Після Настиної напівжартівливої самопрезентації я, чудово знаючи, яким складним є підлітковий вік, а ще тепер - в умовах війни й міграції, - теж напівжартома запитала, як Анастасія "додумалася" працювати з українськими підлітками і якщо зараз це волонтерство, то якою вона бачить перспективу цього свого підліткового клубу
Та мені завжди хотілося працювати з молоддю, бо працювати з дорослими – це не дуже вдячне діло. На них вже наросло багато дорослого цинізму, а з підлітками ще можна поговорити про щось душевно.
До цього я мала стаж в організації, яка займалась дітьми зі складних сімей, польських, і це були діти віком від 6 до 11 років. Потім я зрозуміла, що мені більше підходить кооперація з підлітками, і я почала просто шукати влітку 2022 року роботу. Спочатку навіть дзвонила в одну організацію і сказала, що я б хотіла там працювати навіть безплатно, бо мені треба досвід. Але мені пощастило і п'ять місяців я отримувала навіть нормальну зарплату. Потім у проєкту закінчилося фінансування, і з 1 січня 2023 року я займалася цим вже безплатно. І за допомогою моїх друзів, американських платників податків, даю їм Боже здоров'я, які донатили, наприклад, на їжу, на ще якісь речі. Наприклад, один раз ми ходили в кіно.
Тобто це не було, що ти сидиш і тобі приходить ідея: от там створюю клуб. Так склалося життя, і мені сподобався цей формат роботи, і стало також ясно, що це можна якось розкручувати, щоб це переросло в щось більше, бо там об'єднується інтерес до психології, по-друге, ти турбуєшся про молодих представників української спільноти, а по-третє, мені просто подобалася ця атмосфера. Тобто я просто обирала те, що мені сподобалося.
Коротше, я не думала, я ішла.
З підлітками треба спілкуватися, враховуючи вікові особливості, і це не завжди просто. Що ви робите разом?
Насамперед намагаємось відійти від формату, який у школі. Типу, що ми там не школа, не продльонка, не кружок, ми себе до таких речей не відносимо. Насамперед, ми безпечний простір, і коли ми кажемо безпечний простір, ми натикалися на різні перепони в житті, але ми намагаємось створювати місце, де, перше, немає батьків, по-друге, немає якихось... Тобто ти можеш, наприклад, прямо казати, що вчитель математики – це погана людина, ти можеш прямо сказати, що ти думаєш. Є певні обмеження, і насамперед ми спілкуємося.
Це простір, в якому можна поспілкуватись, але за тобою також спостерігають люди з певним досвідом і з якимись навичками. Я психолог, моя колега – соціолог, і ми стараємось теж добирати волонтерів, які більш-менш розуміють, що підліткам потрібно. Тобто деякі речі все-таки краще не робити. Також, наприклад, попереджувати якісь важкі ситуації, коли хтось займається маніпуляцією, чи хтось токсичний із них у спілкуванні, чи в когось проблеми з агресією, то ми намагаємося їм це комунікувати або хоча б їх підтримати. Ми виконуємо функцію, яку зазвичай виконували старші друзі в дворі. Я думаю, ви зустріли ті часи, коли люди нормально спілкувалися на вулиці, я росла в дворі, і там були якісь старші діти, які спостерігали за молодшими дітьми і щось їм іноді підказували.
Звісно, це не було настільки екологічно, як це стараємось робити ми, але це така функція, яку зазвичай виконував соціум сам, але щось в ньому зламалося і він не виконує. Плюс якщо ти все-таки український підліток за кордоном, то дуже важко знайти інших дорослих, які зацікавлені в тому, щоб тебе підтримати.
Я думаю, важливо в підлітковому віці бачити, що якась інша доросла людина, і це ж не твої батьки, не твої вчителі, тобою зацікавлена. І при цьому вона не буде тобі казати, що ой, треба йти вчитися, ой, треба думати про майбутнє, ой, треба винести мусор, ой, треба коту лоток поміняти. Просто реальна інша доросла людина, яка тобою цікавиться і при цьому теж, звісно, без якихось там подвійних значень, бо звісно використати молоду людину дуже легко і просто, особливо коли ти дорослий. І ми також постійно на щось таке натикаємося, можуть трапитися ситуації, коли якась доросла людина підходить до наших підлітків, таке теж траплялося, ми відганяли.
