До другої річниці повномасштабного російського вторгнення в Україну у Варшаві відбулася пресконференція Інституту Пілецького, поєднана з презентацією рапорту «Подобається тобі чи не подобається, терпи, моя красуне — непокарані злочини. Сексуальне насильство з боку російських окупаційних військ над українськими жінками». Рапорт підготував колектив Центру Документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна.
Перед презентацією я поговорила з двома її учасницями.
Тетяна Тіпакова з окупованого нині Бердянська за активну громадянську позицію й організацію маніфестацій була заарештована окупантами та перебувала під тортурами на допитах.
Скажіть, будь ласка, чому Ви тут?
— Ми на цій конференції підняли тему жінок у катівнях. Те, що відбувається з ними — зґвалтування, катування. Ми хочемо про це говорити, щоб світ дізнався про це, бо не всі жінки йдуть на те, аби це розповісти на загал, бо це і фізична травма, і моральна травма. Наше суспільство так влаштоване, що вони соромляться того, щоб розказати, що відбувається. Багато жінок хочуть навіть забути це. Але воно всередині, нікуди не дівається. Треба спілкуватися з психологами, щоб вивести жінку з того стану. А ми тут для того, щоб цю проблему підняти, щоб суспільство знало не тільки в Україні, а щоб Європа й увесь світ знав, що така проблема зараз дуже актуальна в Україні.
Я знаю, що Ви також були в катівні. Як Ви наважилися взяти участь у сьогоднішньому заході?
— Ну, дивіться, якщо для мене... одним із каталізаторів було бажання розповісти, бо я хочу, щоб світ це знав. Не можу сказати, що мене довго вмовляли, я погодилася практично одразу, бо розумію, що це важливо. І так, щоб це не були просто слова, я розповідаю про свій досвід, негативний, який я отримала в катівні, перебуваючи в полоні. Хоча це й був короткостроковий полон. Мене двічі забирали й загалом це було сім днів. Але цього достатньо, щоб зрозуміти, що несе так званий російський «мир» і хто такий путін. Для мене це ворог номер один. Ця людина повинна відповідати. Я навіть не хочу, щоби він просто загинув. Я хочу, щоб був суд, щоб світ побачив. Він повинен бути в Гаазькому суді, це точно.
Ви цьому сприяєте своїми діями?
— Так, звісно, і не тільки я. Це дуже класно, що багато дівчат погодилися. Є дівчата, які збирають ці всі дані, і нас тут, на цій конференції, є три пані, які були в полоні й у катівнях, вони розповідають про особистий негативний досвід.
У мене там короткий досвід, а є у нас Людмила, яка три роки та тринадцять днів була в катівні. Про це треба говорити, розумієте? Говорити.
Я попросила Людмилу Гусейнову розповісти коротко про себе.
— Правозахисниця, колишня полонена, лауреатка Національної премії за особистий внесок за права людини, ця премія була мені надана заочно в 2021 році, коли я була в полоні.
Я провела в полоні понад три роки. Я була на «Ізоляції». Була в донецькому СІЗО №5, знаю всі жахи, які проходять там люди, цивільні жінки. І найстрашніше те, що вони там продовжують проходити.
Моє пекло закінчилося 17 жовтня 2022 року під час так званого великого жіночого обміну, і Бог дарував мені цей шанс боротися за свободу жінок, котрі там залишилися.
Я роблю це, я буду це робити. Я буду просити весь світ допомогти нам звільнити цих жінок.
Мабуть, Вас уже запитували про це... Що допомогло Вам вижити?
— Це запитання, на яке в мене немає відповіді. Часто я просто не хотіла відкривати очі, бо три роки ти не виходиш на вулицю взагалі. Три роки ти не бачиш неба і сонця, три роки тобі немає чим дихати. Підтримувало, дуже підтримувало те, що через адвоката мені передавали, як за мене борються мої друзі в Києві, мої рідні. І це дійсно надавало сил. І тому я вважаю, що дуже важливо, щоб ці жінки в полоні, у котрих тут немає рідних на вільній території України, а такі є там жінки, щоб вони якось відчували нашу підтримку і вони знали, що за них тут борються, що їх не забули. Бо забуття у тих умовах — страшніше, ніж смерть. Ми маємо про це знати. Ми знаходимо можливість, я знаходжу можливість передавати вісточки цим дівчатам і вони знають, що тут про них говорять, що про жодну з них ми не забули.
