З лютого 2022 року Польща живе під гаслом «Допомога вимушеним переселенцям з України»: прийнято низку законів, щоб підлаштувати формальності під нову реальність, активовано волонтерські ресурси, зроблена велетенська робота в терміновому режимі. Тепер, коли пристрасті трохи вгамувалися, ми озирнемося назад і на прикладі згуртованості та спільної роботи міських служб, приватних підприємців та просто людей доброї волі в невеличкому місті Пясечно на окраїні Варшави подивимося на ретроспективу останніх місяців.
— На початку вся ця допомога надавалася в основному силами волонтерів, в Пясечно, як і в усій Польщі, люди відчули цю потребу допомогти від щирого серця, це така солідарність з нашими сусідами з України, і так допомога в перших днях конфлікту почала організовуватися, — прокоментувала Кароліна Патоцька, інспекторка до справ проєктів Муніципально-комунального центру соціального забезпечення міста Пясечно.
Дійсно, поляки дуже швидко відреагували на нову реальність, швидко самоорганізувалися, щоб допомогти, підтримати вимушених переселенців, які масово тікали з обстрілюваної України. Згадаймо останні дні лютого і початок березня, коли потяги через кордон почали ходити нон-стоп, один потяг тяг вісім-десять вагонів, заповнених людьми, що й яблуку не було де впасти. Люди їхали навстоячки, провідників не було, потяг пересувався вночі з вимкненим світлом, щоб не привертати увагу російської армії, людям бракувало повітря, запасів харчів та води, зупинки, щоб скористуватися з туалету були рідко і ненадовго. Тиша і напружене очікування огортали потяг, який нишком прокрадався зі сходу, з півдня, півночі, з центру України туди, на захід, ближче кордону, а далі — хто куди, більшість у Польщу, тому що тут родичі, знайомі, або ж швидко в дорогу ще далі, до інших країн.
Черги на піших кордонах розтяглися на кілометри. Жінки, діти, чоловіки, що прощалися зі своїми сім’ями, літні люди, які подекуди шкодували про подорож, домашні тварини — теж налякані і голодні.
Поляки відгукнулися на цю біду емпатією. Державні органи швидко прийняли відповідні закони, ухвалили відповідні рішення, щоб скоординувати роботу міських установ і вже на місцях надати вимушеним переселенцям необхідну опіку — і матеріальну, і інформаційну, і психологічну.
Директорка Муніципально-комунального центру соціального забезпечення міста Пясечно Віолетта Урбан згадує:
— У той момент, коли дії були скоординовані через муніципалітет ґміни, адже була тісна співпраця з представниками місцевої влади, з пані бурмістр, вона все координувала, — вони включилися в роботу теж можна сказати як волонтери. Ми вирішити продовжити години роботи пункту інформації для осіб з України, тобто, в ті дні ми працювали з 8 до 19 в пункті інформації і інфолінія теж працювала з 8 до 19, у вихідні дні пункт інформації спочатку теж працював. Волонтери інколи працювали ночами. Ця робота вимагала присвячення свого часу і готовності до допомоги.
Волонтери з Пясечно створювали базу даних осіб, які зголошувалися як охочі допомагати, і у відповідний момент, потребуючи певної допомоги, можна було по неї звернутися так би мовити «за адресою». Тільки тепер це була упорядкована система, де кожна ланочка ланцюжка була на своєму місці.
— Потім, коли була потрібна допомога, ми зголошувалися до тих осіб — це різні люди: приватні підприємці, юристи, психологи, водії, няні, вчителі, перекладачі — представники кожної професії хотіли допомогти. Так само були волонтери серед працівників міської адміністрації чи центру соціальної допомоги — вони добре змобілізувалися і займалися волонтерством після робочих годин, тому в цьому випадку можна сказати, що допомагали всі, і надалі допомагають.
До Польщі приїхали люди з різних куточків України і з різним досвідом, хтось завбачливо втік з дому, а хтось тікав з-під руїн, і ось цим, останнім, немає куди повертатися. Хтось стійко переніс атаку російської армії, хтось лякається гучних звуків, навіть перебуваючи в іншій країні — у кожного історія склалася по-своєму. Директорка Муніципально-комунального центру соціального забезпечення в Пясечно Віолетта Урбан ділиться власним досвідом праці з українцями протягом останніх місяців. Чи це добре слово, чи безслівна присутність — кожна підтримка є важливою для людини, яка пережила і переживає насилля психологічне чи фізичне. З огляду на події сьогодення, її поради лишаються для українців актуальними.
