Катажина Лоза є авторкою книги «Україна, сорочка та квашені кавуни». Її книга стала своєрідною подорожжю між різними містами, традиціями та поглядами, а її метою було показати, якою є країна на схід від польського кордону. Сьогодні продовженням цієї книги є блог Катажини Лози під назвою «Львів.інфо».
— Мета блогу змінювалася, і першопочаткова була зовсім інша, — говорить Катажина Лоза. — Я починала писати і розповідати для своїх знайомих, для близьких, коли тільки переїхала в Україну, а навіть раніше, коли їздила на короткі періоди часу. Тоді мені здавалося, що Україна є невідома для загального пересічного поляка. Хотілося показати, як виглядає життя зблизька — не історія, не якісь загальні відомості, а справжнє повсякдення. Але згодом це переросло в щось більше і розповсюджене. Зараз мене читає понад 20 тисяч людей у соціальних медіях, і я продовжую робити те саме — показую повсякденне життя в Україні. Не якесь абстрактне, а своє конкретне, зі своїми думками і переживаннями. Основна мета — показати полякам, як живеться у Львові.
10:25 01EF5C41.mp3 «Щоденник з міста Лева: як полька стала голосом України для поляків»
— Хоча в часи війни цей вимір став зовсім іншим. Як саме змінився Ваш підхід із початком повномасштабного вторгнення?
— Я не виїхала під час війни з України, продовжувала жити там із перших днів. І тоді дуже виріс інтерес до того, як це все виглядає зблизька. З'явилися підписники не лише з Польщі, але й окремі люди з Європи та навіть з Америки, які почали спостерігати за тим, що діється в Україні. З іншого боку, ми зараз бачимо дуже високий рівень російської пропаганди, яка активно втручається в польсько-український дискурс. І я вважаю, що кожен живий голос на тлі ботів в інтернеті — важливий.
— Ви вже згадали про ботів. Чи це торкається Вас особисто? Чи отримуєте негативні коментарі?
— Так, стикаюся з цим. І чим популярнішим стає матеріал, який я випускаю, тим більше там з'являється негативних коментарів. Часто таких, що одразу видно — людина, якщо це взагалі людина, не в темі того, що вона коментує.
— Ваша книга «Україна, сорочка та квашені кавуни» також про різноманітність України, але в ній багато аспектів про польську спадщину. Це свідомий вибір?
— Звичайно. Коли розповідаєш полякам про Україну, природно робиш акцент на чомусь спільному, на тому, що полякам близьке. У мене є великий досвід у туристичній сфері — я проводила екскурсії у Львові багато років. І я знаю, що люди, які приїжджають кудись туристично, шукають щось, що їх буде з тим місцем пов'язувати. Тобто спільна історія важлива. Але я також хотіла наголосити в тій книжці: поляки фактично не знають України. Той, хто приїхав до Львова на кілька днів і вважає, що був в Україні, — насправді не був в Україні. Львів не є достатньо репрезентативним для того, щоб говорити про знання країни. Поки не побуваєш в Одесі, Херсоні, Харкові, Києві — маєш дуже вибірковий, дуже частковий огляд.
— Але чи є польські акценти і в цих містах, які зазвичай не асоціюються з польською історією і можуть здивувати?
— Звичайно. Є польські акценти в Херсоні, польські акценти в Харкові. І це цікаво, тому що я думаю, що українці набагато більше знають, наприклад, про видатних поляків, які жили в Харкові, ніж знають про них самі поляки. Перше, що мені спадає на думку, — це наскільки важливу роль відіграли поляки в Києві в XIX столітті. Признаюся, що навіть для мене це було відкриттям — наскільки там сильною була польська громада і наскільки вона важлива і для самого Києва, і для загальної історії Польщі.
— Ви сказали, що поляки не знали України. Але правда і в тому, що до 2022 року багато самих українців не знало своєї країни.
— Це теж правда. Я навіть робила невелике опитування серед своїх львівських знайомих, коли писала книгу, — хто з них бував у Донецьку. На той час туди вже не можна було вільно поїхати, він був в окупації. І скажу вам: дуже небагато людей із тих, кого я питала, там побували. Тобто українці не те що не знали своєї країни — вони не знали одне одного, не знали регіональних особливостей. Війна багато що змінила в цьому плані, тому що люди масово почали переїжджати зі Сходу на Захід, і суспільство перемішалося. Люди мусили з цим змиритися — і зі Сходу, і з Заходу. На мій погляд, це плюс, бо люди були змушені знайти діалог.
— Мабуть, це може бути дороговказом і для українців та поляків сьогодні — шукати спільні шляхи, незважаючи на напруження?
— Мені дуже болісно спостерігати за тим, як зараз виглядає ситуація в Польщі. Я знаю, що це не загал, але ми всі знаємо, що бувають неприємні ситуації зі ставленням до біженців, і бувають неприємні ситуації з боку самих українців, які оселилися в Польщі. Це натурально — приїхала велика кількість людей, абсолютно різних: одні адаптувалися, інші менше. Але те, що мене тішить і в чому я бачу шанс, — це те, що Польща, яка вже дуже давно не була різноманітною в плані національності, знову стає різноманітною. Те, що ми цінуємо в міжвоєнному періоді — що в Польщі проживали різні нації, творили мозаїку, збагачували країну — от це зараз знову відбувається. Я в цьому бачу плюс і шанс для Польщі. Зараз ми в перехідному періоді, є спротив із боку частини поляків, але я сподіваюся, що з часом усе це вляжеться і ми будемо жити мирно і дружно.
— Чи плануєте перенести свій досвід у нову книгу — умовний другий том «Сорочки та квашених кавунів»?
— Думаю, другої частини в такому вигляді не буде, але є ідея про дещо більш особисту книгу — більшу, а може навіть виключно про Львів. Тому що в тій книзі я багато місця присвятила невідомій для поляків Україні, а самому Львову — мало. Тоді я вирішила, що Львів настільки описаний і відомий, що важко написати щось нове. Але зараз я в роздумах, і думаю, що якщо буде наступна моя книга, то вона буде саме про нього.
Книга «Україна, сорочка та квашені кавуни» була презентована в Польщі в 2022 році. Катажина Лоза також є авторкою книги «Личаківський цвинтар у Львові».
Інна Ясніцька