А чи нам щось відомо про тих, котрі там?
— Я роблю все, щоб весь світ про них знав. Я про це говорю на своїх сторінках у соцмережі. Я про це говорю на сторінці СЕМА Україна, я про це говорю на всіх майданчиках, на яких лише мені вдається виступати. Сьогодні я також буду про це говорити.
Координаторка рапорту, військова журналістка Моніка Андрушевська у виступі на пресконференції нагадала, чому фразу «подобається тобі чи не подобається, терпи, моя красуне» було використано в назві рапорту.
— Ми додали цю цитату до назви рапорту, бо вважаємо, що це такий похмурий символ як ставлення росії до України, так і російських військ до українських жінок. Ми вважаємо, що президент путін цими словами прямо дозволив і заохотив свою армію до ґвалту й показав, що можна використовувати ґвалт як форму зброї проти представників народу, на який здійснено напад. У цьому рапорті на цей момент представляємо понад 60 жіночих голосів із різних регіонів України. Це жінки різного віку, різних професій, але об’єднує їх те, що ці жінки, на жаль, перебували в своїх домівках, коли туди увійшла російська армія і російські військові вчинили терор насильством. Анонімізуючи ці свідчення, ми позначаємо їх літерою "W" — witness, тобто свідок, але це й woman, тобто жінка. Такою є й мета цього проєкту — показати, що кожна жінка може бути жертвою російських військових. Це стосується як українок, так і польок, європейок, якщо росія посунеться далі. І я передусім підкреслюю, що єдиною гарантією безпеки в Європі, Польщі, на світі, є українські Збройні сили. Ми сподіваємося, що цей рапорт також дасть змогу наголосити на потребі воєнної допомоги Україні, тому що так насправді лише ЗСУ можуть забезпечити безпеку, й це стосується нас усіх.
Ірина Довгань окреслила свою роль у проєкті як «тієї, що свідчить, і тієї, що збирає свідчення». Вона з Ясинуватої, у 2014 році обвинувачена росіянами в підтримці українського війська, заарештована й тортурована росіянами. Разом із Вікторією Годік із Ірпеня вони співпрацюють із Центром Лемкіна, збираючи свідчення на деокупованих українських територіях. Вікторія нагадала, що дівчата, які не встигли виїхати, місяцями переховувалися у підвалах. Приниження, побиття й тортури, погрози жінкам, які потрапляли на очі росіянам, були масовими, зокрема й погрози тортурами та вбивством дитини. «Сексуальне насильство використовується як інструмент геноциду проти українського народу», — наголосила Вікторія Годік.
Найстарша зі зґвалтованих жінок мала 82 роки, наймолодша — дівчинка 12 років. Були серед зґвалтованих також чоловіки.
Директорка Інституту Пілецького, доктор Маґдалена Ґавін у виступі на пресконференції говорила про важливість документування розповідей свідків і жертв, документування злочинів і непересічну вартість джерельного архіву, створеного Центром Лемкіна, для істориків і журналістів. Вона нагадала про значення Архіву єврейських фільмів імені Стівена Спілберга і пояснила, що мета архіву, який створює Центр Лемкіна, є такою самою. Це понад 800 анкет, 648 відео з жертвами й свідками російських злочинів в Україні.
Я запитала Маґдалену Ґавін, яке місце посідає проєкт серед інших проєктів Інституту Пілецького.