— Кожна допомога була потрібна, не лише матеріальна, але теж підтримка у вигляді розмов: особи, які приїхали з України, потребують підтримки, допомоги, щоб їх втішили, поговорили. І ми старалися це запевнити, дати відчуття безпеки, коли хтось зактуляє руками вуха, коли на кожний сигнал реагує страхом, плачем. Ситуації бувають різними, тому дуже важливими є підтримка, спостереження, розмова, а подекуди мовчання, тому що в деяких ситуаціях слова не допоможуть. Тоді важливо сісти поруч, послухати і підтримати як це можливо, часом потримати за руку. Важливою є наша присутність. Щоб людина бачила, що може на нас розраховувати. В цій тяжкій ситуації ми поруч, в разі чого вона має підтримку і може на нас розраховувати, це дуже важливо.
Я поцікавилася, скільки ж людей приїхало до Пясечна, як виглядає ситуація з вимушеними переселенцями нині і чи відомо як ці люди планують своє майбутнє — лишатимуться у Польщі (а для цього необхідно виробляти відповідні документи), чи повертатимуться. Віолетта Урбан сказала, що молоді люди працюють і тому не хочуть отримувати статус біженця. Натомість деяким немає куди і кого повертатися. Утім, поки що робити висновки рано — війна триває. Кароліна Патоцька, інспекторка до справ проєктів, зауважила, що попри немалу кількість українців, яка вирішила покинути Польщу після оформлення соціальної допомоги у польських містах, у Пясечно кількість вимушених переселенців лишається без особливих змін.
— Якщо йдеться про ґміну Пясечно, за статистикою ця кількість осіб тримається на одному рівні. Попри те, що дехто ненадовго виїжджає з Польщі, бо дітям треба закінчити шкільний рік або потрібно перевірити, як у них справи вдома, то ці особи переважно стверджують, що повернуться, тому кількість людей, які отримують допомогу, є постійною. На цю хвилину маємо зареєстрованих приблизно 5700 родин. Родина — це, як ми знаємо, може бути мама з дітьми, або мама з бабусею і дітьми, тому що люди приходили такими групами, як приїхали тут до Польщі. Ми також маємо врахувати, що не кожна особа, яка приїхала до Пясечна, відвідала наш інформаційний пункт, тому що ще перед початком війни у Пясечно мешкало багато людей з України, дуже багато осіб працювало, тому можемо припустити, що ті, хто приїхав до своїх родичів, які мешкали тут упродовж кількох років, може не потребували нашої підтримки так сильно, як особа, яка приїхала вперше і не мала тут нікого.
Деякі українці повертаються додому, до звільнених від окупантів домівок. Вони пишуть відповідні заяви, що більше не потребують соціальних виплат. Часто на українських форумах можна знайти питання — а як відмовитися від виплат, що треба зробити, до кого звернутися і так далі. Після заповнення заявки соціальні виплати не завжди перестають надходити — і знову ж таки, на тих самих форумах питають, як повернути гроші. У нашій розмові Віолетта Урбан наголосила, що з подібними питаннями не варто писати на форуми — є юристи, є гарячі телефонні лінії, консультанти, які українською мовою можуть детально все пояснити і відповісти на кожне запитання.
— Кожна ситуація інша: хтось виїжджає ненадовго, хтось їде на зовсім і не користуватиметься з соціальної допомоги, часто самі люди зголошуються і пишуть «ми вже не хочемо користуватися соціальною допомогою». Також зголошуються люди, які на кілька днів виїжджають і хочуть поінформувати «бо невдовзі повернуться», щодня інша ситуація. Тут ми передусім радимо брати інформацію з перевірених джерел. Тобто, якщо не знаємо, — то не гадаємо, намагаємося знайти підтримку в конкретних установах, звертаємося по юридичні консультації, тому що це дуже важливо.
Ми звикли говорити, що приїхали мами з дітьми, але не варто забувати про людей старшого віку, поза тим, чоловікам з багатодітними сім’ями теж, відповідно до українського законодавства, можна залишати країну. Втім, дійсно, в переважній більшості у Польщі перебувають неповні родини. У Пясечно звернули увагу на цю проблему і зробили ставки на спілкування між людьми різного віку: запрошують молодь і особливо малечу до Клубу для старших людей, щоб кожний міг отримати потрібну увагу, поспілкуватися, поділитися своїми історіями і чогось повчитися.
