Ініціаторка й організаторка «Євромайдану» у Ванкувері, а також співзасновниця Фундації «Кленова надія» Світлана Комінко розповідає, що Фундація виросла з загальнонародного руху під час революції гідності взимку 2013-2014 року у тісній координації з усесвітньою координаційною радою, до складу якої належать лідери різних організацій. Після початку повномасштабного вторгнення команда активістів вирішила офіційно зареєструвати Фундацію й із того часу проєкти допомоги Україні не лише регулярні, але й зросли в масштабах
Нашим першим проєктом був проєкт «Молодь Майдану». Ми привезли дітей небесної сотні важкопоранених майданівців до Ванкуверу на двомісячну освітньо-реабілітаційну програму. Звідси й виросла місія.
І, звісно, з початком повномасштабного вторгнення ця діяльність у сто разів більша стала, активніша. Тому що це і підтримка наших військових, це медична лінія допомоги, це гуманітарні проєкти, це підтримка переселенців, людей, яких війна вимушено привела до Канади, - це жінки, діти. Ми були першими в Канаді, які швиденько зорієнтувалися, зробили свою програму з підтримки переселенців: від зустрічі в аеропорту до пошуку безплатного проживання.
Ну а потім це все переросло у всеканадський проєкт із психологічної підтримки й у культурний напрямок роботи, тому що ми дуже віримо в те, що культурна дипломатія, робота на культурному фронті, коли ворог такий агресивний і знищує нашу ідентичність, - надзвичайно важлива.
Дуже масштабно це виглядає. Скажіть, будь ласка, як це виглядає структурно?
Ну, по-перше, ми волонтерська організація. Маємо Раду директорів, у нас ще досі є люди, які заснували Фундацію. Це все професіонали. Я - професор Бізнесшколи та медіа Технологічного інституту Британської Колумбії. Це один із найбільших державних закладів. Інші мої колеги працюють в ІТ, у фінансовому секторі, працюють в освіті. Ми не маємо платних позицій, де люди були би на зарплаті й виконували ці свої функції. Хіба що це якийсь грантовий проєкт, і тоді у нас є фінансування, щоби під проєкт наймати людей.
Нас багато, у нас така досить велика сім'я волонтерів, понад 200. Вони не всі постійно допомагають, це може бути проєктна робота, але керівництвом фундації займаються волонтери. 90 % наших проєктів — в Україні й невелика частинка — у Канаді.
Тобто в Канаді, я так розумію, пов'язано також з українцями, які туди вимушено емігрували?
Так, або це культурна дипломатія, культурні події. До прикладу, торік ми організували місяць українського фільму в Ванкувері. І це була наша така велика мета, власне, познайомити канадського глядача з українською кінематографією. Ми починали з фільму Довженка «Земля» й закінчували вже сучасними новими фільмами. І ми дуже тішимося, що глядач канадський прийшов і був дуже вражений, що в часи Чарлі Чапліна десь у радянській Україні Довженко творив такого класу кіно.
Яка реакція та чи вона з часом змінюється, ця реакція? Я маю на увазі реакцію канадського суспільства
Вона однозначно змінюється. Україна була на шпальтах усіх газет, усіх каналів на початку повномасштабного вторгнення і десь, мабуть, до року часу, оскільки нас часто чи на інтерв'ю запрошували, чи приходили ЗМІ на наші заходи, які ми організовували.
Зараз це вже не так. Зараз їх треба зацікавити певною історією. І ми маємо бути дуже креативні, щоби вони прийшли, щоб їх це зачепило. Мені здається, що це, хоч ми, (можливо, некоректно так говорити, але я чую цю фразу і в Україні), що всі втомилися від війни.
Це не втома, це - захист психіки. Людина не може постійно бути в полі негативних новин, негативних емоцій. І наша психіка себе захищає. І ми починаємо себе відокремлювати. Люди, яких ми знаємо через наш проєкт із психологічної підтримки, українці, які приїхали до Канади, які страждали від затяжних депресій, від тривожних розладів, кажуть, що порада лікарів була - перестати дивитися новини. Особливо відео, картинки.
Ви можете взяти, прочитати, що вас там цікавить, один раз на день, але не сидіти в новинах і не дивитися в кольорових картинках, як руйнуються наші міста і села. Гинуть люди, гинуть діти.
Ми живемо в такому турбулентному світі, що крім України - подивитися на карту світу - дуже багато таких гарячих точок. І Канада — мультикультурна держава, тут є інші спільноти. Тож коли почалися події в Ізраїлі, Палестині, то тут же ж, на тих же самих площах, куди ми виводили своїх людей, коли війна почалася, почали виходити вихідці з Ізраїлю і Палестини.
Тому це все природне. Люди втомилися від того, щоби бути в цьому фоні негативних новин, і самі себе рятують. Люди живуть своїм життям, і ми намагаємося все-таки через культуру, через якусь історію, де все-таки є хороше закінчення, є надія, є більше світла, позитиву, запрошувати канадські медіа для висвітлення того, що робиться в Україні.
