31 серпня у Польщі відзначають День солідарності і свободи з нагоди підписання Серпневих домовленостей між комуністичною владою і робітниками на Ґданській верфі. Після 18 днів страйку, який підтримали понад 700 підприємств з усієї Польщі, були підписані домовленості. Про історичне значення цієї події та підґрунтя, з якого виростали ідеї «Солідарності», — розмова з директором Європейського Центру Солідарності у Ґданську Пшемиславом Рухлєвським.
— Пане Пшемиславе, «Солідарність» є важливим феноменом Польщі, який став дуже важливим у падінні комуністичного режиму в країни. Це був феномен єдності, відважності і свідомості. Як із цього протесту виріс широкомасштабний рух за волю і свободу. Гадаю, що немаловажну роль відіграли протести на Помор'ї в 1970-му.
— Треба виходити з того, що Польща після Другої світової війни не була суверенною демократичною державою. Вона була підпорядкована Радянському Союзу. Те, що у нас був свій уряд, свій прапор і гімн — це одне, але Польщею керували перші секретарі, призначені Москвою. Це була авторитарна країна, існувала пропаганда, цензура. Всіх, хто не погоджувався з владою, кидали до в'язниці, а іноді й вбивали. І Польща проти цього протестувала вже у 1956 році у Познані. Потім — події відомі, як Березень’68. Це був виступ інтелектуальної еліти, студентів і педагогів проти тієї пропаганди і цензури. Але дуже важливим було повстання в грудні 1970 року, про яке ви згадали, коли фактично протестували проти комуністичної влади. Передусім, у Щецині, Ґданську, Ґдині та Ельблонзі. У цих містах робітники вийшли з фабрик на протест, їх жорстоко розігнали, 45 осіб було вбито. І ці жертви не були забуті, фактично щороку владі нагадували: «Ви повинні вшанувати їхню пам'ять, але нічого не відбувається, чому ні?». Потім був інший рік, 1976, коли польське суспільство знову протестувало проти жорстоко придушених страйків, наприклад, у Радомі, Урсусі, Плоцьку, у Варшаві, а також на Поморі. Але що сталося після 1976 року? Виникає демократична опозиція в Польській Народній Республіці. Були створені інституції, організації, такі як Комітет захисту робітників, перша інституція, яка де-факто стала на захист робітників, допомагала їм під час судових процесів, тому що робітників, безумовно, репресували за те, що вони робили. Інші, я б сказав, опозиційні організації, такі як Рух захисту прав людини і громадянина, Рух «Молода Польща», Вільні профспілки, на півдні, спочатку в Сілезії, потім на Узбережжі, але тут, на півночі, цей опозиційний рух був дуже сильним. І це опозиційне середовище, яке протестувало з другої половини 1970-х років, свого роду вибудувало культуру протесту. Кульмінація, найголовніший страйк відбувся у Ґданську у 1980. Працівники верфі протестували проти звільнення працівниці Анни Валентинович. Її після понад 30 років трудової діяльності мали звільнити з роботи за три місяці до отримання права на пенсію. Виникли протести, були сформульовані певні вимоги, не лише економічні, хоча вони теж були важливими, але й політичні вимоги щодо поновлення на роботі Анни Валентинович та колишнього працівника суднобудівного заводу Лєха Валенси. Цей страйк поширився на всю країну. Комуністична влада не могла не зважати на це. Понад 750 великих підприємств по всій країні протестували. Тому влада вимушена була підписати серпневі угоди, але були угоди і в Щецині, і в Ґданську, і в Ястшембе-Здруї, і в Домброві. Особливо важливими були ті, що відбулися в Ґданську, тому що там йшлося про створення незалежних профспілок. В результаті у вересні була створена «Солідарність». І вона була не просто профспілкою, а громадським рухом, який хотів щось змінити. Це стало шоком для комуністів, бо уявіть собі, у нас є Східний блок, скрізь авторитарна система, одна партія, і раптом з'являється щось подібне, і ви чуєте про це в усьому світі, і на чолі цього руху «Солідарність» стоїть Лєх Валенса, робітник. Це був феномен. Люди записувалися в цю профспілку, навіть члени партії кидали свої партквитки, тому що вони хотіли певних змін, вони щиро вірили в певні зміни: скасування пропаганди, цензури, запровадження інших форм правління. Передусім ці вільні профспілки мали дбати про права робітників, про дотримання громадянських свобод. Тому для нас 31 серпня, тобто закінчення страйку, підписання Ґданських угод, є дуже важливою датою. «Солідарність» вижила, попри запровадження воєнного стану і виростила наступних лідерів: таких як Боґдан Ліс, як Боґдан Борусєвич, який підготував страйк, і багатьох інших — Збіґнєв Янас, Владислав Фрасинюк, сім'я Ґвяздовських, і я міг би продовжувати і продовжувати. Це люди, про яких можна було б знімати фільми. Вони дійсно боролися за вільну Польщу.