Це теж не завжди вдається, і тобто це постійно треба вкладати в це ресурс. Тобто навчаєш їх також речам, які навчився їм сам, ті популярні речі з психології, що я важливий такий, який я є, не треба бути ідеальним, щоб усе було добре. Якщо я не заробив свій мільйон в 19 років, це не кінець життя. Якщо мене хтось не любить, це не означає, що треба піти й утопитись у річці глибокій, шукати стануть — не скоро знайдуть. Ми намагаємося також зараз трохи більше якоїсь формалізації створити, щоб рамки були більш зрозумілими для всіх, і для нас, і для волонтерів, і для учасників.
Натикаємося на різні перешкоди. Іноді я консультуюся з друзями, я консультуюся з колегами з університету. Це постійна робота, і це дуже складно, тому що інструмент роботи – це ти сам. Тобто ти не можеш прийти додому і просто перемкнутися на щось інше, бо у нас також є робочий чат, де діти сидять, і вони там спілкуються. Іноді, як там щось відбувається, то там треба теж придивлятися, що там чвориться, про що вони балакають.
І буває таке, що дзвонять, наприклад… Ми ж можемо це все вирізати і вставляти. Буває таке, що дзвонять в, так би мовити, позаурочний час.
Не стільки дзвонять, скільки іноді пишуть. Дзвонять у позаурочний час, скоріше, батьки в дуже складних ситуаціях. З деякими дітьми все-таки не вдається прям до кінця витримати якусь цю межу. Деякі діти, якими я дуже давно їх знаю, можуть, наприклад, зателефонувати терміново, попросити якоїсь підтримки. Іноді треба просто послухати і сказати, що те, що відбувається, це нормально. Ти можеш злитися чи сумувати. Це, де-факто, і є психологічна робота.
Як би люди на це не дивились, як би вони не вважали, що це щось менш важливе, ніж консультування в лікарні, це все одно постійне інвестування власної уваги і ментальної енергії в інших людей. І це складно. Це дійсно складно.
Ви відчуваєте присутність у Польщі схожих на Вашу організацій?
Чесно кажучи, цієї ніші взагалі немає. Є інші організації, які роблять щось подібне.
Є «Споко-кафе», я про нього чула, дуже багато добрих відгуків. Є ще якісь виходи для підлітків. Але кінцева мета всього цього – це дати почуття приналежності до спільноти, і що в тебе є якісь більш-менш безпечні дорослі. Іноді ти можеш просто не підійти якійсь дитині як безпечний дорослий, бо вона відчуває конект із кимось іншим, наприклад, із волонтерів. Набиваємо дуже багато шишок, робимо помилки, але стараємося йти вперед. Часто ці помилки там болючі, але, коли можливо, мені б хотілось кинути, то я думаю, що немає теж так насправді на кого залишити це все, немає якоїсь черги людей, які теж дуже хочуть це взяти на себе.
Сподіваюся, що в майбутньому часі я її знайду, бо ми б хотіли провести набір волонтерів, щоб також цю роботу якось розкласти. Елементарно: одна пара очей – добре, а дві, три, чотири, п'ять – краще.
А зараз вас скільки?
Зараз я і ще одна опікунка, і також є волонтери. Волонтерів постійних у нас двоє, таких, які постійно приходять, залишаються завжди на зв'язку, до них можна з чимось звернутися. Це все, звісно, складно, бо відсутність коштів, відсутність якогось постійного простору, але це дає дуже великий маневр, бо ти дійсно можеш будувати щось сам.
Люди дуже часто почуваються недобре в непевності, їм це не подобається, але я можу оперувати в такому просторі. Тобто я людина, яка не те, що в ньому комфортно почувається, але мені нормально. Непонятно, що буде завтра, і я завжди кажу "помаленьку, якось буде, якось буде, якось буде". Це такий мем із тіктока, любімий.
Чи цей простір допомагають вам робити самі підлітки, з якими ви працюєте?
