська журналістика, то на території так званих ЛНР і ДНР це мілітаристська диктатура, і де взагалі неможлива діяльність громадських активістів, незалежних журналістів. Там практично немає незалежних джерел інформації. Це є набагато більш небезпечно. Окупувавши Крим, російська федерація визнає свій контроль над окупованим півостровом і хоча б формально застосовуються різні юридичні процедури переслідування, але існує певна правова рамка, але в ДНР і ЛНР такої рамки немає, їхнє так зване законодавство, воно є ще більш репресивне, і вони навіть часто його не дотримуються. Сотні людей пройшли через катівні, через підвали так званих ДНР, ЛНР. Сумнозвісна в’язниця «Ізоляція», яка продовжувала діяти всі ці роки в Криму – люди, які через неї пройшли, вони розповідали потім світові дуже багато жахіть, які там відбуваються. Тортури відбуваються і в окупованому Криму, але масштаб так званих ДНР, ЛНР (тортур, позасудових страт), він є набагато більшим і безпекові ризики для роботи журналістів там на окупованих територія Донбасу є ще вищими, ніж в Криму.
- Чи відомо скільки людей викрадено, чи є статистики скільки закатовано і страчено у полоні?
- Такої цифри немає, але це велика кількість людей. Взагалі, з тої хвилі війни на Донбасі велика кількість людей залишається досі зниклими безвісти. Немає єдиного такого центру чи єдиної зібраної інформації про цих людей. Часто можуть родичі не повідомляти, або навіть може бути, що немає кому повідомити. Іноді правозахисники дізнаються інформацію про зникнення людини через певний час. Відомо, що на момент початку цієї нової хвилі війни, станом на кінець минулого року в полоні так званих ЛНР та ДНР перебувало близько 300 заручників українських громадян. Це і військові, і цивільні плюс близько 120 людей політичних в’язнів в Криму. Тобто, в цілому десь до півтисячі громадян перебували за політично вмотивованими справами незаконно позбавлені волі в місцях несвободи на території окупованого Криму, на територіях так званих ДНР та ЛНР і на території самої російської федерації.
- Повертаючись до подій останніх двох місяців. Після звільнення Бучі ми побачили закатованих, вбитих українців. Що відомо про випадки насильницьких зникнень?
- Російська федерація, розпочавши нову хвилю війни проти України, почала знову ж застосовувати ті ж самі практики, які вона використовувала в Криму і на Донбасі. Це стосується насильницьких зникнень, катувань, позасудових страт різних категорій громадян і наприклад на території восьми регіонів України, які були або залишаються новоокупованими російською федерацією, наша організація документувала принаймні 163 випадки насильницьких зникнень активних громадян. Це журналісти, громадські активісти, волонтери, представники органів місцевого самоврядування, мери, сільські голови, але загальна кількість насильницьки зниклих є набагато більшою, тому що є ще інші групи, які піддаються цій практиці. Особливо це військовослужбовці теперішні або колишні, ті, хто брали участь в АТО на Донбасі, їхні родичі, і просто громадяни, бізнесмени, які не є ні військовими, ні громадськими активістами, але так само піддаються практиці насильницьких зникнень. Як я вже сказала, наша організація документує зникнення активних людей: журналістів, активістів, мерів, селищних голів, і серед них навіть на звільнених територіях (це Київська область, Чернігівська, Сумська) ми маємо випадки, коли люди не знайдені навіть після звільнення цих територій. Не знайдені серед мертвих, не звільнені. Є інформація про те, що частину таких людей російська армія відступаючи могла вивезти на територію Білорусі. Потім на територію російської федерації. Є, наприклад, інформація про 200 таких людей вивезених можливо до Брянська. Наприклад, відомий випадок Євгена Гур’янова. Це волонтер з Бучі з Київської області. Він займався гуманітарною допомогою місцевим мешканцям, і допомагав з евакуацією. В середині березня до його додому прийшли військові, на яких були шеврони збройних сил РФ. Забрали Євгена з власного дому. Перевернули всі речі в будинку, забрали документи, паспорт Євгена. І самого його помадили на БТР і вивезли в невідомому напрямку. До Варшави приїжджала сестра Євгена Наталія, і вона також розповідала подробиці цієї справи. І ми сподіваємося, що Україні вдасться визволити і Євгена, і інших людей які можуть перебувати вже зараз в місцях позбавлення волі в російській федерації.
- Серед насильницьки зниклих є діти?
- Є діти, але дорослі діти. Один із випадків чає сина одного з місцевих депутатів, який був затриманий на російському блокпосту. І от коли окупанти виявили, що його батько є депутатом місцевим, тоді сина затримали. Взагалі є випадки тиску на активних громадян через їхніх рідних. Відомий випадок в Мелітополі: був викрадений Йосип Залізецький, це батько мелітопольської журналістки і головної редакторки РІА-«Мелітополь» Світлани Залізецької. Батька Світлани захопили з метою тиску на неї. Після цього окупанти почали шантажувати саму Світлану Залізецьку, вимагаючи у неї віддати паролі до керування адмінпанеллю сайту РІА-«Мелітополь». Її батька відпустили тільки після того, як вона виконала вимоги окупантів і передала їм управління сайтом.
- Яку роль відіграють міжнародні організації у боротьбі з безчинствами путінського режиму на території окупованої України?
