Анета Примака-Онішк — польська журналістка й репортажистка, авторка відомих книжок про пам’ять, ідентичність і досвід прикордоння, зокрема білорусько-православної спільноти Підляшшя. У своїх текстах вона повертає голос тим, чиї історії тривалий час залишалися на маргінесі публічної розмови — меншинам, витісненим із колективної пам’яті та офіційного наративу. Її книжки «Біженство 1915. Забуті біженці» та «Каміння мусило полетіти. Стерте минуле Підляшшя» не лише відновлюють замовчувані сторінки історії, а й порушують питання про те, ким є сучасне польське суспільство.
У цій розмові мій колега з Білоруської редакції Польського радіо для закордону Едуард Жолуд поговорив із письменницею про те, чому Польща тривалий час сприймалася як моноетнічна держава, попри багатонаціональну історію, як досвід ХХ століття вплинув на видимість меншин і чому їхні голоси почали звучати гучніше лише в останні десятиліття. Також ішлося про сучасні виклики: зростання міграції, нові хвилі біженців, повернення націоналістичних настроїв і напруження між відкритістю та страхом перед «іншими». Чи готове польське суспільство почути ці історії — і чи має воно імунітет від повторення травматичних сценаріїв минулого?
Перше питання стосувалося того, чому Польща ще донедавна сприймалася як моноетнічне суспільство, хоча в країні тривалий час проживають кашуби, білоруси, українці, сілезці та інші етнічні й національні групи. Чи це сприйняття нині змінюється у зв’язку з тим, що маємо близько 2 мільйонів українців?
Я думаю, що причини складні. Якщо не заглиблюватися надто сильно, то після Другої світової війни в Європі була, назвімо це так, мода на однонаціональні держави. Після Другої світової війни люди шукали спосіб запобігти війнам у майбутньому. Однією з таких ідей, трагічною за наслідками, було створення однонаціональних держав. Відповідно це відбувалося по всій Європі, зокрема і в Польщі. Білоруси, серед іншого, стали жертвами цього. Щойно вдалося звільнитися від німецької окупації, прийшла Червона армія, яка встановлювала нову владу, і тоді були підписані угоди про обмін населенням, мета яких полягала у тому, аби позбутися тих, хто не є поляками. Наприклад, була підписана угода про обмін населенням із Білоруссю: білоруси — до Білорусі, поляки — звідти сюди, українці так само, литовці.
Майже всюди меншини були, як би це сказати, незручними. Тут я говорю про період до Другої світової війни, коли націоналізм був досить сильним, і польський націоналізм також. Після Другої світової війни зіткнулися різні ідеї, які не були переосмислені. Повернулися певні ознаки польського націоналізму у зв’язку зі створенням комуністичною владою однонаціональної держави. Однак ніколи не було часу, щоб по-справжньому розібратися з цим націоналізмом. Протягом усього часу існування ПНР, після початкових обмінів населенням, фактичною ідеологією було те, що ми є однонаціональною державою. Для мене як для білоруски це, звісно, була певна аберація. Однак я цього не пам’ятаю, але ще мої ровесники — люди, народжені десь у середині 1970-х, на початку 1980-х — навіть у підручниках читали, що Польща є однонаціональною державою. Меншини були, але їх не допускали до публічного діалогу: про них не говорили по телебаченню, про них не писали в підручниках. Те саме відбувалося навіть у Білостоці, де меншини — це норма.
Ці меншини були невидимими, вони існували у своїх середовищах, їх оцінювали негативно: ти білорус — отже, ти людина з села, ти білорус — отже, ти гірший. Тому білоруси певною мірою маскувалися: вони були білорусами у своєму середовищі, а в публічному просторі ставали поляками. У публічному просторі люди іноді навіть змінювали імена. Валентини ставали, не знаю, Вероніками, Віри ставали Вероніками, Миколай ставав Мечиславом, бо ім’я видавало походження.
