Історія інтересу до ромської теми для репортажистки та письменниці Єви Райської почалася не з глобальних соціальних досліджень, а з уважного погляду на власне місто. Дрогобич, у якому вона виросла, з дитинства сприймався як простір багатошарової культурної мозаїки, де поруч існували українська, єврейська, польська та ромська традиції.
За словами Єви Райської, перші запитання виникали ще в дитинстві, коли вона бачила людей іншої національності, які жили на сусідніх вулицях або на околицях міста. Вони були "своїми й водночас іншими": говорили іншою мовою, мали інші культурні коди, але залишалися частиною спільного міського простору.
«Коли я почала займатися журналістикою і відкрила для себе літературний репортаж, мені стало цікаво дослідити історію одного рома з мого міста, якого я знала ще з дитинства, і через це відкрити його історію глибше», – розповідає Єва Райська.
Нещодавно Єва Райська презентувала свою книгу - «Бахтало. Історії українських ромів». Це збірка художніх репортажів про ромські спільноти в Україні, побудована на реальних історіях людей.
«З ромської мови "бахтало" – це "щасливий". Я вперше почула це серед дрогобицьких ромів, і потім чула це слово найчастіше і в інших контекстах, серед різних ромських спільнот», – каже Єва Райська і додає, у її спостереженнях це слово виходить за межі буквального перекладу. Воно стає своєрідним культурним кодом, який відображає спосіб бачення світу.
«Попри різні життєві складнощі, роми завжди випромінюють щастя – навіть у найважчих обставинах. І, як на мене, це дуже добре їх характеризує», – ділиться письменниця.
Скільки ромів і ромок сьогодні служать у лавах ЗСУ невідомо. За оцінками експертів і ромських організацій, йдеться про щонайменше кілька тисяч людей, які стали на захист України. І як зазначає Єва Райська, історії про військових стали одним із ключових акцентів книги, адже вони руйнують стереотипи та показують ромів, як частину спільної української реальності.
«Коли ти пишеш про цю реальність, ти бачиш, що навколо тебе є дуже багато всього цікавого та невідомого, і з цього можна відкривати й розплутувати багато несподіваних сюжетів. Це була велика польова робота, треба було їздити до героїв у різні міста, інколи записувати їх навіть за кордоном, бо частина людей виїхала через війну. Загалом у книжці понад десять героїв, і кожна історія вимагала особистого контакту. Історії військових з’явилися не як стратегічна ціль – вони виникли природно, і для мене стали одним із ключових лейтмотивів книжки», – додає Єва Райська.
Попри те, що роми є найбільшою етнічною меншиною Європи, вони роками стикаються з маргіналізацією, бідністю і дискримінацією. Незважаючи на зусилля міжнародних організацій та деяких держав у подоланні цих викликів, роми залишаються однією з найбільш вразливих груп у Європі. В Україні ситуація подібна: формально рівні права існують, але на практиці негативні стереотипи та соціальна ізоляція залишаються відчутними.
Досвід різних європейських країн показує, що ставлення до ромів і їхня інтеграція значною мірою залежать не лише від суспільства, а й від державної політики. Як розповідає Єва Райська, Польща свого часу зробила ставку на освіту і соціалізацію ромських громад, і це дало результат. Водночас Франція лишається прикладом складнішої ситуації з елементами сегрегації. Усе це демонструє, що ефективні рішення існують, але вони потребують системності.
«Я мала можливість переймати досвід Польщі, Німеччини, Франції і частково Чехії, і в кожній з цих країн ситуація з ромськими спільнотами суттєво відрізняється», – розповідає журналістка.
Особливо важливим етапом стала стипендійна програма Gaude Polonia у Польщі, де вона досліджувала ромські спільноти, зокрема у східній частині країни та в Любліні. За її спостереженнями, Польща пройшла складний шлях у 80–90-х роках, коли проблеми бідності та міграції вимагали системної державної реакції.
«У Польщі у 90-х роках була серйозна проблема з бідністю та міграційними процесами, але тоді була розроблена стратегія, яка дозволила ромським дітям навчатися і боротися з соціальною ізоляцією», – згадує Єва Райська. Іншим важливим прикладом стала Німеччина, де, за її словами, значну увагу приділяють роботі з пам’яттю та локальними історіями. Французький досвід, натомість, вона описує як значно складніший і менш успішний у плані інтеграції. Чехія ж демонструє змішану модель: із певними проявами сегрегації в освіті, але водночас із живими практиками добросусідства на місцевому рівні.
Робота з ромською темою для дослідниці поступово перетворилася на процес постійного переосмислення власних уявлень. Чим більше вона занурювалася в історії людей, тим виразніше ставало відчуття, що жодне знання не є остаточним, а кожна нова зустріч руйнує попередні уявлення.
«Чим більше я дізнаюсь про цю націю і про цих людей, тим більше розумію, що я ще багато чого не знаю. Це такий парадокс, коли знання не закриває питання, а навпаки їх відкриває», – стверджує Єва Райська. Вона згадує книгу австрійського репортера Карла-Маркуса Ґауса «Собакоїди та інші люди», яка описує досвід словацьких ромів і піднімає тему упереджень через побутові деталі. Саме через такі спостереження авторка почала уважніше бачити, як формуються стереотипи, і як вони можуть бути зруйновані.
«Це дуже часто було про стереотип: ти бачиш зовнішню картинку і робиш висновки, але коли заходиш всередину, реальність виявляється зовсім іншою. Я це не раз помічала у своїх експедиціях і намагалася цей стереотип руйнувати», – додає журналістка.
Роми не мають власної держави, але мають сильну ідентичність
14:16 na 0804 01EDE041.mp3
Вікторія Машталер