- Міжнародні організації намагаються допомагати, але треба розуміти, що система міжнародних організацій і їх можливості є дуже обмеженими, тому що російська федерація не поважає міжнародне право. Вона не прислухається до резолюцій, декларацій, закликів міжнародних організацій. Вона навіть ігнорує рішення міжнародних судів, які обов’язкові для неї до виконання. Російська федерація розуміє тільки мову сили, і тому на правовому фронті все лежить в руїнах. Навіть, якщо говорити про насильницькі зникнення, то ми співпрацюємо з Всесвітньою організацією проти катувань OMCT – це громадська організація, яка працює за кордоном, вона подає до Робочої групи ООН з насильницьких зникнень передає справи про викрадення українських громадян на новоокупованих територіях. Після цього ці справи комунікуються ООН до російської федерації, але Росія жодної інформації, жодної відповіді не надала. Тому можна сказати, що міжнародні організації намагаються допомагати, але єдине, що зараз може впливати на путінський режим і на кремль, це українські збройні сили і запровадження проти росії санкцій.
- На Вашу думку, з Вашого досвіду, які є реальні важелі впливу, щоб Російська Федерація звільнила викрадених цивільних осіб? Невже єдиний вихід це обмін на російських військовополонених? Немає інших шляхів?
- Може сприяти розголос конкретних історій до звільнення. Йдуть процеси обміну, хоча тут теж треба розуміти, що Росія веде себе як країна-терорист, викрадаючи, затримуючи цивільних. Це є воєнний злочин і злочин проти людяності. Адже за правилами ведення війни можна брати в полон тільки військових, і так само обміни мають бути військовополоненими. Захоплюючи цивільних, Росія показує себе як терористична держава, а більш того – відомі випадки, коли цих людей катують, і не тільки катують, але й страчують. Це практики терористичних організацій. Важливо розповідати про долю цих людей, тому що так можна якщо не допомогти їх звільненню, то принаймні мінімізувати в рази катувань, які застосовуються до цих громадян, хоча з іншого боку не завжди, бо публічність може навпаки нашкодити звільненню людини
- Щодня збільшується кількість поневолених росіянами громадян України. Над цими людьми росіяни знущаються, принижують їх, завдають тілесних пошкоджень. Якщо говорити про звільнення цих людей, то час не на нашу користь. Тим паче, зважаючи на нехтування міжнародного права росією, ми не маємо впевненості чи цивільних взагалі звільнять.
- Їх потрохи звільняють. В списках, які подає українська сторона на звільнення є і цивільні громадяни. Є відомі випадки таких звільнень, наприклад, одним з перших був звільнений мер Мелітополя Іван Федоров, якого поміняли на дев’ять російських солдат. Так само звільнюються по півтора десятки цивільних під час останніх звільнень – про це поінформувала Віцепрем’єр-міністр Ірина Верещук. Але треба розуміти, що наших цивільних українських громадян, захоплених у полон, незаконно затриманих є сотні. Тому ці звільнення, які відбуваються, вони не допомагають вирішити цю проблему кардинально, і не допоможуть тому що українські громадяни залишатимуться заручниками російської федерації допоки вона окупує території нашої країни: вона може брати в полон, відкривати нові справи проти нових і нових людей, поки вона окупує території наші і поки існує путінський режим, це питання не буде вирішено. Тільки з падінням путінського режиму.
- Як Російська Федерація має нести відповідальність за катування?
- Катування є воєнним злочином, який, якщо він скоюється в ході збройного конфлікту, він належить до найтяжчих міжнародних злочинів, за яких немає терміну давності. Це означає, що українські правоохоронні органи, а також міжнародні механізми правосуддя повинні встановлювати та ідентифікувати осіб, які приймали участь у катуванні із подальшим притягненням їх до відповідальності або національними судами в Україні, або міжнародними судами.
- Ви сказали раніше, що Росія не визнає міжнародного права і не рахується з думкою міжнародних організацій, в такому випадку такі люди зможуть понести відповідальність тільки коли впаде путінський режим?
- Тільки коли впаде режим, або якщо, наприклад, йдеться про міжнародний кримінальний суд, який керується римським статутом (римський статут ратифікувала велетенська кількість величезна кількість країн у світі), і відповідно, якщо підозрюваний у воєнних злочинах потрапляє на територію будь-яких з цих країн, він повинен бути заарештований і переданий до воєнного суду в Гаазі. Це є ще один інструмент, навіть без падіння путінського режиму. Але треба розуміти, що навряд ці люди будуть потім вільно подорожувати світом, розуміючи, що вони потенційно є підозрюваними в найтяжчих міжнародних злочинах. Але, звичайно, будуть проходити роки і читуація в самій Російській Федерації може змінитися, як вона змінювалася з іншими війнами і конфліктами. Путін може бути так само покараний, як Слободан Мілошевич.
- Сьогодні, щоб змінити ситуацію про яку ми зараз розмовляли і покласти край російському свавіллю на території України, на Вашу думку, чи є ще якісь додаткові ресурси, які можна використати, щоб посилити тиск на росію?
- Тиснути на росію можуть тільки дві речі: це мова зброї, а також мова санкцій і фінансового та економічного удушення путінського режиму. Жодні інші способи тиску на кремль зараз не є ефективними.
Вікторія Левченко