Вони допомагають посильно. Іноді треба було, наприклад, один раз ми їздили, скажімо так, на переговори з одним приміщенням, була можливість там залишитись. У нас не вийшло, на жаль, і вони там вибачилися. Але суть у тому, що я була в великому стресі, моя колега не могла зі мною поїхати, і зі мною поїхала старша дитина, бо я просто хотіла, щоб ще хтось подивився на це приміщення. Просто була потрібна ще одна пара очей. Тобто іноді ти просиш їх про виконання речей, які не до кінця пов'язані з тим, щоб насолоджуватися клубом, а просто іноді якісь обов'язки на них перепадали. Зі щоденного вони допомагають, бо ми разом усі готуємо, прибираємо.
Вони також можуть реалізувати якісь свої бажання. Вони, наприклад, пропонують, куди можемо піти, які є маршрути. Тобто насправді це не існує так, що є тільки ми, і ми виконуємо щодо них тільки опікунчу функцію і це така одностороння транзакція. Це дуже живий процес. Іноді вони підкидують тобі якісь інсайти по роботі, коли вони звертають увагу на стосунки інших дітей: от він сказав їй, а я думаю, що насправді це оце, і щось в мене це напрягає, а ти взагалі цього не помічаєш, і ти така "о боже, це ж дуже важлива інформація! Фактично ти не можеш це пропустити". Теж якісь речі щодо правил. Вони інформують, коли щось їм здається несправедливим, а щось вони би хотіли додати. Я іноді жартую: все, повна демократія, або ну все, - повний тоталітаризм. Тоталітаризм - це зазвичай, коли я щось забороняю і діти тоді жартують, що була ж демократія, але здається, що ніколи вона не наступила.
Тож немає такого, що ти просто переливаєш з великого відра в маленькі відерця, є якийсь обмін. І я думаю, що ми також за цим приходимо туди, дорослі люди. Не треба приховувати, але молодість – це енергія, особливо підлітковий вік. Ще коли ти не перейшов в цей стан дорослого, де ти серйозна, цинічна людина, доросла, яка познала життя. Ні-ні-ні, ти коли з ними спілкуєшся, ти також дуже багато речей розумієш в собі, і це дуже цінні моменти.
Я думаю, що дуже важливо взагалі мати можливість, коли ти в якомусь віці, спілкуватись з людьми з геть інших вікових категорій, бо це прямо показує, наскільки життя різне. Ми от хочемо до них запросити чоловіка, це вже по суті дідусь, бо йому 90 майже років, і він колишній пілот військової авіації поляк. Мені цікаво, що там буде взагалі відбуватися за інтеракція, бо це людина в геть іншій віковій категорії, і це було б, думаю, корисно і молоді, і йому взагалі - подивитися, чим живе молодь, чим вона займається. Тобто це таке, що... як сказати... це як працювати в екологічній фермі на свіжому повітрі. Ти наче працюєш, але там уже чисте повітря, усе екологічно, то може тобі більше користі від того, ніж тій фермі від тебе.
Це складно. Дуже багато якихось іноді етичних питань, іноді моральних, іноді тобі треба їм щось складне пояснювати - від політики до якихось стосунків між чоловіками і жінками, від того, як влаштований світ, що він несправедливий.
Я дуже часто думаю, що, можливо, можна було б додати якусь взаємодію, наприклад, із людьми там старшого віку, але це все плани. На це все потрібен якийсь ресурс, але, звісно, найважливіший ресурс, їх аж два, - це люди і гроші.
Тож якщо відповідати на питання, як це все виглядатиме в майбутньому, то дуже хотілося б, щоб це була така стабільна структура, яка працює, хтось там щось заробляє з цього і може працювати також далі й учити інших. Однак поки що це успішно працює з 1 січня 2023 року.
Якийсь час ми мали з колегами виграний ґрант, зараз він уже закінчився, і, звісно, коли був ґрант - працювалося краще. Це дуже специфічна тема, бо гроші – це універсальна мова ресурсів.
Дуже часто якісь люди приносили нам, наприклад, настільні ігри, пазли, хтось приносив гроші, — і це, насправді, однаковий спосіб підтримки. Люди діляться з тобою чимось, щоб тебе підтримати.
Хотілося б теж масштабуватися якось, щоб нас було більше, але для цього треба «школіть кадри», навчати волонтерів, а це теж окрема велика тема.
Звукову версію розмови Ви можете послухати в доданому аудіофайлі
Сніжана Чернюк
