Вікторія Новорок — дружина військовослужбовця Збройних сил України. Поки чоловік воював, вона з маленьким сином спочатку виїхала до Польщі, а потім до Німеччини. Чоловік Максим отримав складне поранення, і тепер вони разом борються за його реабілітацію. Вікторія Новорок розповідає, що найскладніше за кордоном.
У Німеччині — дуже важко. У першу чергу, не вистачає свого середовища. Я — людина комунікабельна, в мене завжди були друзі, якісь зустрічі, але окрім друзів завжди була робота. І там були завжди класні колективи. Навіть не стільки бракує спілкування з друзями, як цього спілкування в колективі.
Я опинилася у повному такому вакуумі, тому що коли ми тільки приїхали в Німеччину, в мене тут не було жодної знайомої українки чи українця. Потім уже почали з часом з'являтися друзі. Але цього колективного спілкування, якогось соціуму не вистачає і досі.
Ну і важко, звісно, бути далеко від дому. Я ніколи взагалі не думала, що я так буду прив'язана до своєї рідної квартири. У нас просто квартира з'явилась за рік до війни, до цього я майже 10 років жила на зйомних. І от просто це відчуття, що в тебе є дім, де народилась твоя дитина, де він там почав повзати, де купався у ванній, де ще щось, — дуже важливе. Мені здається, що коли я зайду в коридор рідної хати, я далі навіть не встигну пройти, я просто там ляжу і буду цілувати цю підлогу, яка мені завжди не подобалась по кольору.
Родина довго вчилася бути далеко один від одного. До війни вони надовго ніколи не розлучалися. Як пережити розлуку? Актуальне питання не тільки для Вікторії і її Максима.
Найважче було спілкування, коли він був на фронті, тому що він виходив на зв'язок десь раз на три доби. І це бувало так, що він міг набрати хвилин на п'ять, це було — щастя. Найчастіше, коли виходив на зв'язок, він міг написати «на базі» або «плюс», і ввечері він міг написати «лягаю спати». Тобто, вони були дуже близько, я так розумію, до нуля. Їм чи не дозволяли включати телефони, чи там був поганий зв'язок.
І от це було найважче. У нас така родина, ми завжди радимося одне з одним. І я навіть до цієї пори не розуміла, наскільки багато він мені дає. Мені здавалося, що я — така самостійна, самодостатня. Навіть на вулиці прохолодно, я сумнівалася, чи зимову куртку вдягти дитині, чи осінню. Коли я була в Києві, я кожен раз йому писала: «Як ти думаєш?». І ми були в такому режимі переписки постійно.
І тут я стикаюсь зі складними рішеннями. Я повинна була сама вибрати місто в Німеччині, в яке я везу дитину. Краще їхати в село чи в велике місто? От такі доленосні рішення, а я не могла просто навіть набрати і спитати, куди мені їхати.
Продовження розмови із Вікторією Новорок можна послухати у доданому звуковому файлі.
Лариса Задорожна