Пані професор Маґдалену Зовчак із Відділу теорії та дослідження сучасних культурних практик Варшавського університету я запитала, чи вона прийшла сюди, бо її цікавить українська тематика, чи тому, що сподівається почути про нові теми
Тому що в основі етнографії лежать зустрічі. І це не лише зустрічі з нашими співрозмовниками, але чим старший викладач, тим більше також зустрічей зі студентами. Це перетворюється на такий багатоповерховий досвід.
Тож коли є така можливість — багаторічні дослідження зі студентами в Україні знаходять якусь форму підсумку, але в дуже специфічних умовах, оскільки ми всі дуже глибоко переживаємо те, що відбувається в Україні. Це, як би сказати, теж наша війна.
У цьому контексті цей номер часопису — просто моя гордість.
Як давно Ви співпрацюєте з Україною?
Так звані «східні» дослідження ми почали в 1991 році, але не в Україні, а в Литві. Це був проєкт професора Мроза.
А потім дві групи були в Литві, потім у мене була одна в Білорусі, на Брацлавщині, а потім дві на українському Поділлі. І коли я вже планувала третю групу на Поділлі, то спочатку була пандемія, а потім вибухнула... тобто не вибухнула, бо «вибухнула» війна, уже коли ми проводили польові дослідження в 2014 році, але коли посилилися атаки, агресія проти Києва, — я не змогла поїхати з третьою групою на Поділля.
Вони вчили українську протягом семестру, тому я поїхала з ними до Західнопоморського воєводства, бо там багато таких сильних груп української меншини. І ми проводили дослідження в Тшебятові та околицях, і в Білому Бору, щоб вони мали простір для самовираження, бо вони ж вивчали українську. Вони налаштовані були на дослідження мультикультуралізму в містечку, тому що це було мав бути Шаргород, відомий мені раніше з досліджень у Мураві. Ну й на цей момент це так закінчилося.
Зараз у мене є ще одна група в Мазовецькому інтер’єрі, ми повернулися до центру, тому що наш центр — як навколо вулкана, тобто ніхто не знає, що там відбувається й ніхто не вивчає того, що відбувається з сучасними фермерами, тобто вони виявляють себе через страйки...
Чи у вас є зараз українські студенти?
Юлію важко назвати студенткою, але вона була стипендіаткою польського уряду і її віддали під моє керівництво. Але перед цим у мене було кілька. У нас теж із першого курсу були такі звичайні студенти, але я зазвичай керувала роботою стипендіатів, тобто вже студентів із освітою, скажімо так. Юля — одна з них... Вони взагалі вже були кандидатами наук. Але також у нас був і спільний проєкт на тему польсько-українського прикордоння, у мене був грант. І так ми співпрацювали з фольклористами зі Львова з університету імені Івана Франка. Це стосувалося регіону, який має назву Карпатського єврорегіону. Отже, ми проводили дослідження на польсько-українському прикордонні, за результатами організували конференцію, а також постав товстий томище — колективна робота під моєю редакцією як результат дворічного грантового дослідження.
Я запитала, чи пані професор Зовчак планує тіснішу співпрацю з українськими вченими в майбутньому і вона сказала, що має 68, а тому збирається за два роки на пенсію. Я заніміла від здивування, повірте, ви би теж заніміли, якби бачили, як молодо й енергійно виглядає пані професор. Щонайменше п’ятеро з її колишніх студентів брали участь у презентації і один із них, професор Лукаш Смирський, познайомив мене з Іґнацієм Юзвяком, антропологом, соціологом, науковим співробітником Центру досліджень міграції Варшавського університету, який спеціалізується на вивченні різних видів міграції з України і загалом займається українською тематикою.
Пане Іґнацію, Лукаш Смирський вас представив як людину, яка знає все про зв’язки етнографів і антропологів, я так здогадуюся, українсько-польські.
Я не знаю, чи все, але так, я, по-перше, з 2005 року роблю різні дослідження в Україні і я також маю досвід співпраці з українськими етнографами з Львова, Ужгорода, Києва, я брав участь у різних конференціях і круглих столах в Україні і поки що я можу сказати, що все було дуже успішно. І можу ще додати, що я вважаю дуже важливим, дуже важливою темою звертати увагу на те, що самі українські дослідники зокрема, етнографі пишуть не лише про Україну, але про різні явища, якими ми також займаємося в Польщі.
Наприклад, я багато років вів дослідження на Закарпатті, це відомий різноманітний регіон. І я не можу собі уявити, як займатися, наприклад, етнографією Карпат, етнографією Закарпаття, без уваги до праць українських етнографів. Це дуже важливо, і я думаю, що професор Лукаш Смирський якраз мав це також на увазі, (коли говорив – ред.) що будь-який етнограф не має бути колонізатором.
Це наші дослідження, це не експедиції в якісь там дикі країни чи на якісь там острови, а це більше співпраця і з українськими науковцями, і з місцевим населенням, без участі якого в наших дослідженнях ми би нічого не досягли.
Я зрозуміла: регіон Карпати, очевидно, Ваш улюблений. А якою темою чи науковою проблемою Ви займаєтеся?