Колись я думала, що це лише білоруський досвід, але коли почала займатися цією темою, виявилося, що такий самий досвід мають українці, литовці — меншини, які тут живуть. Також це стосувалося людей єврейського походження та навіть кашубів і сілезців, які, зрештою, не є окремими національними групами, а етнічними. Вони також намагалися пристосуватися до ролі «польського поляка». Місця для меншин фактично не було, вони всі відчували те саме, що й ми. Тобто так, ви можете бути кашубами, але у себе в селі, у родині, а в публічному просторі — вже ні. Цей процес тривав довго, лише після 1989 року щось почало змінюватися, і мені здається, що лише у 2000-х це змінилося настільки, що меншини стали видимими в суспільному житті.
Зараз я думаю, що кожна з цих груп хоче розповісти про свій досвід своїм голосом. Тому з’являються книжки, які показують різні перспективи. Я займаюся описом білоруської спільноти в Польщі, але є, наприклад, чудова книжка Стасі Будзіш «Welewetka» про кашубську спільноту, є книжки Збіґнєва Рокіти, лауреата Nike, «Kajś» та інші, що показують сілезьку спільноту, те, що там відбувалося колись і що відбувається сьогодні. Є також багато книжок, які звертаються до єврейської чи української ідентичності. Вони всі колись існували, але виходили у видавництвах меншин, найчастіше рідною мовою, і залишалися в межах цих спільнот. Зараз усі ці книжки публікуються польською мовою у загальнонаціональних видавництвах і читаються поляками.
З боку цих етнічних і національних меншин існує глибока, хоч і запізніла потреба бути присутніми в суспільному просторі Польщі, а чи є з боку більшості готовність слухати й звертатися до історій цих меншин? Відповідає Анета Примака-Онішк.
Частково так. Ці книжки не з’явилися у вакуумі — вони з’явилися саме тому, що є така потреба, що значна частина людей бачить: оповідь про Польщу як про однонаціональну державу є неправдивою, що ми різні. Є така репортерка з Ґданська Маґдалена Гжебалковська, яка каже, що всі ми «дворняги», тобто вона сама з Ґданська, де була занурена в польське середовище, але там усе ж ближче було до німецької ідентичності, і раптом виявляється, що її бабуся з-під Львова в молодості говорила українською. Отже, ми всі змішані, і для багатьох людей це більш правдива, щира історія, і вони хочуть її чути. Я також бачу, що на авторські зустрічі у Варшаві, Кракові, Вроцлаві приходять люди, які просто хочуть дізнатися щось нове, приходять люди зі змішаним походженням, але й ті, хто хоче зрозуміти свою країну.
Однак це лише частина правди, бо є й інша: у сучасній Європі відроджується націоналізм. Націоналізм у такій жорсткій, агресивній формі: «Польща для поляків», «Європа для європейців» тощо. Глобальні проблеми — кліматичні кризи, війни, міграція та біженці — сприяють тому, що політики знову звертаються до націоналістичних гасел, і вони знаходять підтримку.
Ми бачимо два процеси: з одного боку суспільство починає сприймати себе як більш багатоетнічне, з іншого — зростає кількість людей, які не ідентифікують себе як поляків.
У Польщі ми також спостерігаємо два одночасні процеси. По-перше, суспільство починає сприймати себе як більш багатонаціональне, але це накладається на те, що фактично зростає кількість неавтохтонного населення, яке не ідентифікує себе як поляків. З другого боку ми бачимо величезну хвилю біженців з України, а також політичних мігрантів із Білорусі. Це вже сотні тисяч, мільйони людей. Як ці процеси ускладнюються чи, можливо, доповнюють одне одного?
Без сумніву, наявність біженців і мігрантів призводить до того, що вони стають своєрідними «цапами-відбувайлами» — світ уже добре знає цю історію. Дуже часто їх використовують політики, дуже часто — місцеві політики, тобто саму тему міграції.
З одного боку, значна частина суспільства — є постійні дослідження — поділена приблизно навпіл. На жаль, ці пропорції, здається, дедалі більше схиляються в гірший бік. Однак частина людей бачить, що біженці й мігранти — це люди, які або тікають від війни, або шукають кращого життя, і що наша країна без них, особливо у Варшаві, де ми розмовляємо, фактично зупинилася б. Якби виїхали всі українці, всі білоруси — Варшава б стала, Польща б стала. І люди це бачать. Бачать також і в економічному вимірі.
