Українська міграція до Польщі після початку повномасштабної війни не має одного сценарію. Частина людей планує повернутися в Україну, частина хоче залишитися в Польщі, а для когось переїзд став нагодою почати нове життя та поступово відмовитися від української ідентичності. Водночас нинішні рішення мігрантів ще не означають остаточного вибору — через роки ставлення до власного походження може змінитися. Про це говорить голова Об’єднання українців у Польщі Мирослав Скірка. Він порівнює нинішню ситуацію з міграційними процесами, які свого часу відбувалися у США, Канаді та Німеччині. За його словами, всередині української спільноти в Польщі вже помітна різниця між поколіннями міграції. Представники старої української імміграції можуть сприймати людей, які приїхали після 2022 року, як окрему групу, приблизно так само, як після Другої світової війни українці, які вже жили в Північній Америці, сприймали новоприбулих.
Серед українців, які опинилися в Польщі після початку повномасштабної війни, Мирослав Скірка бачить дуже різні стратегії. Одні хочуть працювати, підтримувати зв’язок з Україною, зберігати мову та ідентичність і водночас вирішувати, де буде їхнє майбутнє. Інші значно швидше інтегруються в польське суспільство.
«Є люди, яким це взагалі не цікаво. Для них те, що сталося у 2022 році, стало можливістю змінити країну і, можливо, взагалі змінити свою ідентичність», — говорить голова Об’єднання українців у Польщі.
На його думку, це можна побачити, зокрема, за мовою та участю в житті української громади. Частина людей швидко опановує польську, так само швидко польськомовними стають їхні діти, водночас українську вони вже не підтримують на тому самому рівні. Такі сім’ї рідше долучаються до українських організацій, культурних заходів чи церковного життя.
Мирослав Скірка вважає, що з часом у Польщі може сформуватися значна група людей українського походження, для яких саме українська ідентичність уже не буде важливою частиною самоусвідомлення. Але це, на його думку, ще не обов’язково означатиме остаточний розрив із українським корінням.
Він звертає увагу на досвід попередніх поколінь українців у Польщі. Діти та онуки тих, хто свого часу відійшов від української ідентичності та полонізувався, іноді вже в дорослому віці повертаються до питання власного походження.
«Це може бути процес, який зараз, коли ми говоримо про 2026 рік і цю групу української міграції, ще майже непомітний. Але він може повернутися через 10–15 років у запитаннях дітей, а може, й новонароджених онуків: "А хто ми? І чому ми тут опинилися?"» — каже Мирослав Скірка.
Для нього ця перспектива пов’язана не лише з мовою чи культурою, а й із пам’яттю про вимушене переміщення. Сам він є нащадком українців, депортованих у 1947 році під час акції «Вісла». Мирослав Скірка згадує, що в його родині пам’ять про дім зберігалася навіть через десятиліття після переселення.
«Для тих людей, для моїх батьків досвід депортації залишився психологічною травмою і спадщиною. Я би сказав так символічно: вони приїхали з такою валізкою в руці — валізкою депортованого, втікача чи виселеного. Доля кожного біженця, доля кожного емігранта — це доля людини саме з такою валізкою. Він завжди буде людиною, яка згадуватиме: "От я звідти приїхав. От там було моє"», — говорить голова Об’єднання українців у Польщі Мирослав Скірка.
Він розповідає про своєрідний перехідний стан людей, які залишили одну країну, але ще не відчувають себе повністю частиною іншої. Саме в такій ситуації, за його словами, люди шукають те, що допомагає їм зберегти відчуття себе. Для попередніх поколінь українців у Польщі такими «якорями» були церква, громадська активність, українське середовище та люди зі спільним минулим.
«Якими будуть "якорі ідентичності" для цієї нової групи українців, які приїхали після 2022 року — покаже час. Так що ми стоїмо перед дуже цікавим соціологічним процесом», — зазначає Мирослав Скірка.
Повна аудіоверсія матеріалу — у прикріпленому файлі.
Вікторія Машталер