Юлія Вербіщук уже два з половиною роки чекає на чоловіка з фронту. А насправді більше, бо до повномасштабного вторгнення росії чоловік Роман служив у Збройних Силах України. У тому числі й у зоні проведення антитерористичної операції на Донбасі.
Коли почалася повномасштабна війна, чоловік якраз прийшов з контракту. Це було 23 січня. І в мене була вже з ним така бесіда: «Ти вже нікуди не йдеш.Ти залишаєшся вдома». Тому що він служив в АТО на той час декілька років. Трошки так набридло, що ми — окремо. І важко було, чесно кажучи.
І тут він мені говорить: «Ти знаєш, напевно, щось буде, тому що багато хлопців викликають із відпусток». Я кажу: «Що може бути? Ну, що ти таке говориш?». «Подивишся».
24 лютого я зранку прокидаюся, зайшла в інтернет, побачила інформацію, що вже почалися якісь обстріли. Я його бужу зранку, кажу: «Роман, почалася війна». Він каже: «Що ти говориш? Я сплю». От така була в нього реакція.
Пізніше в той же день чоловік переодягнувся, взяв машину, поїхав до військкомату. Вже почалися черги наших хлопців. Він знав, що робити, відразу відреагував.
На другий день він вже поїхав. Я залишилася з дітьми вдома. І ми думали, як діяти далі, що робити. Потрібно було виїхати десь в магазин за продуктами, щось купити, ще щось. Для мене це було дуже стресово.
Я не знаю, чомусь було страшно їхати з дому, коли діти залишалися самі у квартирі. Я старалася вже навіть не переглядати новини, що там зараз відбувається, де які обстріли. Тому що для мене було це занадто якось морально важко.
Чоловік — військовий, тому для нього — це звична справа. В принципі питання не стояло, коли почалася війна, що він йде захищати Україну.
А потім були різні фронти й страшні вісім днів. Вісім днів невідомості, страху і розпачу. Чоловік Юлії Вербіщук уважався весь цей час зниклим без звісти.
Чоловік був на Житомирському напрямку, коли тільки почалася війна, вони захищали Київ. Потім пізніше вони були на Донецькому напрямку, останній час — на Слов'янську.
Там теж було дуже гаряче, і навіть така була ситуація, що у 2023 році чоловік у грудні був вісім днів зниклим без звісти. Їхня група пішла на штурм. Якось відбулось, що майже одразу окупанти їх позиції зайняли. Вийшло так, що він залишився сам в окопі.
Пізніше його командування змінило, напевно, хвилю радіостанцій, і він вже не міг з ними зв'язатися. Тому залишився сам на сам із ворогом. Цих вісім днів ми нічого не знали.
Я намагалася зв'язатися з його командиром, і зі старшиною. З тим, з ким я могла тільки знайти телефонний зв'язок. Батькам повідомили про те, що чоловік оголошений безвісти зниклим, тому що з ним не було зв'язку у командування.
Пізніше він розповідав, що декілька днів розумів, що не повинен себе видавати. В окопі — це був грудень місяць — було холодно, по коліно в болоті. Декілька днів він тримався. Пізніше не знав, як побороти вже і страх, і голод. Він говорив, що коли засинав, йому снилася наша донька, що вона його будить.
І пізніше він мені сказав, що декілька днів він вже готувався, як має виходити звідти. У нього був якийсь сценарій, як має звідти вийти, щоб не попастися в руки ворогу, тому що вже якийсь час дрон ворожий його там відстежував. Він бачив чоловіка й обстрілював. На восьмий день йому вдалося вийти на свої позиції. Дехто з його побратимів не повірив, що він живий, що це можливо.
Мені 13 грудня подзвонив одразу один з його керівників, сказав, що Роман вийшов на зв'язок по радіостанції, що він є, що вони його мають забрати з позицій. Вони йому дали команду самому не йти звідти, що вони його заберуть.
На наступний день чоловік подзвонив в обід і сказав: «Ну що, я є, все добре, я не поранений». І вже почав розповідати, як там було.
Хоча, коли мені батьки подзвонили і сказали, що таке сталося, таке відбулося, у мене не було думки, що щось може статись. Я не знаю, я не хотіла цієї думки допускати, напевно, навіть. Я не уявляла себе чи в чорній хустці, чи те, що мені зараз доведеться якось це все організувати.
Роман — в Україні, Юлія — у Польщі. З Івано-Франківщини вона з чотирма дітьми поїхала майже одразу після початку повномасштабного вторгнення росії. Було непросто, і досі буває дуже важко, але Юлія каже: «Треба триматися заради дітей».
Продовження історії, а також те, як дружина українського військового ставиться до чоловіків призовного віку за кордоном і нового Закону України про мобілізацію, слухайте в доданому файлі.
Лариса Задорожна
