9 серпня 2020 року у Білорусі пройшли президентські вибори, результати яких були сфальсифіковані Аляксандром Лукашенкою, який залишається при владі вже 30 років. У Білорусі молоді люди народилися та подорослішали у країні, де незмінно править диктатор. Тому закономірно, що студенти — активна група будь-якого суспільства — долучилися до революції, яка охопила країну у серпні 2020 року. Однак, забігаючи наперед, не всі мої співрозмовники, тодішні студенкти білоруських вишів, вважають, що молодь не була рушійною силою змін. Деякі переконані, що молодь була лише однією з груп, що втомилася від свавілля режиму Лукашенки та обурилася жорстокістю силовиків.
Таццяні, тодішній студентці другого курсу Мінського державного лінгвістичного університету (МДЛУ), у 2020 році було 18 років. Дівчина згадала, як на початку революції вона та інші студенти долучалися до протестів:
— Спочатку ми просто обʼєднувалися безпосередньо кожен у своєму виші. Потім ми долучилися до організації Обʼєднання білоруських студентів (ОБС), яке існувало ще раніше. Це не державна організація. Вона в опозиції до Білоруського республіканського союзу молоді — молодіжної організації, яка є провладною. Багато хлопців та дівчат з ОБС приєдналися до протестів. Ті осередки, які створювалися безпосередньо в МДЛУ, в інших університетах, обʼєдналися під егідою ОБС.
Таццяна згадує, що одна з наймасовіших акцій за участі студентів відбулася у Мінську 1 вересня:
— Це був перший раз, коли я приєдналася до великого масштабного студентського маршу. Тоді влада ще не застосовувала так активно силові методи. Однак було зрозуміло, що вони вдаються до таких заходів, було страшно, було багато міліції. Однак тоді вони ще не вважали, що студенти є такою масою, яка може загрожувати владі.
Однак вже 4 вересня у Мінському державному лінгвістичному університеті пройшли затримання. За розповідями очевидців, студенти співали пісні у холі навчального закладу, після чого всередину увірвалися силовики:
— 4 вересня було таким моментом, коли ми зрозуміли, що і в університеті протестувати небезпечно. Тому що навіть зачинені двері університету не спинять ОМОНівців від того, щоб увірватися і арештувати людей. Коли увірвалися ОМОНівці і затримали людей, якраз у цей момент я була на цій акції. Я памʼятаю свій стан, це був шок. Можна сказати, що в мене з голови, з памʼяті стерся момент того, як це все почалося, який вчинився переполох. Я памʼятаю, що я співала пісню, підняла очі, дивлюся на двері, на якихось чоловіків, які заходять. Очевидно, що вони не студенти. Потім починається метушня. Наступний момент, який я памʼятаю, це коли я стою в першому ряду в ланцюзі й на нас накидаються ОМОНівці. Вони намагаються нас висмикнути, розірвати наш ланцюг. Було доволі страшно. Напевно, в цей момент люди вирішили для себе, що вони будуть протестувати або не будуть протестувати, адже нічого не може їх захистити.
Так само було 26 жовтня, коли був оголошений страйк. Було дуже багато студентів, які так само вийшли на марші, але там вже були більш жорсткі умови. Було набагато більше затримань, наскільки я памʼятаю.
Акція протесту проти режиму Аляксандра Лукашенки, 16 серпня. Мінськ, Білорусь. wikipedia.org/ Homoatrox/CC BY-SA 3.0
26 жовтня в Білорусі розпочався загальнонаціональний страйк. Лідерка білоруської опозиції Святлана Ціхановська оголосила про її проведення після того, як влада не виконала «народний ультиматум». До страйку серед інших приєдналися співробітники низки державних підприємств. Студенти білоруських вишів влаштували кілька акцій протесту, ОМОН затримував учасників маршів. Студенти Білоруського національного технічного університету та Білоруського державного університету інформатики та радіоелектроніки пройшли маршем проспектом Незалежності в Мінську, де розташовані обидва виші. Тоді неподалік площі Перемоги частину протестувальників затримав ОМОН.
