Роль і значення волонтерської підтримки для України важко переоцінити — й узагалі неможливо уявити, що було б з Україною, з усіма нами, якби ще з 2014 року не існувало такої широкої громадянської ініціативи. Є українські волонтери, про яких знає весь світ — це медійні персони, які збирають сотні тисяч євро чи доларів і допомагають війську в масштабних проєктах. Значення таких відомих особистостей величезне, але так само величезний — якщо не більший — тягар тримають на собі волонтери, про яких ми не знаємо, яких не бачимо, а декого, можливо, ніколи й не побачимо. А вони фактично підпорядкували своє життя допомозі українським захисникам — дехто ще з 2014 року.
Анастасія Нестерова, координаторка волонтерської майстерні «Свій за свого» з Житомира, Ірина Апілат, волонтерка-координаторка ГО «Наш батальйон “Черкаські павучки”», Руслана Поплавська, засновниця Товариства «Відвага не знає кордонів» із Варшави, й Ксенія Левчук, волонтерка організації Riy Vancouver із Ванкувера, серед інших видів волонтерської допомоги забезпечують плетільниць матеріалами або й самі плетуть і відправляють на фронт маскувальні сітки.
Анастасія Нестерова каже, що працює, бо на фронті військові чекають на підтримку, але також важливо продовжувати свою діяльність і для однодумців.
«Якщо те, що я роблю, врятує хоча б одне життя — то воно того варте», — каже Ірина Апілат.
Збережене життя вважає найважливішим у своїй діяльності також Руслана Поплавська.
«Мотивує закінчення війни», — каже Ксенія Левчук і зазначає, що після її завершення волонтерська діяльність продовжуватиметься, а також додає, що є люди, які надихають.
Життя наших воїнів також потребує захисту. І хіба може бути кращий символ щоденного, послідовного, ретельного, дуже працьовитого, а переважно зовсім непомітного, але такого важливого захисту, ніж маскувальна сітка? Українські маскувальні сітки — це наші паралелі й меридіани, наші національні соціальні мережі, які сплітають долі та життя волонтерів, доброчинців і українських захисників.
Коли вже було закінчено інтерв’ю, Анастасія Нестерова написала мені:
«У 2015 році я робила янголят, і ми з дитиною роздавали їх військовим на вулиці зі словами вдячності. І через вісім років один із них через фейсбук розшукав нас за фотографією цього янгола. Сказав, що той беріг його в найгарячіших точках».
Про те, що найскладніше й найважливіше, про те, як держава чи конкретні установи або фірми могли б сприяти ефективності волонтерської діяльності, а також про незабутні приклади з волонтерського досвіду — часто на межі зі справжнім дивом — запрошую послухати в доданому звуковому файлі або в подкастах.
Сніжана Чернюк