У лікарів Центру дитячої кардіології та кардіохірургії, який знаходиться у Києві, кожний день — ніби рулетка. Кого з пацієнтів привезуть сьогодні, чи не влучить російська ракета десь поруч, чи не вимкнуть світло. В такому режимі лікарі живуть з 24 лютого 2022-го. Рятуючи тих, у кого діагностували важкі вади серця. І не тільки. Головний лікар Центру дитячої кардіології та кардіохірургії професор Андрій Максименко розповідає, як для нього та колективу розпочалася війна.
Андрій Максименко: Встав, пішов із собакою на вулицю погуляти. Проте, вийшовши на вулицю, пройшовши декілька метрів — це була 5-6 година ранку — я почув вибухи. Причому, вибухи досить серйозні, і було зрозуміло, що це не якась ординарна ситуація, це було бомбардування. Я одразу витягнув телефон і побачив, що почалася війна. Я піднявся додому, розбудив свою родину. Сказав, що, мої любі, почалася війна. Я поїхав на роботу, був приємно вражений тим, що я не один, що весь склад необхідних людей, які повинні забезпечувати повне функціонування Центру, вони є. Вони готові працювати, вони сповнені впевненості в нормальному розвитку подій, наскільки це можливо в такій ситуації. Це мене надихнуло, тому що це головне, коли ти розумієш, що ти не один, і що поруч люди, з якими можна продовжувати працювати і надавати допомогу дітям і дорослим, не зважаючи на те, з якими подіями ми стикнулися 24 лютого. Це був дуже насичений день, ми не чекали, поки війська дійдуть до нас, поки прилетить з неба ракета або почнуться обстріли на прилеглій території до наших закладів. Ми в перший же день в дитячому корпусі спустили всі критичні служби в підвальне приміщення, облаштували реанімацію в КТ та МРТ відділеннях, перемістили туди всю кардіологічну службу разом із стаціонарними пацієнтами та їхніми матерями.
А вже потім кожна поїздка по місту — це питання виживеш-не виживеш. Адже будівля Центру дитячої кардіології та кардіохірургії знаходиться поруч із проспектом Перемоги, звідки російські диверсійні групи в перші дні намагалися прорватися до центру міста.
Андрій Максименко: Більшість людей півтора місяці жили днями і ночами на роботі. Адже їздити додому та пересуватися по місту було небезпечно. Чому небезпечно? Я вимушений був пересуватися, у нас один корпус в кількох кілометрах від іншого, плюс я був змушений повертатися додому, оскільки мав певні обов'язки перед рідними. Стикався з вуличними перестрілками. По дорозі додому бачив розбиті машини ДРГ ворожих. Постійно чув обстріли, і були випадки, коли їхав на роботу і не був впевнений, чи дістанусь, оскільки в перші дні диверсійно-розвідувальні групи проривалися фактично до сусіднього з нашим Центром кварталу. Ми іноді, коли виходили подихати повітрям з підвалів, бачили трасуючі кулі над дорогою. Фактично для персоналу безпечніше було знаходитися на роботі.
Світ облетіла фотографія, на якій видно, що в операційній вимкнуто загальне освітлення, працюють лише автономні ліхтарі. І в таких надважких умовах триває операція на серці дорослої людини. Багато годин. Але хірургам життя людині вдається врятувати. І це не єдина історія, яка здається фантастичною, але яку творять реальні люди. Андрій Максименко розповідає про випадок, який вразив усіх, без виключення.
Андрій Максименко: Найбільш вражаюча історія була з дитиною з двійні, яку ми прооперували за декілька тижнів до початку війни. Це новонароджена дитина з двійні, від якої відмовилися батьки через наявні вади серця. Провели успішну операцію, забезпечили тривале виходжування, але потім ми опинилися в ситуації в перший місяць війни, що дитина вже не потребувала ніякої медичної допомоги, проте потребувала соціального захисту. Враховуючи те, що в Києві не було нікого — я виходив на вулицю, і як в фільмі жахів: вісім смуг дороги і повна порожнеча, ні машин, ні людей — в такій ситуації ми не могли переоформити навіть права дитини, права опікунства над дитиною. Бо всі дитбудинки виїхали за межі Києва. Дитина прожила з нами весь період агресивних дій в Києві і в Київській області. Потім ми її відправили з нашими співробітниками в Львівську філію наприкінці березня. Дитина приїхала до Львова і знайшла нову родину.
Як і всі люди, лікарі втомлюються, треба думати ще й про свої родини. Але часу на те, щоб опускати руки, у них точно немає. Бо поруч — пацієнти, яких треба рятувати. Попри війну до українських хірургів приїжджають оперуватися навіть іноземці. У клініці для дорослих Центру дитячої кардіології та кардіохірургії за останній місяць прооперували шестеро таких пацієнтів.
Повністю розмову з Андрієм Максименком можна послухати в доданому файлі.
Лариса Задорожна
