Що таке національна пам’ять і кому вона потрібна — нам особисто чи державі?
Національна пам’ять — це певна сукупність спільних уявлень національної спільноти про своє минуле. І вона важлива, тому що національна пам’ять — це один із елементів національної ідентичності, ті спільні переживання, котрі тримають разом цю спільноту, яка стає нацією. Для мене взагалі нація — це спільнота, яка має певний набір спільних уявлень про минуле і спільне бажання жити разом у майбутньому.
Національна пам’ять містить якісь найважливіші події, які пережила спільнота, і водночас їх оцінку. У національній пам’яті закарбовується щось найважливіше: з одного боку — найкраще, що пережила ця спільнота, з іншого — якісь найстрашніші речі. Крім усього іншого, це й певна сукупність досвіду цієї спільноти, яка дозволяє уникати якихось помилок у майбутньому.
Чи можна сказати, що людина без національної пам’яті не визначиться зі своєю приналежністю, ідентичністю, етнічною чи національною?
Визначення людиною своєї національної приналежності в сучасному світі — це певний добровільний акт. Казав Ренан, що нація — це щоденний плебісцит.
Тож людина визначається щодо цієї чи іншої нації за якимись критеріями: що вона вважає для себе важливим і наскільки це збігається з цією спільнотою, до якої вона хоче належати.
Відтак питання, пов’язані з національною пам’яттю, визначають, чи людина готова долучитися до цієї спільноти, чи, можливо, якісь спільні уявлення про минуле в цій спільноті суперечать уявленням цієї людини настільки категорично, що людина буде не готова розділяти їх із цією спільнотою. І навпаки, якщо людина має інше етнічне походження, а одначе готова взяти на себе якісь уявлення цієї спільноти і про минуле, і про сьогодення, і про майбутнє, — очевидно, що людина може долучитися до цієї нації. До цього ще має долучитися прийняття якихось традицій, культури, часто мови.
Тобто ми зараз тримаємося думки, що нація — це уявна спільнота, і відійшли від старих визначень, де нація — це спільнота, прив’язана до території чи пов’язана кровно, як родичі.
Нація — це уявна спільнота, але вона в будь-якому випадку формується на якійсь етнічній основі, власне якісь особливості етнічної культури відрізняють одну націю від іншої, але здебільшого, справді, це — вибір людини, національна ідентичність.
Хоча очевидно, що тій людині, яка живе на території, на якій формувалася нація, сім’я якої є частиною цієї нації, значно легше інтегруватися й відчути себе частиною цієї нації, аніж іншій людині, яка щойно починає своє життя чи покоління перед тим її попередники почали жити в цій спільноті. Але так, це добровільний вибір, прийняття певних речей, важливих для цієї національної спільноти, умовно кажучи, певні правила клубу, приймаючи які, людина стає членом цього клубу.
Чи можна сказати, що національна пам’ять — це керування історією і хто має займатися національною пам’яттю? Чи хтось має, чи кожен сам собі дороговказ?
Національна пам’ять, безперечно, на відміну від історії, є вибірковою, тобто ми як спільнота пам’ятаємо не все, що з нами сталося, а те, що вважаємо для себе найважливішим, що варто передавати в майбутні покоління, бо це варто повторити чи, навпаки, треба пам’ятати під гаслом «Ніколи знову!».
Тож очевидно, що національна пам’ять не претендує на якусь таку всеохопність, на яку мала би претендувати історія як наука. У формуванні національної пам’яті, безперечно, величезну роль відіграють історики — як фахівці, які найбільше займаються минулим, найбільше розуміються в минулому, відповідно можуть своїми критичними голосами корелювати чи навіть формувати національну пам’ять. Водночас не лише історики формують національну пам’ять, бо це продукт якогось ширшого суспільного консенсусу й, відповідно, інші впливові чинники формування суспільної думки тут також відіграють свою роль. Йдеться про митців, художників, письменників, авторів кіно, — вони теж формують те, що потім стає основою для національної пам’яті.
Чи спортсмени, чи науковці інших галузей...
Теж можуть, абсолютно. Ну от, я думаю, звитяжні перемоги, умовно, київського «Динамо» в минулому — вони теж є частиною нашої національної пам’яті, бо свідчать про те, що це сильна команда, яка вигравала й точно буде вигравати колись у майбутньому.
Інформація про українських фізиків, того ж Івана Пулюя, — це теж елемент нашої національної пам’яті, тому що додає нам національної гордості. Ми горді бути українцями, тому що в нашому минулому були Іван Пулюй, Корольов, один із освоювачів космосу. І таких прикладів можна навести багато.
Тобто можна сказати, що кожен громадянин, який вважає себе належним до такої національної традиції та зробив щось помітне, яке мало позитивну оцінку, теж певною мірою формує національну пам’ять.
Абсолютно може бути так. Але треба розуміти, що ще залежить від стану суспільства, про яке ми говоримо. Якщо це демократичне суспільство з давніми демократичними традиціями, неперервними, то тут очевидно, що роль держави у формуванні національної пам’яті буде невеликою. Це здебільшого якісь незалежні історики, об’єднання істориків, об’єднання митців, якісь громадські організації, тобто саме громадське життя може творити цю тканину національної пам’яті.
