Експерти все частіше попереджають, що Росія буде готова до можливого збройного конфлікту з країнами НАТО через кілька років. У сучасних військових конфліктах медицина стає не просто системою допомоги, а однією з головних складових виживання суспільства. Найбільший тягар у таких ситуаціях лягає на плечі звичайних медиків: саме від їхніх умінь і готовності швидко діяти залежить, чи вдасться врятувати життя людей.
Директор Військово-медичного інституту у Варшаві, генерал Ґжегож Ґєлерак в ефірі Першого каналу Польського радіо пояснює, що першочерговим завданням є підготовка кадрів. Він підкреслює, що Військова медична служба працює разом з армією і не може перебувати поруч з усіма громадянами під час збройного конфлікту.
«У момент, коли починається збройний конфлікт, Військова медична служба "йде слідом за військовими". Її не буде поруч із усіма громадянами. Залишаться працівники цивільного сектору, і залежно від того, наскільки вони будуть підготовлені надавати допомогу, такою ця допомога й буде», — зазначає Ґжегож Ґєлерак.
Польська військова медицина уважно аналізує дії українських медиків, щоб адаптувати свої протоколи до умов сучасної війни з масовими травмами, високою інтенсивністю ударів та відсутністю «безпечних зон». Як пояснюють фахівець, сьогодні вже недостатньо просто мати підготовлений персонал — потрібно мати персонал, готовий до найгірших сценаріїв.
«Передусім це зовсім інший підхід до підготовки медичного персоналу. Медики мають бути готові надавати допомогу значно більшому відсотку тяжкопоранених. Раніше ми говорили про 5–15%, але Україна показує: 25–30% поранених — це тяжкі травми, — зазначає Ґжегож Ґєлерак, і додає, — у попередній доктрині перший контакт із лікарем відбувався за 12–14 км від фронту. Українці кажуть: 3–5 км — це вже далеко. Саме там уже має бути можливість виконати екстрені втручання — торакотомію чи лапаротомію, щоб врятувати життя».
Також критично важливий висновок: необхідність модернізації медичної інфраструктури. У сучасній війні лікарні стають не просто пунктами порятунку, а мішенями. Тому вони мають бути захищені, мати підземні операційні, автономні системи енергопостачання та можливість працювати під постійною загрозою ударів.
PR1/Вікторія Машталер