«Вкрадене дитинство» – альбом про дітей, які постраждали під час другої світової. У передмові до альбому ви говорите про те, що діти завжди у всіх війнах, коли говориться про втрати, залишаються на маргінесах.
«Так, це дуже природньо, як би прикро це не звучало. Коли ми говоримо про воєнні втрати, яких зазнало будь-яке суспільство, передовсім говоримо про втрати серед військових. Далі, коли ми говоримо про тотальні війни, які вели Німеччина і Росія, це втрати цивільні. Натомість діти зазвичай виступають як тло тих всіх конфліктів і рідко їм відведено головне місце. Через те ми вирішити поглянути на Другу світову війну очима дітей. З одного боку, аби зрозуміти, наскільки широкий вимір їхньої трагедії, а з іншого – чи є їхній воєнний досвід таким, що не має часових меж».
Років 4 або 5 тому Варшавський відділ Інституту Національної пам’яті приготував виставку з подібною назвою. Тож альбом є її продовженням, суттєво, звісно, доповнений. Натомість його структура відповідає тій пропозиції, яку автори внесли кілька років тому щодо виставки.
«Власне, ідея виставки, власне, вийшла із двох моїх, доволі особистих досвідів. Однин із них стосувався моїх вражень від однієї розвідки з-понад 20-річного віку, пов’язаної із діяльністю польського антикомуністичного повоєнного підпілля. Йшлося про те, що через багато років після війни діти в Надбєбжанському регіоні знайшли труп людини і почали ним гратися. Для мене, людини, вихованої виключно у мирний час, це був дуже драматичний досвід. Я усвідомив, що для тих дітей через кілька років після війни вигляд мертвої людини був таким звичним, як для сучасних дітей коник-гойдалка чи для підлітків – смартфон. Цей досвід глибоко засів мені в пам’яті. А другим імпульсом для приготування виставки і альбому була зустріч з одним із психологів, який досліджував явище, яке називають трансгенераційної трансмісії травми. Простішими словами, - перенесення воєнних травм з покоління в покоління. І за результатами досліджень, проведених серед польської молоді, виявилося, що травма другої світової війни в Польщі спостерігається у третьому поколінні. І охоплює близько 20% населення. Коли, скажімо, в Голландії – не більше 2%. І це спонукало нас задуматися над тим, зупинилася історія воєнного досвіду дітей війни 8 травня 1945 року, чи триває й досі».
Попри те, що альбом розповідає про долі польських дітей, все ж має універсальний вимір.
«Коли я кілька тижнів тому на Краківському передмісті оглядав виставку, що презентує образ війни, яка сьогодні триває в Україні, побаченої очима дітей, то, відверто кажучи, у нашій публікації ми також показуємо подібні малюнки польських дітей, зібрані у 1946 році. Різниці загалом немає. І це є трагічний вимір конфлікту, який має тотальний вимір. Що тоді – у 1939-1945рр, що тепер, 2022. Вимір передовсім деструктивний. Серед тих категорій, які презентували в альбомі, можемо виокремити посттравматичний синдром, який веде до глибоких особистісних розладів. Маємо кацет-синдром. Всі ті діти, які пройшли через концтабори, мали доволі глибокі суспільні дисфункції. Труднощі зі створенням сім’ї, схильність до агресії, цілковите руйнування системи цінностей. Маємо комплекс воєнного сирітства. Всі ті діти, які в результаті різних форм агресії не тільки втратили сім’ї, але й батьківщину. Всі вони опинилися в еміграції і ніколи не повернулися більше до Польщі. Маємо синдром дітей Голокосту, і як наслідок – глибокі психічні зрушення. Тому тут мова не тільки про те, аби показати війну. Ми цим альбомом хочемо дати сигнал, що у воєнних втратах ми також мусимо брати до уваги ті всі психічні втрати, яких війна завдала не тільки наймолодшому поколінню не забуваймо, що це покоління виростало після війни, і не отримуючи психіатричної допомоги, всі свої страхи, фобії, змінені характери передавало наступним поколінням. І це таки позачасовий аспект цієї історії, бо після кожного коyфлікту з’являється такий досвід. І якщо особи, які страждають на посттравматичний синдром, інші комплекси, не отримують відповідної допомоги, то пізніше все те безперешкодно переноситься в їхні сім’ї, передається їхнім дітям і наступним поколінням».
Психологічні травми вже сьогодні проявляються у дітей, які пережили бомбардування і окупацію. Перебування в підвалах відобразилося у зміні способу поведінки на побутовому рівні. Діти знову вчаться елемнтарно мити посуд чи не ховати їжу «на потім». Українці, старші люди, які пережили Голодомор, розповідають їхні знайомі чи родичі, до кінця життя ховали хліб і солодке.
