Українська Служба

Польський волонтер: після третьої поїздки в Україну я переконався, що мушу їхати далі, до лінії фронту

19.06.2024 18:30
Польський підприємець і волонтер з Мронґова Даніель Лєваковський від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну збирає і возить гуманітарну допомогу в Україну. Допомогу він нині збирає по всій Європі, позаяк дуже важко сьогодні її збирати вже тільки на місці. Він здійснив вже понад 50 поїздок з допомогою в Україну, більшість із них — на лінію фронту. Про все це — у розмові з Польським радіо для України
Аудіо
  • Польський волонтер: після третьої поїздки в Україну я переконався, що мушу їхати далі, до лінії фронту
  ,
Один із автомобілів, яким возили допомогу в Українуfacebook.com/DLewakowski/

«Я знав і відчував, що повинен допомогти цим людям. Коли я почав їздити в Україну, то зрозумів, що війна не скрізь. І що дуже потрібна допомога саме там, де тривають бойові дії. Я вирішив, що мушу їздити на більші відстані. Сьогодні я знаю, що такі поїздки необхідні. Ближче до польського кордону люди якось дають раду, а далі — ситуація дуже погана. Важко все це передати словами», — поділився в одному з інтерв’ю підприємець й волонтер із містечка Мронґово у Вармінсько-Мазурському воєводстві Данієль Лєваковський, котрий від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну почав допомагати українським воєнним мігрантам у Польщі, а згодом збирати й возити допомогу на схід.

Данієль Лєваковський розповів, коли і як вирішив допомагати українцям. Як згадує, він сам багато років був емігрантом, а тому не міг залишатися осторонь:

«Ще до початку війни ми довго приглядалися і прислухалися, чи станеться щось, чи ні... Саме тоді ми поїхали до наших фірм у Нідерландах. Під час повернення почалася війна. Ми з дружиною подумали, що у нас є вільна квартира, і що можна комусь допомогти: поїхати на кордон, привезти звідти когось й надати в користування нашу квартиру. Ми дали оголошення, що якщо комусь потрібна допомога, то залюбки допоможемо. У нашу квартиру приїхала сім'я з Києва, яка жила там понад рік. Потім я хотів їхати на польсько-український кордон, але так склалося, що вже під час першої поїздки я заїхав на територію України. Це було 27 лютого. Хоча це й було недалеко - місто Стрий - якихось 100 кілометрів від кордону. Тоді я віз мам з дітьми. Загалом у мене було трохи інакше враження, адже я думав, що як тільки перетну кордон, то відразу там буде війна. Втім це був ще не той етап. Звісно, під час цієї поїздки я вперше почув повітряні тривоги, застав комендантську годину... Ну а далі були наступні поїздки. Вдома я сидів тільки декілька днів, поїздки в Україну відбувалися без зупинки».

Данієль Лєваковський пригадує, що відчув і побачив у перші дні війни, коли натовпи жінок з дітьми, старших осіб, у відчаї й страху їхали до кордону з Польщею:

«Вже спочатку біля самого кордону все виглядало страшно. Щоп’ятнадцять-щодвадцять кілометрів були блокпости, що затягували проїзд авто. Ми допомагали підвозити жінок з дітьми до кордону, часто авто було перевантажене. Бо чоловіки підвозили жінок за 40-50 кілометрів до кордону, висаджували їх, а ті вже самі далі йшли пішки, адже добратися до кордону було навіть швидше, ніж на авто. Особливо до великих прикордонних переходів, які були дуже завантажені. Спочатку я намагався їздити на малі прикордонні переходи, де також були сотні людей, але було значно спокійніше, ніж на Гребенному чи на інших переходах. Тому спочатку я їздив на малі переходи, аби просто не марнувати час. Картина була трагічною. І хоча війни там не було, але вже самі блокпости і втеча людей говорили самі за себе...»  

Допомогу від людей з Польщі та Європи, яку збирає Данієль Лєваковський, він возить до цивільних й військових по всій лінії фронту, також польський волонтер допомагає дітям-сиротам. «Ми збираємо все, ні від чого не відмовляємося. Бо якщо це не буде потрібне на сьогодні, на зараз, то буде потрібне за тиждень або місяць», — говорить Данієль Лєваковський, який отримав акредитацію журналіста від ЗСУ, яка значно полегшує йому переміщення по всій території України:

«Загалом було вже понад 50 поїздок в Україну. Окрім того, я їжджу майже по всій Європі, зокрема, до Німеччини, Англії, Ірландії, й забираю допомогу там, бо там люди теж допомагають. Після третьої поїздки в Україну я переконався, що мушу їхати далі, до лінії фронту. Як тільки російські війська вигнали з території Київської області, я вперше поїхав в околиці Бучі. Пригадую, коли вперше приїхав до Києва, міста, яке вдвічі більше за Варшаву, то там було майже дивом зустріти людину. Хоча сам Київ не дуже постраждав. Натомість Бородянка, Буча, Ірпінь були дуже знищені. Тоді ж нам вдалося теж поїхати до Чернігова, хоча той напрямок був майже непрохідний. Але через військову частину нам вдалося туди потрапити. 150 кілометрів ми їхали вісім годин, але доїхали... Ми возимо все, що можливо: від автомобілів для війська, бронежилетів, турнікетів, до різних харчів для цивільного населення, одягу, спальників. Ми возимо теж допомогу дітям у дитячі будинки, які переїхали з фронту, наприклад, у Краматорськ. Ми проїхали майже всю лінію фронту, від Куп’янська, Харкова, до Слов’янська, Краматорська, Бахмута. Були ми біля Авдіївки, в Херсоні. Їздили теж в Миколаїв, коли там недалеко стояли російські війська, які пізніше були відкинуті».