Попри труднощі, я знаю, що допомога канадська триває, і, наскільки розумію, ваша поїздка в Україну, ось буквально нещодавня, бо ви ж нещодавно повернулися, була пов'язана саме з цим. Ви можете розповісти про цю поїздку?
Так, ми маємо дуже потужну лінію медичної допомоги. І пишаємося тим, що ми змогли побудувати хороші партнерські стосунки з Федеральним управлінням охорони здоров'я Канади.
Від початку повномасштабного вторгнення ми привезли більше ніж на 25 млн канадських доларів медичного обладнання в Україну.
Почалося все з того, що ми допомагали оснащувати евакуаційний потяг. Це інноваційні мобільні реанімації, які використовуються зараз в евакуаційному потязі в Україні й у прифронтових шпиталях, стабілізаційних центрах, так і в польових шпиталях, де рятують наших хлопців і дівчат. Я вже можу про це говорити, бо деякий час це була закрита інформація, особливо інформація про евакуаційний потяг.
Торік у травні ми привезли перших 50 мобільних реанімацій, які працюють абсолютно незалежно від електрики і можуть підтримувати діяльність організму протягом довгого часу. До того моменту, як ми привезли 50, їх було в Україні всього дві одиниці.
Це канадський виробник, і уряд Канади проплатив вартість цього обладнання. І щоб ви розуміли, вартість однієї такої реанімації мобільної – це 210 тис. канадських доларів. На сьогодні ми привезли вже їх до України 80, і восени будемо везти ще.
Ми проводимо навчання з нашими військовими анестезіологами, які борються за порятунок життя наших захисників. У цьому нам також дуже допомагають наші польські колеги, які приїздять і допомагають проводити тренінги. І, Ви знаєте, мене так вразило те, чим ділилися наші українські парамедики, анестезіологи, коли розповідали, що при такій кількості поранених часто треба приймати рішення, хто має шанс на життя, кого можна ще врятувати, а хто не має цього шансу, або має дуже маленький. І тут треба вибирати, оскільки є також ресурс - медичний, фаховий. І один із військових сказав, що ваше обладнання допомагає нам зцілювати серця наших лікарів, тому що це дуже важкі рішення.
А остання поїздка – це були 230 одиниць апаратів штучної вентиляції легень. Це також нове обладнання, яке ми передали у цивільні шпиталі Харківщини, Київщини, Тернопільщини, Львівщини. Чому? Тому що там також дуже багато наших поранених.
Так що ця робота триває вже понад два роки, два з половиною роки.
Скажіть, Ви сказали, що ваші колеги з Польщі. Це українці з Польщі чи поляки?
Це поляки, які є військовими, медиками, і вони працюють з виробником цього обладнання, вже давно займаються такою ж тактичною медициною. Тож коли нам потрібне навчання - вони виїжджають і допомагають нам проводити такі тренінги, тому що в них є досвід роботи з таким обладнанням.
Я знаю, що Ви працюєте також із дітьми. Скажіть, будь ласка, хоча би коротенько, ось про цю роботу з дітьми.
Так, робота з дітьми, ми з неї починали.
Знаєте, вона проходить такою досить важливою лінією в діяльності нашої Фундації. І, зокрема, остання поїздка – це був візит до дитячого центру «Затишок», який утворився на Закарпатті після початку повномасштабного вторгнення. Туди привозили діток із різних регіонів України, які не мають батьківського опікування з ряду різних причин. На початку там було 160 діток, зараз там 59, і оскільки центр знаходиться на забезпеченні Української фундації, яка має подібну назву, називається «Боржавська надія», - їм потрібна допомога зі всім: від коштів для того, щоб оплачувати роботу персоналу, харчування діток, у що одягнути, у що взути, у чому відправити до школи і різні додаткові заняття.
Це не була велика допомога, але цього разу ми змогли привезти допомоги більше, ніж на 8 тисяч канадських доларів. Закупляли все в Україні, і це також один з наших принципів роботи.
А основне – це свята, організація свята для дітей. І так збіглося, що ми мали можливість поїхати туди в "Затишок" із матерями, які втратили своїх дітей на війні, своїх синів (поруч ми проводили "Джерело сили", рекреаційну психологічну програму горювань). І разом із цими матерями ми відвідали діток.
Ми отримали просто дуже багато позитивних емоцій від посмішок дітей, від їхньої радості, що хтось приїхав, турбується про них. Вони так потребують любові. Найбільше вони потребують саме любові.
І тому ми зараз якраз ведемо такий діалог із керівництвом Центру, що саме ми можемо робити на постійній основі, щоби дітки відчували любов від нас із Канади.
Звукову версію розмови запрошую послухати в доданому файлі
Сніжана Чернюк
