Під обстрілами і ракетними ударами. Лікарі дитячої клініки ОХМАТДИТ рятували і рятують українців. Те, що майже щотижня будуть привозити дітей з військовими травмами, ще рік тому здавалося фантастичним і нереальним. Тепер же це правда життя. Медичний директор лікарні ОХМАТДИТ Сергій Чернишук розповідає про чотирнадцятирічного Артема, якому хірурги врятували ногу. Будинок в Херсоні, де жив хлопець, потрапив під обстріл. Снаряд розірвався у дворі тоді, коли Артем спускався до підвалу.
За останній місяць, коли, скажімо так, війна відступила від нас, якщо не враховувати ракетні обстріли, до нас також доставляють поранених, але на щастя, не кожного дня. Ми, особливо після звільнення Херсону, який зараз нещадно обстрілюється, і дуже багато цивільних поранено, стали отримувати пацієнтів як вторинна ланка. Тобто, першу допомогу надають на місці, де відбулося поранення, а до нас потрапляють вже пацієнти складні, які потребують реконструктивних або інших складних втручань, які важко зробити там через бойові дії, обладнання, відсутність фахівців. Тому цей хлопець поступив з уламками, ураженням кінцівок. Там були травмовані всі судини, які кровопостачали нижню кінцівку. Це призвело до серйозних пошкоджень ішемічності м'язів, що потребувало серйозних хірургічних втручань. На жаль, значний об'єм м'язів були вимушені видалити через відсутність кровопостачання — тому що він поступив тільки на третій день після поранення. Наші хірурги відновили прохідність судин. Це, в принципі, дозволило врятувати кінцівку, але вона серйозно постраждала. Це створить проблеми для функцій, але принаймні, буде із своєю ногою і не буде потребувати протезування. Через некроз тканин були ризики не тільки втратити кінцівку, але були ризики й для життя, якби ця інтоксикація від некротичних тканин почала вражати інші органи. Але ми такий госпіталь, що ми готові і до цієї ситуації. Тому, що у нас є потужний відділ, який, в тому числі, володіє екстракорпоральними методиками, тож можна захищати функції нирок і печінки. Цей пацієнт був направлений до нас тому, що знали, що ми зможемо справитись з будь-якими проблемами, які потенційно можуть виникнути у цього пацієнта.
І це тільки одна історія. А скільки їх було за цей майже рік. Сергій Чернишук згадує перший день великої війни.
Для мене він почався о п'ятій ранку. Ми всі жили в напрузі тиждень-два через всі ці новини. Всі розуміли, що щось готується, але всі сподівалися, що цього не буде, що не буде такий масштаб вторгнення. Можливо, якась активність на Донбасі. Але, тим не менше, всі були напружені. Я почув вибухи, які відбувалися в той час, тоді — я живу на лівому березі Дніпра в Києві — атакували і аеропорт Бориспіль, і з боку Броварів. Тобто, це було досить поруч. Ми були до цього готові. Був план для сім'ї, що робити. Всі речі зібрані, ми вийшли, сіли в машину — я, дружина, донька і поїхали за місто, як ми вважали там буде для родини більш безпечно — це була Стоянка. А по дорозі дружина мене завезла на роботу тому, що я розумів, що маю бути там. Я не можу сказати, що це була паніка, хоча були всі в шоці, але ми готувалися попередні два тижні. Визначали місця укриття, ми зробили певні запаси води, медикаментів. Ми зробили план, що будемо робити, якщо раптом все ж таки трапиться. Тобто, не можна сказати, що війна застала нас неготовими, на щастя, у нас був чіткий план. Хоча звичайно, певна розгубленість була, бо як не готуйся, але цивільна людина до цього не може бути готовою на сто відсотків.
Перед лікарями стояли надзадачі. Як рятувати пацієнтів з реанімації, коли поруч свистять кулі, коли вибухи чути і в палатах, і в операційних. На початку повномасштабного вторгнення Росії до України лікарям ОХМАТДИТУ доводилося надавати допомогу як дітям, так і дорослим. Сергій Чернишук зізнається: деякі види військових травм були для лікарів новими, адже їх готували в університетах зовсім до іншого.
Специфікою нашої роботи, особливо в перші два місяці, коли в Києві і навколо нього точилися активні бойові дії, було те, що ми отримували пацієнтів в первинному стані. Ми пролікували більше ста пацієнтів. Саме з військовими пораненнями і травмами. Специфікою було те,що багато лікарень у Києві або були зачиненими, або перепрофілювалися суто під лікування військових, або не працювали, бо знаходилися на межі Києва, де були обстріли. Там працювати умов не було, плюс киянам технічно не було можливості дістатися до тих лікарень, які формально могли надавати допомогу, через відстуність транспорту. Ми почали працювати як великий загальний госпіталь, який лікує не тільки дітей, як зазвичай, бо ми — дитяча лікарня, а й дорослих. Іноді навіть військовослужбовців, якщо ми були найближчим госпіталем, везли до нас, бо маємо дуже потужну діагностичну базу, добре устаткування, яке могло бути використане в таких випадках. У нас є досвідчена команда. Звичайно, ми — не військові лікарі. Специфіка уражень для нас також була нова. Але ми — досить потужний колектив, який швидко мобілізувався, перепрофілювався на надання допомоги всім категоріям пацієнтів — включно з дорослими і включно з військовими травмами.
90 відсотків наших співробітників не виїхали, залишилися і півтора місяці практично жили в лікарні. Пересуватися по місту було неможливо. В тому числі і я більше місяця прожив в лікарні.
Лікарям ОХМАТДИТУ під час війни потрібно бути не тільки кардіологами, хірургами, онкологами. Вони мають бути ще й психологами. Доросла людина важко переживає вибухи, постріли, а тут малеча. Після інтерв’ю Польському радіо для України медичний директор ОХМАТДИТУ Сергій Чернишук йде до своїх пацієнтів. Кожної хвилини чекаючи на приїзд нових шкидких із пораненими після обстрілів. Адже що забагнеться кремлівському диктатору наступного разу, нікому не відомо.
Повністю розмову з медичним директором лікарні ОХМАТДИТ Сергієм Чернишуком слухайте в доданому файлі
Лариса Задорожна