Моя сама улюблена проблема – це так звана транснаціональність і різні транснаціональні, транскордонні зв'язки на такому побутовому рівні місцевого насілення, особливо в селах та маленьких містечках. Як приклад, я можу тут дати мої дослідження в Закарпатській області, яке стосується міграції, заробітчанства, і також цього транснаціоналізму, що означає проживання у двох або декільких країнах одночасно. У це входять і заробітчанство, і грошові перекази, і якийсь культурний, суспільний переказ, який відбувається на обидва боки.
І для мене, як для антрополога, який цінує співпрацю з місцевими науковцями, з місцевими людьми, населенням, дуже важливо, що ці процеси відбуваються на обидва боки.
Зараз, на жаль, в умовах повномасштабної війни це все стало трошки складніше, але я й так у цей важкий час продовжую свої дослідження і в Закарпатті, і в Києві. Нещодавно я знову там був і надіюсь... Насамперед я сподіваюся на перемогу України й на виведення російських окупаційних військ із території України, а в другу чергу я так сподіваюся на продовження моїх досліджень.
Окрім самих досліджень, сама співпраця з українськими науковцями, з українськими вишами є зараз дуже важливою. Ну, я можу сказати, що зараз на різних рівнях така співпраця також відбувається: і в рамках досліджень, і прийому українських науковців у різних польських наукових інституціях. Там, де я працюю, — у Центрі досліджень міграції, — ми зараз маємо майже 10 дослідниць і дослідників із України, і половина нашої наукової праці, наших досліджень стосується українських міграцій, ситуації українців у Польщі, внутрішньопереміщених осіб в Україні й так далі. Водночас ми ще знаходимо простір на співпрацю з колегами, наприклад, із університету Тараса Шевченка чи з Української академії наук.
Вела презентацію часопису антропологиня, кандидатка історичних наук Юлія Буйських, яка досліджує польсько-українське, польсько-білоруське пограниччя, міжконфесійні стосунки, паломництва і зв’язки релігії та пам’яті в локальних спільнотах на пограниччі, а в Польщі також вивчає питання переселенців по акції Вісла.
Я запитала Юлію Буйських, чи вона давно співпрацює з польськими вченими і як виглядає ця співпраця для неї
Я співпрацюю вже десять років. Перший раз я приїхала в Польщу десять років тому на стипендію Польського уряду для молодих науковців зі Східної Європи. І так почалася моя співпраця з професором Маґдаленою Зовчак із Інституту етнології, культурної антропології Варшавського університету, іншими колегами тут.
Було багато різних стипендій, спільних наукових проєктів, експедицій спільних теж у Польщі з пані Маґдаленою Зовчак, з Маґдаленою Любанською, Камілою Баранєцькою-Ольшевською — це мої колеги. Тобто праця… Увесь час, по суті, я поверталася у Варшаву: чи конференція, чи воркшоп, чи реалізація спільного проєкту протягом цих десяти років. Крім ковідних років, звичайно.
А потім, коли почалося повномасштабне вторгнення, мої колеги звідси були першими, які мене запросили виїхати й перебути трошки тут. Ось така емпатія. І, власне, Йоанна і Лукаш, я їх теж знаю протягом цих десяти років, вони запропонували мені й колезі, Тетяні Калениченко, вона соціолог, теж досліджує релігію, зробити отакий спеціальний номер із українськими гостьовими редакторками, присвячений Україні.
Тож для мене це було продовження нашої співпраці, але в зовсім іншому вимірі. Це був такий вияв величезної емпатії. Як я казала на початку (презентації – ред.), це єдиний такий журнал цілісний, який повністю з українськими авторами, а також є кілька авторів зі Словаччини і Польщі, які досліджують Україну.
Тобто це том, де знання подане не з відстані, а зсередини та від людей із великим досвідом, стажем, знаннями, які могли це написати. І так, це треба було зробити англійською, бо це міжнародна універсальна мова науки, якою ми говоримо до світу.
Є більше шансів, що прочитають англійською, на жаль, ніж польською чи українською. Тому нам потрібен був редактор, нейтівспікер і вчений, теж близький до нашої спеціальності, антрополог, який зможе зрозуміти цей текст. Це була багаторівнева співпраця протягом півтора року.
І хто став таким редактором?
Кіт Іген із Ірландії, ірландський антрополог, який працює вже багато років як редактор академічних англомовних текстів.
Скажіть, будь ласка, співпраця, я так зрозуміла, спільні експедиції, конференції і тепер журнал. Чи ще якісь форми?
Збірки статей, у яких я брала участь, так, як одна форма публікації. Зараз ми робимо з колегами конференцію в місті Сянок біля Перемишля. Вона присвячена такій рефлексії на польсько-українські спільні травми, зцілення цих травм, колонізації та деколонізації. Це буде двомовна конференція польською і українською мовами.
Тож якщо Ви цікавитися антропологією — поспішайте до Сянока 4-7 червня на конференцію «Від багатоголосся досвіду до спільної антропології? Польща-Україна».
Звукову версію розмови слухайте в доданому аудіофайлі.
Сніжана Чернюк