Натомість якщо ми говоримо про посттоталітарне суспільство, — особливо посткомуністичне суспільство, тому що комуністичний режим свідомо витирав національну пам’ять українців, поляків, усіх тих, які були під комуністичними режимами, — то тут для відновлення національної пам’яті очевидно потрібні зусилля держави.
По-перше, державні ресурси. Потрібні законодавчі рамки, які дозволять запустити процес цього відновлення й очевидно, що потрібні певні інструменти. Національна пам’ять потребує інфраструктури, бо національна пам’ять опирається і на музеї, пам’ятники, топоніміку, — все це те, що формує й на чому тримається національна пам’ять.
Якщо музеї, пам’ятники, література, кіно до 91-го року й після 91-го довго були совєтськими за своїм характером, то очевидно, що це була штучна абсолютно перешкода, яка стояла на заваді відновленню національної пам’яті, формуванню якоїсь нової національної пам’яті українців, тому тут потрібно було втручання держави з її механізмами й інституціями для усунення цих штучних перешкод.
Я далеко не впевнений, чи потрібна постійно якась діяльність такого роду інституцій, як Інститут національної пам’яті чи то в Україні, чи то в Польщі. Я думаю, що це тимчасові ліки, які втратять свою актуальність, як тільки суспільство почне функціонувати нормально, уже подолавши цю спадщину тоталітарного минулого.
Інститут національної пам’яті, а ще які установи мають цим займатися чи займаються?
Міністерство культури, якому підпорядковані так чи інакше якісь музеї; приватні музеї. Якщо ми говоримо про державні, то це Міністерство культури, Міністерство освіти.
Треба розуміти, що одним із найпотужніших інструментів формування національної пам’яті є підручник історії. Тож як би ми, історики, себе не тішили, що ми пишемо багато книжок, — для абсолютної більшості звичайних громадян єдиною книжкою з історії, яку вони колись протягом свого життя прочитають, буде підручник історії. Відтак, що закладено в цьому підручнику — те й формуватиме базові уявлення людини, яка прочитає цей підручник, яка буде вчитися по цьому підручнику. Підручник є надзвичайно важливим інструментом формування базової національної пам’яті.
Ви сказали, що топоніміка — одна з важливих частин національної пам’яті. Ось нещодавно міська влада в Сумах відмовилася перейменовувати вулиці, зокрема Пушкіна. Одна з нових саркастичних назв російських агресорів — пушкіністи. Такі ж місцеві пушкіністи в Україні зараз з душевним надривом боронять свого неймінгодавця. Російські окупанти насамперед тикають своїх ленінів на окупованих територіях, а до сьогодні багато людей не розуміють, навіщо перейменувати вулиці й скидати пам’ятники.
По-перше, треба розуміти й знати історію самого Пушкіна.
Пушкін, попри якесь своє частково дисидентство щодо російської влади, є насправді одним із творців російського імперського міфу. Він і Лєв Толстой — це ті люди, які творили цей російський імперський міф, котрий ліг в основу ідеології Росії, а це, відповідно, вже вилилося в якісь практичні дії — завоювання тієї чи іншої частини світу. Тож він як персона, уже як діяч історії, безперечно пов’язаний із поширенням Російської імперії.
По-друге, якщо говорити про пам’ятники й вулиці Пушкіна, треба розуміти, що ці маркери російськості в Україні з’явилися не тому, що українці начиталися «Євґєнія Онєґіна» чи якоїсь поезії Пушкіна й захотіли масово раптом по всіх містах і містечках, і навіть селах називати свої вулиці вулицями Пушкіна, встановлювати якісь йому пам’ятники чи погруддя.
Це була свідома російська політика, яка особливо активізувалася наприкінці ХІХ століття до століття Пушкіна, це робилося рішенням центральної влади в Санкт-Петербурзі. Відтак російський імперський центр якраз у таких-от маркуваннях пушкінами території бачив важливе ствердження того, що ці території належать до російської імперії.
Зараз, коли Україна, фактично, змагається з російською імперією, намагається відірватися остаточно від російської імперії, очевидно, що надзвичайно важливо позбуватися всіх тих знаків і маркерів «рускаво міра».
Важливо, щоби російські солдати, які потрапляють на українську територію, не бачили нічого схожого на те, що вони бачили у Росії, не бачили якихось знайомих їм пам’ятників, назв вулиць; щоби вони відчували себе просто чужинцями, щоби розуміли, що ця територія їх не сприймає, вона є абсолютно не їхньою; щоби будь-які міфи про те, що українці й росіяни — один народ, просто розбивалися об реальність того, що вони не розуміють, кому присвячена вулиця, якою вони рухаються, не розуміють, що це за пам’ятник, повз який вони проїжджають на своєму окупантському танку.
Сніжана Чернюк
Докладну розмову слухайте в доданому звуковому файлі