«Те саме спостерігаємо в польських родинах, які пережили депортацію в 40-41 роках. Дослідники відзначають безпідставну схильність у таких людей накопичувати залишки їжі, сушити сухарі».
Альбом «Вкрадене дитинство» структурно складений із семи розділів. Автори укладали їх на підставі власних інтуїтивних відчуттів.
«Ми починаємо з презентації дитинства дітей ІІ Речі Посполитої. Але й розповідаємо про дітей різних національностей: українців, білорусів, поліщуків, гуцулів, ромів, євреїв. Всіх їх намагаємося показати в різних сферах життя державного і культурного. І це є таким контрапунктом до того, що відбувається після 1 вересня. Якими б вони не були – бідними чи заможними – їх було позбавлено їхнього дитинства. Дитинства, пов’язаного з родинним домом, місцевістю, де вони жили, більше немає. І цю історію ми старалися укласти так, аби це не була виключно історія мучеництва. Тут і історія оборонців, тобто, всіх тих дітей, які – чи то свідомо, чи в силу воєнних обставин – опинилися в рядах різних конспіраційних структур. Є там історії малих партизанів, варшавських повстанців, оборонців різних міст. Ми хотіли показати, що навіть у тій вкрай екстремальній ситуації діти все ж мали певний вибір – бути активними чи пасивними учасниками на тлі загроз, які на них чекали. Є тут категорія жертв. Адже діти – це набільш беззахисна частина суспільства. І тут ми розповідаємо про жертв різного роду репресій: тут і діти Голокосту, але й дітей інших народів, яких німці прирекли на смерть. Є історія примусових виселень. Чи то в рамках приєднання частини польських земель до Третього Рейху, чи виселення в рамках генерального східного плану, тут мова про терени Замостя. Тут і жертви примусових вивезень на роботу до Третього рейху. І це в кожному з випадків сотні тисяч дітей. Маємо також дуже драматичний приклад репресій польських дітей, в яких німці вирішили стерти національну свідомість. Це близько 200 тисяч дітей, з яких вдалося відшукати і повернути до Польщі тільки кілька відсотків. Більшість залишилися в німецькому суспільстві, навіть не знаючи про свої корені. Також є категорія спостерігачів, тобто тих дітей, які не були безпосередніми жертвами репресій, але були свідками щоденних убивств, що були наслідками німецької чи совєцької окупації. І всі ті діти несли з собою цей щоденний досвід війни. Інша категорія – діти еміграції, які примусово опинилися поза своїм рідним домом і країною. Найчастіше вони опинялися за кордоном як круглі сироти і були змушені давати собі раду в цілком іншому середовищі, інших країнах. Звісно, їх не так багато, як інших жертв, але вони є. І найцікавішою, ключовою, як на мене, категорією альбому є та, де ми бачимо всіх перелічених раніше. Це категорія скалічених. Це діти, які незалежно від того, чи були жертвами, чи оборонцями, чи переселенцями, щоденно вбирали в себе картини злочинів. І це пізніше вилилося в психіатричні проблеми. І ми закінчуємо цей альбом таким відкритим питанням. Аби кожен з нас зазирнув собі в серце, в історію своєї сім’ї і спробував відшукати там подібні історії, свідчення драматичних слідів війни у другому чи третьому поколінні».
Вбивства, примусові вивезення, переселення, приєднання територій – ісе це сьогодні переживають українські діти під час російського нападу на Україну.
«Як історик, я бачу, що все повторюється. В діях Росії, на жаль, немає нічого нового, якщо говорити про досвід польського суспільства в 1939-1945 роках. За тих кілька десятків років після завершення війни нічого абсолютно не змінилося».
Зібраний в альбомі «Вкрадене дитинство» матеріал і результати досліджень на основі тих даних, могли б і мають стати свого роду джерелом інформації для того, як долати наслідки пережитого, як працювати із жертвами, аби бодай частково мінімізувати його вплив. В першу чергу, каже доктор Лабушевський, про це треба говорити.
«Психологи, з якими ми розмовляли, чітко вказували на те, що покоління дітей війни старалося приховати всі ті травми. Говорити про це почало тільки наступне покоління, наче від їхнього імені, спостерігаючи у своїх батьків певні характерні зміни, ненормальні з точки зору суспільства, яке живе в мирний час. Тобто, про це треба говорити. Всі ті травми від пережитої війни мають стати предметом розмови. Бо роозмова дає шанс знизити драматичний тиск внаслідок такого досвіду. Якщо цього не зробити, то цей досвід зацементується в психіці молодих людей і вилізуть в наступних поколіннях».
Розмовляв Володимир Гарматюк
Слухайте розмову у доданому звуковому файлі