Олеся Гнатюк разом із двома дітьми — Назаром і Маргаритою — приїхала до Чехії після 24 лютого 2022 року. Олеся, у минулому журналістка, змушена була змінити професію. Спочатку на роботу у кав'ярні. Згодом почала працювати у телекомунікаційній компанії.
Все сталося спонтанно. У Чехії жила моя подруга, яка приїхала на кілька днів раніше. І вона сказала, що є житло, що можна приїхати, і вже буде дах над головою.
Ми приїхали сюди, але спочатку були в Молдові у наших родичів. Там я сиділа і думала, а що робити далі? Поїхати, залишатися тут, повертатися в Україну? Було незрозуміло, і подруга каже: «Ну, давай!». «Добре, давай». Від початку все це розглядалося як тимчасовий варіант, але виявилося, що війна надовго.
Що було найважчим у Чехії? Які моменти найбільше запам'яталися?
Найважче було усвідомити, що відбувається з твоєю країною. Був шок — у тебе двоє дітей, дві валізи, і ти кудись їдеш.
Ми довго їхали з пересадками: гори, Румунія, дуже довга дорога. Я пам'ятаю, що я приїхала, вийшла в містечку Біловець — це біля Острави, і знайшла костел. Я, напевно, тиждень-два вранці вставала, десь о п'ятій, йшла туди, просто сиділа, дивилася на будинки і намагалася усвідомити, що відбулося з нами.
Напевно, найважче було прийняття ситуації і усвідомлення того, що ти маєш йти далі, хоч якось. Я не розуміла, що робити, де працювати, чи вчити мову, куди бігти.
Потім вже трошки пазли почали в голові складатися. Я така, що не можу сидіти на місці. Ми приїхали, і вже на наступний день Назар був на футбольній тренувальній базі «Банік». Ми одразу написали до футбольної академії «Банік», нас запросили. З радістю прийняли гравця «Динамо-Київ», тому що вони розуміють, що це за клуб і яких гравців він виховує. Ну і почалося, що робити з дітьми — треба ж школа, треба садочок.
Куди йти, до кого йти, ти не знаєш мови, у тебе чеська йде фоном, просто як якась музика. Ти нічого не розумієш, ані вивісок, ані назв зупинок. Зрештою, вирішили питання зі школою Назара в Остраві, вирішили питання в садочку для Маргарити, і трошечки воно стало спокійніше.
Мене запросили до футбольного клубу «Банік» працювати, вирішувати там питання щодо українських футболістів. Я там пропрацювала 4 місяці, потім вже не було такої нагальної проблеми. Паралельно почала працювати вже в кав'ярні, тому що сидіти на місці не можу. Напевно, я таким чином забивала тривогу.
Коли ти приходиш на роботу, ти відчуваєш, що навіть твої навички, твій досвід, вони комусь потрібні. Значить, потрібна ти, тривога трошки цим перекривається. Мені просто щастило на людей, на чехів, які тут.
Повністю розмову з Олесею Гнатюк можна слухати у доданому файлі
Лариса Задорожна