Однак навіть сьогодні мені траплялося мати дві-три випадкові розмови, у яких з’являлися доволі порожні, популістські аргументи на кшталт: «вони занадто розпустилися». «Розпустилися» — тобто говорять своєю мовою на вулиці. Оце і є «розпустилися». Або: «вони розпустилися, бо працюють і забирають у нас роботу». Але зачекайте.
Тож ці настрої є напруженими й неоднорідними. З одного боку, ми певною мірою звикаємо. Дехто каже — але це, мабуть, моя інформаційна бульбашка, — що, мовляв, «Боже, нарешті в Польщі можна жити, бо тут з’явилося різноманіття». Однак, звісно, націоналізм зростає. Політики це використовують. З кожними виборами маємо дедалі більше націоналістів і дедалі більше голосів, відданих за них.
У своїй творчості Анета Примака-Онішк досліджує відносини між меншинами і більшістю. І тут постає питання, що відсилає до назви однієї з книжок письменниці «Каміння мало полетіти. Стерте минуле Підляшшя»: чи бачить вона сьогодні загрозу того, що в Польщі — можливо, не зараз, але за кілька років — може знову виникнути ситуація, коли «камені знову полетять» у чийсь бік? Чи все ж польське суспільство вже має певний імунітет після досвіду війни та міжвоєнного періоду, щоб цього не сталося? Тут, насамперед, з огляду на те, що Польща є частиною так званого західного світу — входить до євроатлантичних структур: НАТО, Європейського Союзу. Чи спрацюють ці запобіжники, чи ні?
Сьогодні взагалі дуже складно прогнозувати — як, зрештою, завжди. Прогнозування — це певною мірою ворожіння на кавовій гущі. Ми точно не живемо у вакуумі. Те, що відбувається у світі, суттєво впливає на нас, і процеси, які відбуваються у нас, є частиною ширших процесів. Так було завжди. Друга світова війна — те, що відбувалося в Європі, — це був потужний вітер, якому неможливо було протистояти. Хоча й тоді було багато людей, зокрема в Німеччині, які бачили цю загрозу, які вміли робити висновки, але цього було замало, щоб зупинити ту страшну хвилю.
Сьогодні, думаю, гра триває. Ми не знаємо, що буде, не знаємо, що станеться. Дивимося на схід, передусім на Україну, бо від цього певною мірою залежить і те, що буде з нами.
Мені здається, що неможливо дати однозначну відповідь — гра триває. Я намагаюся не впадати в крайнощі, бо є багато людей, які кажуть: «це все повторення того, що було перед Другою світовою війною, і це призведе до трагедії». Однак правда полягає в тому, що ніхто не знає майбутнього. Єдине, що ми можемо робити, — це робити своє. Я глибоко вірю, що минуле є ключем до розуміння теперішнього. Єдине, що я можу — бо цим займаюся, — це поєднувати факти, говорити про це людям, говорити з дітьми, зі своїми дітьми, щоб вони бачили, що відбувається, і вміли робити висновки. Треба просто робити свою справу і намагатися змінювати те, що сьогодні викликає тривогу, що є страшним. На долю світу завжди впливають також речі, яких неможливо передбачити — іноді погані, але іноді й добрі. Важко бути оптимістом, але бути песимістом теж не має сенсу. Потрібно просто робити своє. Польське суспільство, як і будь-яке інше, у різні моменти показувало, що здатне бути мудрим і зрілим. Сьогодні важливою є роль критичного мислення, адже окрім того, що «історія повторюється» тощо, ми маємо інтернет, засоби масової комунікації, штучний інтелект — це щось нове. Ми не знаємо, до чого це все призведе, але точно знаємо, що це вплине на нас як на суспільство. Тому вкрай важливо розвивати здатність до критичного мислення — як у собі, так і в своєму оточенні. Просто для того, щоб не бути песимістом і робити все можливе, щоб цей світ ставав кращим. Я вірю, що так і буде.
PRdZ/Д.Ю.