У 2012 році я спостерігала в Донецьку моду на радянські символи: портрет Леніна, червоні прапори, старі плакати в магазинах і кафе, наприклад. Це була саме мода, декорації. Нещодавно я потрапила в таке стилізоване під радянські часи кафе в Варшаві й почувалася щонайменше некомфортно. Загалом така стилізація виглядає як спекуляція ... навіть не на пам’яті, а на радянській брехні про сутність пам’яті. Валентина Хархун пояснює символіку в Донецьку як залишки радянської доби, а мотивом створення сучасних тематичних кафе та ресторанів вважає комерціалізацію минулого.
По-перше, усе, що можна було побачити в Донецьку в 2012 році, я певна, що якісь залишки ще є й досі, — у цьому випадку йдеться про залишки радянської доби, те, що не створювалося сьогодні безпосередньо. У цьому немає жодного сюрпризу, якщо подивитися на результати опитування — довоєнні, бо зараз до частини Донецької області немає доступу, то завжди велика частка симпатії до радянського минулого була саме з Донецького регіону, а також із півдня України.
Коли ми говоримо про так звані тематичні кафе чи ресторани — це те, що створено зараз. Основний мотив, який стоїть за такими закладами — це комерціалізація минулого або, якщо говорити метафорами, — це своєрідний продаж комунізму за гроші. Щоби зрозуміти, що стоїть за цією комерціалізацією, треба враховувати локалізацію, мотиви, якими керувалися власники закладів і, безумовно, відвідувачі.
«Радянських» тематичних кафе багато в пострадянському світі, але, як не дивно, не лише в пострадянському. Скажімо, у Нью-Йорку досі існує кафе, яка має назву КГБ, і тут за цією комерціалізацією стоїть ідея репрезентації, тобто відсилання до радянського минулого. КГБ у цьому випадку не функціонує як репресивна система, радше як символ, який найбільше характеризує радянське минуле.
Після Другої світової війни тут збиралися емігранти, представники лівих партій, комуністів і соціалістів. А після розвалу Радянського Союзу була використана ідея комуністичного минулого, і зараз тут збираються вже не симпатики лівих партій, а митці, які читають свої твори. Це місце зараз дуже відоме як чудова локація для читання літературних новинок. У містах пострадянського простору за цією комерціалізацією стоїть ідея ностальгії. Ця ностальгія може бути не тільки й не стільки за радянським минулим, у яке хочеться повернутися, скільки ностальгія за юністю, яка припала на радянський час. Так мотивують свою ініціативу створити таке кафе більшість власників. Вони також пропонують не просто скуштувати радянські страви, а й ознайомитися з радянським минулим, із радянською історією, прагнуть не просто нагодувати відвідувача, а, так би мовити, допомогти йому зрозуміти, що за цим стоїть. Також власники дуже часто використовують ідею екзотизації, особливо для іноземців, які не досвідчили радянську епоху та які мають дуже приблизне уявлення про те, що тоді відбувалося, тобто, знову ж таки, зацікавити відвідувача, пропонуючи якусь екзотичну історію. І в цьому випадку радянське минуле виступає такою екзотичною історією.
От, власне, моральний бік такої комерціалізації чи екзотичної історії видається дещо сумнівним.
Моральний бік цієї проблеми... Підкреслюю, що якими б емоціями, якими б чудовими ідеями не прикривалися власники таких закладів, але головний принцип — це комерціалізація, тобто продаж. І дуже часто відсувається інша історія: жертви, репресії, темна сторона радянського минулого. Тобто в цих закладах продаються всі позитивні враження про радянське минуле. І, безумовно, у такому випадку ці моральні чинники відсуваються на другий план.
Ясно, що пам’ять нас багато в чому визначає і формує, як особистості, як народ, а тим більше націю. То, може, існують якісь універсальні правила меморіалізації? Дослідниця заперечує існування таких універсальних правил, стверджуючи їхню залежність від конкретних обставин, і наводить український та канадський приклади зміни репресованої пам’яті.
Такі правила, тобто пам’ять чи стратегії пам'яті, формуються суспільством на кожному етапі розвитку. Можна навести два приклади: український і закордонний, які пояснюють, як це відбувається.
У радянський час пам’ять про жертви радянської доби, про Голодомор, була репресована, тому що це, власне, тіньовий бік радянського минулого. Після здобуття незалежності пам’ять про Голодомор стала основоположною для розуміння, ким ми є, для ідентифікаційних практик. Тобто у нас є інший запит на те, яким є радянське минуле, і як ми можемо пам’ятати.
Інший приклад — із Канади, де я зараз перебуваю. Тут пам’ять корінних народів дуже часто відсовувалася якщо не на другий план, то взагалі була також пам’ять репресована. Зараз Канада повертається до ідеї інклюзивної пам’яті, до тієї пам’яті, яка передбачає різні етнічні групи. Це пам’ять тих корінних народів, які були репресовані, коли з’явилися європейські колоністи. Ця пам’ять зараз надзвичайно актуальна і включається в більшість музейних експозицій і навіть у щоденні практики. Зокрема, на всіх публічних заходах у Канаді, в Альберті, де я зараз перебуваю, ведучі таких заходів на самому початку згадують, що ми перебуваємо на території, яка колись належала корінним народам. І ця нібито ритуальність дуже важлива, бо повертає розуміння того, хто тут жив до європейської колонізації та наскільки це важливо.
Події теперішньої війни вже фіксуються для історії в той чи інший спосіб. Складається враження, що не завжди зрозуміло, як саме це треба робити, що вкрай треба пам’ятати, а що краще забути.
Безумовно, для нас на наступні десятиліття, якщо не століття, буде важливе завдання меморіалізації російсько-української війни. Що мене вразило — те, що з початку війни 2014 року дуже багато краєзнавчих, історичних музеїв почали збирати артефакти цієї війни. Це надзвичайно цікавий факт, бо якщо відвідати багато таких локальних провінційних музеїв, то стане зрозуміло, що їхні експозиції не змінювалися протягом 30 років, а тут раптом з’являється таке бажання включити історії російсько-української війни в ці експозиції. Дуже часто такі музеї мають такий своєрідний куточок, присвячений цим подіям. Що цікаво, це завдання не йшло десь зверху, з центру, а самі музейники виявляли таке бажання. Дуже часто такі куточки дуже аматорські, але вони явно вказують на розуміння того, що ця війна мусить бути музеєфікована, і це велика частина нашої сучасної історії, історії сучасної України.
Робляться більш-менш масштабні спроби музеєфікувати війну. Зокрема, проголошена була ідея меморіалізації моста через Ірпінь. Також ідеться про меморіалізацію школи в селі Ягідне на Чернігівщині, там, де у підвалі росіяни тримали кілька сотень людей. Багато є таких ініціатив, але також дуже багато критичних рефлексій щодо того, як це має бути зроблене, які принципи, хто має відповідати.
Дослідниця каже, що, попри дискусії, про загальні тенденції української меморіалізації теперішньої війни вже можна говорити, наприклад, про зміну бачення себе українцями не як жертв, а як борців, зокрема борців за загальноєвропейські цінності.
Звукову версію розмови слухайте в доданому аудіофайлі.
Сніжана Чернюк