— Центр Лемкіна не є юридичною особою. Це один із наших відділів. Так, як у Гарвардському університеті є Департамент холодної війни, який, зокрема, займається теперішньою війною в Україні. Ми назвали це Центр Лемкіна, оскільки вже маємо Центр досліджень тоталітаризму, тобто це інтегральна частина Інституту Пілецького. Для істориків надзвичайно важливим є творення історичних джерел, тож, сказати б, вартість цього відеоархіву буде дуже зростати з часом, бо тут маємо свідчення жертв і свідків буквально невдовзі після відходу росіян. Беручи до уваги місцевості, у яких це було зроблене, до яких дуже важко потрапити, туди навіть слідчі не доїжджають, — не знаю, чи хтось інший має такі архіви. Тож будемо прагнути, щоб після придбання відповідної ліцензії ці архіви були доступними для американських інституцій, бо доля України великою мірою буде вирішуватися в Західній Європі й Сполучених Штатах, тож таким чином будемо також популяризувати знання про цю війну.
Я сказала сьогодні щось таке страшне, що росія краде пам’ять, бо вона не лише вчиняла злочини, але ще й унеможлювала документування злочинів і вшанування пам’яті жертв. У цьому сенсі, я вважаю, ця війна в Україні є абсолютно переломною.
Тож тримаймо кулаки, щоб також відбувся якийсь перелом у ментальності європейців і американців, бо після двох років цієї війни в Україні спостерігаємо втому від війни. Сьогодні також не було натовпу, не було стільки журналістів, скільки би мало бути, що теж не є хорошою ознакою. Ми повинні змінити нарації на тему України таким чином, щои знову ця війна почала цікавити глядачів.
Ви говорили, що архів прислужиться історикам і журналістам. Чи є шанс, що ці свідчення будуть використані не лише як історичні джерела, але також призведуть до якихось юридичних наслідків?
— То так, що є свідчення, які оголошувалися без жодної присяги. Але їх використовували в судовому процесі. Є умова, щоб це була жертва або наочний свідок. І це два таких важливих моменти. Оскільки ми цілковито їх анонімізуємо, не показуємо жертв, то вважаю, що так. Натомість нашою найважливішою функцією, бо ми не маємо наміру підміняти собою прокуратуру, є передовсім створити відповідний компонент знань на тему долі цивільного населення на окупованих територіях. Зверніть увагу, що ми не тратимо час на воєнну стратегію, бо не знаємося на цьому, це вирішують військові, є експерти, щоб про це говорити. Натомість ми говоримо про долю населення на окупованих територіях. Як видно з цього архіву й із цього рапорту, люди не розуміють: це не орди дикунів, які нападають на українців, але, на мою думку, це свідомо обрана стратегія дій на окупованих територіях!
Тобто можемо сказати так: якби росія напала на якусь із країн НАТО, то, думаю, поводилася би схожим чином або гірше. Це свідоме управління страхом. Це свідома тактика, базована на звірствах. Тож тут не можна, так мені здається, тих злочинів, які ми бачимо, описати в категоріях «ексцесів», тобто що в основному армія чинила добре. Але від часу до часу хтось щось погане зробив. Ні! Там є не лише дозвіл, там є згода на прийняття такої стратегії, я би сказала. І так це бачу.
Ну й що ж... Я думаю, що варто, аби заохотити молодих людей піти до війська, до територіальної оборони, бо нас ніхто не захистить, якщо ми самі себе не оборонимо. І здатність Польщі до стримування є надзвичайно важлива. Тож я думаю, що цей архів можна буде підготувати як навчальні матеріали для дуже молодих людей, котрі ще вагаються, які, можливо, не люблять армії, не цінують, бо втеча — це не вихід. Звичайно, нікому не бажаю, а передовсім моїй Батьківщині, щоб дійшло до російського вторгнення, щоб ми мали такий досвід, але ми повинні бути свідомі того, з чим маємо справу й що нам загрожує.
Рапорт містить розповіді свідків і свідчення жінок, які зазнали сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (у сенсі Conflict-Related Sexual Violence — CRSV) на різних етапах війни, як під час повномасштабного вторгнення росії в Україну, розпочатого в лютому 2022 р., так і на попередній фазі конфлікту на сході України, починаючи з 2014-го року.
Свідчення збирали з квітня 2022 року по лютий 2024 р. Звіт підготовлено польською та українською мовами та оприлюднено на сайті Інституту Пілецького. Автор ілюстрацій до доповіді — український художник Сергій Захаров.
Сніжана Чернюк