Завдяки «Солідарності» змогли відбутися зміни не тільки у Польщі, а й в усьому Східному блоці. Саме Польща започаткувала певні зміни. Відбувалися протести в НДР у 1953 році, протести в Угорщині в 1956 році, відбулося угорське повстання, яке було криваво придушене. Були протести в самій Радянській росії, протести в Чехословаччині в 1968 році. Не можна сказати, що це було тільки в Польщі. Але саме поляки зуміли поєднати цей досвід і завдяки їхній ініціативі були створені польсько-чехословацька «Солідарність» або польсько-угорська «Солідарність», саме завдяки їм відбулися ці контакти, обмін досвідом, і саме тому «Круглий стіл», червневі вибори 4 червня 89-го року, які призвели до падіння комуністичного уряду, є дуже важливими не тільки для Польщі, але й для всієї Центрально-Східної Європи. Це був початок певних змін і майже скрізь це відбувалося безкровно. Звичайно, були жертви в Литві, наприклад, або жертви в Румунії, де це було трохи інакше, але більшість з них скористалися польським досвідом, таким як «Круглий стіл» в НДР і «Угорські круглі столи». Фактично, більшість країн колишнього Радянського Союзу, тому що цей розпад стався в результаті саме цих політичних рішень у Польщі.
— Як я вже сказала, важливість «Солідарності» була у свідомості і відважності, адже після запроваження Воєнного стану у середині грудня 1981-го почалося придушення інакомислення, поліції дозволили використовувати зброю проти страйкарів. Окрім комендантської години, були запроваджені прослуховування і тотальна пропаганда з дискредитацією «Солідарності». У підтримку протестного руху включилося багато митців, розуміючи, що після цього не матимуть можливості виступати на офіційний заходах, не зможуть виставляти картини чи друкувати тексти. Це на противагу сучасній росії, де публічні люди не тільки мовчать про війну в Україні, а й підтримують режим на патріотичних концертах…
— Я називаю початок «Солідарності» легким подихом свободи, адже партія була на підйомі й мусила піти на тактичний відступ, оскільки готувалася до силового розпуску організації, їй просто потрібен був час і допомога старшого брата, Москви. Планувалося запровадити воєнний стан ще в 1980 році, але всі питання узгоджувалися з Москвою. Після запровадження воєнного стану, коли «Солідарність» опинилася поза законом, її учасників звільняли з роботи, репресували журналістів. Тож ті, хто був у «Солідарності», зазнали утисків, їм не давали працювати. «Солідарність» не була готова до озброєної, силової боротьби, це не було її суттю. Вона була мирним, громадянським рухом за діалог, за те, щоб змінювати ситуацію через діалог, а не через боротьбу. «Солідарність» дуже швидко розпалася, а багато учасників пішло у підпілля, долучилися до друку підпільної преси, розповсюдження листівок. Звісно, були масові протести, але структури підпільної «Солідарності» були дуже сильними і пережили ті роки. Наступні великі страйки 1988 року показали, що у влади не було вибору, вона мусила почати з кимось розмовляти, і «Солідарність» була єдиною на політичній арені. Ви згадали про путінську росію. Це дуже авторитарна держава, яка не може дозволити собі незалежних митців. Зрештою, те саме відбувається в Білорусі. Лукашенка дуже чітко показав, особливо після протестів кілька років тому, що він думає про суспільство і про митців також. Ми маємо справу з авторитарними державами, які не поважають жодних громадянських свобод.
— Центр Європейської Солідарності діє приблизно з 2007-2008 року, а 30 серпня 2014 організація отримала велике приміщення на площі Солідарності. Чим займається Центр Європейської Солідарності?
— Європейський Центр Солідарності — це передусім культурна інституція, яка поєднує в собі, класичні функції музею з діяльністю центру, що підтримує розвиток громадянської культури. Ми розповідаємо історію революції «Солідарності» та інших демократичних громадянських рухів, які повалили комуністичні диктатури, але це також історія громадянських революцій у Центральній та Східній Європі. Це не лише історія про Польщу, а й про інші країни. Ми вшановуємо, з одного боку, спадщину «Солідарності», а з іншого, досліджуємо і вшановуємо новітню історію Європи і світу, новітні демократичні суспільні рухи. Ми також відчуваємо відповідальність за розвиток громадянського суспільства, прагнемо відстоювати універсальні права людини, як основи демократії. Намагаємося організовувати суспільний діалог, проводимо просвітницьку, мистецьку діяльність. Ми також повинні бути активними учасниками процесу творення європейської ідентичності, і нового міжнародного порядку. Тому ми не можемо спокійно обходити повз питання, пов'язані з порушенням прав людини і громадянських свобод у Білорусі. Ми займаємося цією темою вже багато років. Друге важливе питання — це Україна, де йде війна з моменту окупації Криму. Путін прямо сказав, що він підриває всю систему і ялтинські домовленості для нього немає ніякого значення. Китай — це також приклад країни, яка створює авторитарні держави, не кажучи про Північну Корею. Ми хочемо говорити про все це, тому організовуємо багато конференцій, лекцій та заходів, пов'язаних з українцями чи то з білорусами. І це те, чим ми є, не тільки про історію, але й про майбутнє. А, отже, можна сказати, що це питання «Солідарності» — позачасові, щоправда у XXI столітті солідарність має дещо інші завдання. А це боротьба за права людини, за громадянські свободи, за відсутність цензури і пропаганди, за можливість вільно протестувати.
Христина Срібняк
