«Я щиро, я дуже здивований кількістю підтримки. Вона величезна, і це незвично для мене. Моя ідея була така: декілька людей з велосипедами, група підтримки для збору коштів і все. Тому я дякую фондам, які це допомагали організувати. Бо я просто велосипедист, який ось вигадав таку ініціативу через почуття сорому. Коли я був волонтером у Львові і зустрів українця з інвалідністю, то не зміг знайти правильних слів для підтримки. Відчуття провини та сорому й підштовхнули мене на ідею цієї велоподорожі, щоби зокрема надихнути українців та українок, які через війну мають інвалідність, жити далі», — розповідає Якоб Кепка.
Він народився у Канаді, куди його родина перебралась після Другої світової війни. Його батько був польським військовим, який брав участь в обороні Польщі у вересні 1939 року. Якоб вирішив піти стопами батька та долучився до армії США. Проте травма ноги перервала його службу і дуже ускладнила життя. Після довгих років лікування та операцій ногу довелось ампутувати, проте Якоб Кепка знайшов спосіб повернутись до спорту. І цю активність він вирішив використати для допомоги Україні.
11 серпня 2024 року 67-річний ветеран і морський піхотинець армії США вирушив у велоподорож із Кракова до Києва.
— Чудово, що ваша ідея об’єднала людей зі спільними цілями, поглядами на життя, і таким чином ви можете стати прикладом того, що життя триває, люди з інвалідністю можуть займатись спортом. Проте, я думаю, це надихає усіх людей, незалежно від фізичних травм, не тільки військових. Тож всі можуть надихнутись, але до вашої ініціативи також можна і долучитись?
Так, просто переходьте на сторінку Фейсбук, бо я застарий для інших мереж, вони мене лякають. Тож у Фейсбуці можете знайти сторінку Hoperaising Expedition - Jakob Kepka, ви можете зв’язатись із Томашем із фундації Freedom Space. Вас поінформують про мій маршрут і велосипедисти можуть долучитись до мене. По дорозі до Ряшева, наприклад, до мене доєднались 30 людей, долучались навіть очільники місцевих адміністрацій.
Канадець польського походження, який служив у армії США, поляки та українці збираються разом, щоби надихнути людей з інвалідністю жити далі. Напевно, це і заохочує людей.
Я повернувся до велоспорту після ампутації ноги, я не робив цього, коли мав здорову ногу. Ампутація ноги 10 років тому стала для мене порятунком. Це дало мені можливість повернутись до велоспорту. Так, я не так швидко їду, як колись, проте я вже і старший, ніж колись. Я також займаюсь альпінізмом, хоч у мене одна нога. І насправді якби не це, я б не був зараз у дорозі з Кракова до Києва, не говорив би із вами про те, як я хочу надихнути українців пережити будь-які складнощі, неважливо, чи мають вони інвалідність. Заради допомоги я готовий стрибати й у самий вогонь, я не можу стрибати, але я можу їхати велосипедом, щоби допомогти цей вогонь війни якось загасити.
— Ви перетворили те, що ви любите робити в інструмент допомоги та натхнення. Увесь ваш життєвий шлях привів вас у точку, в якій ви зараз перебуваєте, привів вас до цієї ідеї велосипедної подорожі на підтримку України, ваша історія про силу волі, я хочу, щоб ви нею більше поділились, бо з того, що я дізналась, вам багато часу зайняло знову навчитись їздити велосипедом.
Так, зі служби в морській піхоті мене звільнили через медичні причини, мені мали змінити колінну чашечку, тож я більше не міг бігати, тому намагався їздити велосипедом. Згодом це поранення приносило все більше ускладнень, велосипед довелось відкласти. У 2001 році мені вперше замінили колінну чашечку, і відтоді до 2013 року я мав ще 5 операцій, вже після шостої виявилось, що необхідна ампутація. Якість мого життя була жахлива, тож для мене втратити хвору ногу й отримати дуже хорошу залізну, тобто протез, були порятунком. Проте я все ж не використовую її для їзди велосипедом. Я їжджу на одній своїй нозі, а частину другої кінцівки закладаю у таку собі корзинку, яка прикріплена до велосипеда. Я про такий метод дізнався через півтора року після ампутації. Я шукав спосіб все ж їздити, і в одному із веломагазинів я у журналі побачив інформацію про команду людей з інвалідністю в Барселоні, які їздили велосипедом. Я знайшов їх, сконтактувався і поїхав у Європу, вперше відвідав Батьківщину батька, Польщу, я ніколи там раніше не був, це був 2016 рік. Потім я подався до Барселони, знайшов цей центр, і вони були здивовані побачити мене. Так я почав свій шлях. Я не знав, як правильно крутити всього одну педаль, як їхати з однією ногою, я був готовий здатись, але там був тренер, який не мав ноги та руки й він надихнув мене тренуватись далі. Я практикувався у залі в Канаді, за хорошої погоди — надворі, але все марно. Вже на третій рік тренування, навесні, мені вдалось досягти мети. Я розвиваюсь щоразу, проте це зайняло 3 роки. Я радий, що я був упертим та відданим цій ідеї, завдяки цьому я повернувся до велоспорту.
— Ви самі були військовим і не з чуток знаєте, як це служити в армії, тому ваша історія і ваш досвід можуть бути ще більш релевантними для українців. Ви згадували про зустріч з українцем з інвалідністю у Львові, чи вам вдалось познайомитись ще із кимось і як би ви оцінили зі своїх спостережень як українці та українки, які мають інвалідність передусім через війну дають собі з цим раду?
Я задумуюсь, наскільки Україна та її суспільство готові відповідати на ці виклики, коли тисячі людей з інвалідністю будуть повертатись і знову ставатимуть частиною суспільства. Українська інфраструктура не пристосована до колісних крісел, для людей з милицями, протезами, а це важлива частина повернення людей у суспільство. Зокрема про це і є моя ініціатива. Вона має навчальний компонент. Перш за все хочу, щоби людей з інвалідністю не визначали за нашими травмами. Я перш за все людина, я не «ампутант, я людина з такими ж мріями, амбіціями. Я не неспроможний, я лиш роблю речі інакше. Я інакше їжджу велосипедом, збираюсь на гору, я інакше ходжу, тож я хочу, щоб українці не дивились один на одного з погляду фізіології. Ми маємо також навчати наших дітей. Я говорив про те, що суспільство має навчитись комунікувати з людьми з інвалідністю, проте й людей з інвалідністю треба вчити, як комунікувати з рештою людей. Я хочу, щоб мене почули. Українське суспільство має дуже стрімкий навчальний шлях. Зараз, як і після перемоги, українці мають навчитись інтегрувати людей, травмованих війною, зокрема й тих, хто травмований психологічно.
Якщо змінити свій погляд на речі, то речі змінюють вигляд.
Розмову можна послухати у доданому аудіофайлі.
Анастасія Купрієць