Найважче під час поїздок, як говорить Данієль Лєваковський, це невідомість, що і кого застанеш на місці призначення, також ніколи не знаєш, коли може початися атака або обстріл. Волонтер розповів теж про декілька небезпечних історій, пов'язаних із обстрілами:

«Ми їздили до людей у Херсон, у так звану червону зону, „на нуль”, і там з нами нічого не трапилося. Повертаючись, ми доїхали до Миколаєва, і там теж було все добре. Але заїхавши вже в Одесу, її почали обстрілювати. І на виїзді з неї було постійно чути, як літають ракети, постійно було чути вибухи, працювала ППО. На виїзді з міста одну з таких ракет збили і на наш автомобіль впав уламок. Він пробив скло і залетів усередину авто. На щастя, ніхто не постраждав. Друга небезпечна ситуація трапилася під час поїздки в Часів Яр в лютому, коли тільки захопили Бахмут. Ми були на відстані кілька ста метрів від російських військ. Нам успішно вдалося виїхати з Часового Яру, але за годину-дві після нас їхали інші польські волонтери. І їм уже не вдалося це зробити... Вже біля Харкова ми дізналися, що в авто двох польських волонтерів влучила ракета. Один з них загинув на місці, а другого з важкими пораненнями госпіталізували. Третя ситуація трапилася цього року на початку березня під час поїздки в Куп’янськ. Ми зупинилися на нічліг біля Харкова. Поїздку до Куп’янська планували дуже рано, але нас затримало те, що перед Харковом у нас пробилося колесо. Я вирішив, що ми не можемо їхати без запасного. Тому ми затрималися ще на декілька годин, щоб полагодити колесо. І, мабуть, це нас врятувало. Від четвертої ранку почалася дуже сильна атака, дуже сильні обстріли, довкола літало, наче феєрверки на Новий рік. Це були, мабуть, найсильніші обстріли, в центрі яких я опинився. Ніхто з нас не постраждав, але весь дім, у якому ми жили, трусило».

Данієль Лєваковський розповідає, що хоча до початку повномасштабного вторгнення ніколи не був в Україні, все ж мав доволі багато там знайомих. Нині цих знайомих вже не перелічити. Він завжди може розраховувати під час своїх поїздок на цих людей, які самі його запрошують зупинитися у них, переночувати, помитися, поїсти.

Даніель поділився декількома приємними для нього історіями-спогадами зустрічей із українцями:

«Одна з таких сильних для мене історій трапилася у грудні, напередодні різдвяних свят, коли ми поїхали до Бахмута. І хоча туди проїзд вже був заборонений, завдяки акредитації нас пропустили. Біля металургійного заводу на в’їзді до Бахмуту раптом перед нами на дорогу виїхали українці на танку. Вони дуже здивувалися, що тут робить авто, та ще й на польській реєстрації. Але зустрівши нас, почали гучно вітати. Друга історія трапилася під час поїздки до Куп’янська. Перед в’їздом до міста ми натрапили на українського солдата, який здалеку почав розглядати наше авто, а потім почав гукати: „О, поляки їдуть!”. Ну а потім почав декламувати польський гімн: "Ще не вмерла Польща" ("Jeszcze Polska nie zgineła"). Я тоді його обійняв і сказав: "Україна теж ще не вмерла" ("Ukraina też jeszcze nie zgineła"). Ще одна зворушлива ситуація трапилася в районі Костянтинівки, де в одному із сіл ми роздавали продукти харчування. І коли ми роздали вже всі продукти, підійшла старенька бабуся і попросила пакунок для себе. Але я сказав, що ми вже все роздали і більше нічого не залишилося. Тоді бабуся побачила, що в авто лежать якісь банки і попросила їх. Я сказав, що ці банки — це корм для тварин, він не для людей. Вона ж відповіла, що байдуже, і що хоча б це, бо вона не має що їсти. Така сумна історія... Але так це виглядає на фронті». 

На завершення розмови Данієль Лєваковський відповів, чи бачить він так звану «втому» від допомоги українцям серед поляків та й загалом європейців, чи помічає зменшення уваги до війни в Україні:

«По-перше, певна втома є. По-друге, є дезінформація й намагання росії підірвати дружбу, яка народилася. І це теж не сприяє підтримці. Сьогодні важче. На початку я сам не шукав допомогу, все відбувалося миттєво. Я повертався із чергової поїздки, а на місці все вже було готове, люди поприносили речі. Я міг відразу вантажити авто і знову їхати в Україну. Сьогодні треба постаратися, аби все зібрати. Тому я також налагодив нові контакти за кордоном, почав їздити туди, звозити речі до Польщі. Крім того, тепер я теж мушу їздити по всій Польщі, збирати цю допомогу, бо на місці цього не зроблю. Мабуть, мені це теж вдається, бо я цим займаюся від самого початку, люди знають, що речі, які вони дають мені, я передам далі, населенню в Україні. Люди мені довірилися, тому мені зараз легше, ніж комусь, хто починав би тільки зараз займатися збором допомоги».

У свою наступну поїздку із зібраною допомогою в Україну Данієль Лєваковський вирушив якраз днями. А підтримати його волонтерську діяльність можна, зокрема, на профілях у фейсбуку Stowarzyszenie Power Bus Daniel Lewakowski або Ukraine Support – Power Bus, де є вся необхідна інформація.

Тарас Андрухович