— Нам залежить на людях літнього віку, які приїхали. У нас є Клуби для старших людей, яким ми пропонуємо ділитися своїм досвідом, і запрошуємо всіх охочих приєднатися у якості волонтерів. Ми також запрошуємо діток, які приїхали без дідусів: помітно, що саме дідусі найчастіше є взірцем для дитини, досить часто чуємо про дідусів і бабусь. Бабусі подекуди є з дитиною, але бракує тата і ця підтримка є потрібною.
Саме тому Муніципально-комунальний центр соціального забезпечення міста Пясечна організовує низку заходів, запрошує на них людей різного віку, осіб, які у щоденному житті спілкуються різними мовами, щоб познайомитися і весело разом провести час. Останнього разу (у травні) велетенський захід був приурочений Міжнародному дню сім’ї. Відбулася гра-квест про емоції в польсько-українській мовній версії «Архіпелаг емоцій — подорож у невідоме!», також пікнік з низкою забав для діток, як от анімації, надувні гірки, розпис обличчя, фотозона, мильні бульбашки, цукрова вата, ходулі, змагання з призами з нагоди 100-річчя спорту в місті Пясечно і таке інше. Словом, протягом дня для родин вдалося створити безтурботну веселу атмосферу, яка лишилася у тому житті, до війни.
— Відбулася гра про емоції просто неба, також ми організували інтеграційний родинний пікнік польською та українською мовами. Забави теж були польською і українською мовами, стараємося, щоб люди з України почувалися у нас в безпеці. Також ми хочемо, щоб люди не боялися, тому що приходять гості на подію, але мають мовний бар’єр, саме тому організували навіть для дітей такий пункт польською та українською мовою... Це все дуже важливо, якщо йдеться про відчуття безпеки.
Найшвидше польської мови вчаться дітки і їм найлегше почати розмову з незнайомцями. Мовного бар’єру, або ж страху «як на мене подивляться інші, якщо я зроблю помилку», як це буває у дорослих осіб, діти не мають, або майже не мають.
— Дуже важливо подолати цей бар’єр, саме тому ми організовуємо майстер-класи про те, як радити собі з емоціями, як інтегруватися, як презентувати себе. Також у нас є готові пропозиції для осіб, які шукають працевлаштування — проєкт співпраці з центром зайнятості повіту, а також окремий проєкт у рамках Клубу соціальної інтеграції. Такі особи можуть отримати підтримку в багатьох сферах. Якщо ж ідеться про дітей, то вони неймовірні, адже після кількох днів перебування у Польщі ми вже чули слова, а подекуди й цілі речення польською мовою. Вони гарно співають і декламують, вони дуже відкриті, сердечні і видно, що добре, легко адаптувалися.
Насамкінець нашої розмови я поцікавилася у Віолетти Урбан, директорки Муніципально-комунального центру соціального забезпечення в Пясечному, яку пораду вона хотіла б дати нашим радіослухачам — після всіх цих довгих місяців праці з вимушеними переселенцями з України, після нового для поляків досвіду, після всіх висновків і відкриттів.
— Нам досить часто важко просити про допомогу. Я помічаю це і серед наших співвітчизників, і серед сусідів з України. Ми потребуємо допомоги, але соромимося прийти і попросити про неї. Єдине, що хотіла б сказати — не треба боятися попросити про допомогу. Якщо почуваємося самотніми, якщо потребуємо підтримки, треба знайти таку особу, треба знати, що є хтось, на кого ми можемо розраховувати. Тому що у випадку, коли ми цього не робимо, відповідним службам важко здогадатися, що саме ця родина потребує допомоги. Так само завжди повторюю: якщо йдеться про нас самих, якщо ми помічаємо особу, яка потребує цієї підтримки, просто треба сказати, що вона цього потребує, якщо ж виявиться, що ні — все гаразд, але краще ж перестрахуватися, відреагувати на ситуацію, аніж бути байдужими і пройти повз. Отже, не треба боятися просити про допомогу, приходьте, якщо ми матимемо змогу — допоможемо. І це найважливіше, про що треба пам’ятати.
Запрошуємо послухати передачу у доданих звукових файлах
Вікторія Левченко