Окупація, фільтраційний табір та евакуація — історія редакції Volnovakha.City

Інтерв’ю з Павлом Єштокіним — засновником та головним редактором інформаційного сайту у невеличкому місті Волноваха Донецької області. Зараз його місто зруйноване та окуповане Російською Федерацією. Однак Павло з командою продовжують працювати. Зараз вони розповідають про життя у Волновасі та навколо неї. Вони єдині, хто формує списки загиблих містян внаслідок воєнних дій. Журналісти цього місцевого видання збирають історії підприємців, які планують відновлювати свою роботу на території України

Ілюстрація

pixabay.com/Engin_Akyurt/Pixabay License

Інформаційний сайт Volnovaha.City існує з 2019 року. Видання розповідає про життя Волновахи та Волноваського району в Донецькій області. За перші пів року Павло Єштокін залучив ще трьох людей до своєї команди. Свого офісу у Volnovakha.City не було, журналісти працювали з дому, тому коли почалася повномасштабна війна, кожен з медійників був вдома, — згадує Павло Єштокін.

Я був вдома з дружиною і малою. О другій годині ночі 24 лютого ми спали — я не спав, бо трохи прихворів — на територію міста прилетів великий снаряд. Попри мій досвід 2014-2015 років вибухів такої потужності я ще не чув, хоча я багато часу перебував у Гранітному на передовій у складі волонтерської бригади. Там були різні вибухи, але такого потужного я не чув. Цей вибух стався о другій годині ночі, засвітило кімнату, хоча він був на околиці міста, а ми жили в центрі. Посипалося скло, було чутно, що на вулиці спрацювали сигналізації автомобілів. Я зорієнтувався, що це якась дуже важка артилерія. Я прийняв рішення зранку збирати речі в автомобіль. В нас не було тривожної валізи, ми просто зібрали ліки, гроші, документи на будинок, медичні картки, теплі речі, ковдру взяли, сіли в автомобіль і поїхали в напрямку Запоріжжя. В цей час інші члени команди, оператор Микита, залишався у Волновасі. Він продовжував працювати, знімав місцевість, як Волноваха переживає перші дні війни. Анастасія, журналістка, теж знаходилася в перші дні війни, 25 і 26, у Волновасі. Вона працювала з телефону з бомбосховища свого будинку.

Ми виїхали з Волновахи у Пологівський район Запорізької області, це сусідня область, і там волонтери надали нам будиночок у селі. Ми працювали звідти, публікували новини у наших соціальних мережах і займалися евакуацією.

Павло Єштокін розповів, що разом з однодумцями він створив групу для евакуації з Волновахи та перенаправляв повідомлення від людей бійцям територіальної оборони та волонтерам, перевіряв ці запити.

Наприклад, людина писала знайдіть таку особу, ми цю інформацію просто відкладали у довгий ящик, а якщо була конкретна людина, що писала, що за такою адресою в підвалі знаходиться така людина, вона готова виїжджати, евакуюватися, то таку інформацію хлопці приймали. Якщо було доцільно туди їхати, то вони туди їхали, діставали цих людей і на легкових автівках вивозили у сусідній населений пункт Валер'янівка, а там вже був пункт військово-цивільної адміністрації. Там і броня якась була, і спеціальні автобуси, на яких людей вивозили далі, у сусідній район Велика Новосілка.

Павло Єштокін розповів, чим у цей час займалися його колеги з Volnovaha.City, як виглядала їх праця та життя.

Анастасія, наша журналістка, була на той час вагітною, на 9 місяці. Вона виїхала десь за п’ять днів після обстрілів. Від початку вторгнення до моменту окупації Волноваха трималася десь два тижні. Світло, зв’язок, всі комунікації зникли приблизно на третій день вторгнення, бо лінія розмежування була дуже близько до Волновахи, десь 20 км, у Новотроїцькому, і звідти ж зі сторони Докучаєвська пішли перші сили вторгнення. Вони за пів дня вже були біля Волновахи й почали крити артилерією. Тому у Волновасі знаходитися в момент обстрілів було дуже небезпечно. Люди в основному сиділи всі ці два тижні в підвалах без їжі, без води, а це ж ще був лютий. Було холодно. Анастасію евакуювали військові на машині до Валер’янівки, а звідти на бронетехніці її вивозили далі.

З Микитою, оператором, було складніше. Він знаходився в районі «Залізничної лікарні». Це місце віддалене від місця проведення евакуації. В нього там знаходилися бабуся і дідусь. Він носив їм їжу та воду. Він вирішив зі своєю мамою та дівчиною залишитися в цій лікарні в бомбосховищі. Він не зміг виїхати. Коли росіяни зайшли в місто, то він ще залишався в місті близько двох місяців. Перший місяць в нього не було зв’язку, ми не знали, що з ним, шукали про нього інформацію. Потім, коли там почав з’являтися інтернет, а він з’явився в центрі міста біля будівлі райдержадміністрації, де облаштувалася окупантська влада, окупанти встановили там вай-фай роутер. Він туди виходив і зв’язувався з нами. Десь за два місяці після початку окупації він зміг виїхати у Польщу через Росію, Литву, Латвію. Цей маршрут вже був налагоджений. Окупанти пускали автобус із Донецька. Йому треба було тільки отримати документи у фільтраційному таборі. Якщо цей документ погоджує його виїзд, то він просто купує квиток за 350 євро і виїжджає. На трьох вони 1000 євро заплатили й виїхали автобусом з Донецька. Його бабуся та дідусь залишалися там.

Увесь цей час, що Микита знаходився у Волновасі, він передавав інформацію своїм колегам, висилав фотографії. Однак, як зазначає головний редактор місцевого ЗМІ Volnovakha.City, працювати він там, звичайно, не міг.

По-перше, не було інтернету, а по-друге, звісно, в окупантів до нього одразу ж виникли питання. Коли він отримував у фільтраційному таборі цей документ, то до нього підійшли представники спецслужб тимчасово окупованих територій «МГБ ДНР». Його посадили в автівку і почали розпитувати, чи знайомий він зі мною, чи працював він на онлайн-видання Volnovakha.City, чим саме він займався. Вони підозрювали його у тому, що в нього вдома зберігається вибухівка. Звісно, в нього вдома вибухівки не було. Він відчинив будинок, вони туди зайшли й забрали всю його техніку. Якраз у нього вдома зберігалася наша апаратура, бо він же ж оператор. Квадрокоптер, відеокамера, фотокамера — спеціальна техніка була у нього вдома. Вони цю всю техніку забрали, забрали флешки, електронні носії. Мабуть, вони перевіряли цю всю інформацію. Тим часом він попросив нас видалити всі наші листування з усіх чатів, соцмереж і так далі. Коли вони перевірили й нічого там не знайшли, бо там нічого такого бути й не могло, бо він був звичайним відеооператором. В основному він знімав рекламні відеоролики для наших клієнтів — волноваських бізнесменів. Вони сказали йому: «Поки гуляй». Він почав готуватися до виїзду. Він зміг виїхати через два місяці та потрапив в країни Євросоюзу. Він знаходився в Польщі, зараз — в іншій країні.

Зараз сайт Volnovakha.City у більшості працює для тих, хто виїхав із міста: журналісти публікують для них різні можливості, розповідають, до кого йти й куди звертатися, щоб отримати допомогу. А також їхня робота корисна людям, які досі там залишаються. Завдяки роботі журналістів місцеві жителі розуміють, яка зараз ситуація, наскільки близько від них лінія фронту тощо.

Дар'я Юр'єва