Таццяна зізнається, що її батьки були проти її участі в акціях протесту, але її це не зупинило, адже обурення свавіллям силовиків було сильнішим, ніж страх бути відрахованою з університету:
— Мої батьки, скоріш за все, просто хвилювалися. Вони — ті люди, які все розуміли, але одночасно дуже боялися за мене, за моє навчання. Вони казали: «Не треба, навіщо тобі туди йти? Так страшно, затримають, відрахують». Чому я виходила? Я ще зі школи дуже любила білоруську мову, білоруську історію. Читаючи це все, якісь підручники з історії, якісь новини, бачачи те, що відбувається навколо, я розуміла, що щось не так, мене це не влаштовує. Я памʼятаю, як у 2019 році, були протести проти інтеграції Білорусі з росією. Було багато пліток про те, що інтеграція буде дуже сильною, дійде навіть до обʼєднання Білорусі й росії в одну державу. Я памʼятаю, що я тоді сиділа на парах, слідкувала за новинами й просто плакала. Мені було так сумно через те, що відбувається у моїй країні, через те, що в нас така жахлива влада. Коли почалися вибори, зʼявилися новини про те, що людей затримують, їх бʼють, то це і стало для мене, напевно, головним поштовхом до того, щоб остаточно все вирішили для себе та вийти на протести.
Таццяна зазначає, що попри затримання та побиття студентів, вона не боялася продовжувати виходити на акції протесту:
— Знаєте, вже потім, після 4 вересня, я не відчувала сильного страху. Навпаки, я відчувала, що ти — людина, яку неможливо перемогти, і рух, в якому ти береш участь, його просто неможливо перемогти, неможливо придушити, зламати. Мені особисто здавалося, що відчуття такої непереможності було у повітрі. В мене не було страху. Я памʼятаю, що мені мама казала: «Ось, Таню, відрахують тебе за твої протести». Я сказала: «Не відрахують, все буде окей, нічого не буде». Вже потім після відрахування, після того, як почалися масові відрахування, після арешту людей в межах «студентської справи», коли були затримані 11 студентів і одна викладачка, тоді до мене прийшло усвідомлення, що це зовсім не гра, і це те, з чим не можна жартувати.
Попри це Таццяна зазначає, що, на її думку, студенти не були рушійною силою протестів 2020 року:
— У цей момент було неважливо, чи ця людина студент, чи пенсіонер, чи працівник заводу. Кожна людина, яка могла виходити на протести, могла донатити якимсь правозахисним ініціативам, ЗМІ, могла писати листи політвʼязням, могла робити хоча б щось, вона вирішувала, вона відігрівала важливу роль. Коли майже 30 років ти живеш в авторитарній країні, і ти не бачиш виходу та навіть можливості зміни цього режиму, та ти все одно знаходиш у собі сили, то неважливо, ким ти є: студентом, робітником з трьома кредитами та пʼятьма дітьми… Це багато чого вартувало. Я не скажу, що студенти відіграли вирішальну роль. Звичайно, ця картинка виглядала мотиваційно, адже багато молодих людей вийшло, але в результаті протесту одних лише студентів 30-річний авторитарний режим не впаде.
Після придушення антилукашенківських протестів Таццяна була вимушена іммігрувати до Польщі. Зараз вона живе у Варшаві та працює в одному з незалежних білоруських ЗМІ.
Інша моя співрозмовниця — Наталя (імʼя змінене на прохання героїні). Ми зустрілися з нею у Празі, в офісі демократичних сил Білорусі у Чеській Республіці. У 2020 році вона була студенткою Білоруського державного медичного університету:
— Люди виходили проти насилля, проти того, що відбулося 9—12 серпня. Виходило дійсно багато студентів. У вересні-жовтні-листопаді основною групою, яка виходила, були студенти. Після цього почалися доволі масштабні репресії. Тут мова йде про так звану «студентську справу», а також точкові репресії, які чинила як влада університету, так і спеціальні підрозділи міліції. Студентський рух також почав потихеньку слабшати, що було цілком зрозуміло, абсолютно закономірно. Після вересня, я гадаю, основною рушійною силою протестів були студенти.
Попри репресії, побиття та затримання студенти все одно виходили на акції. Наталя розповіла, що саме її мотивувало та допомагало побороти страх:
— Мене мотивувало те, що ми побачили на вулицях. Ці президентські вибори для мене особисто були першими президентськими виборами, в яких я брала участь. Я розуміла, що відбувається, розуміла, що можу зробити саме я.
Також я вважаю, що певна частина студентів виходила просто через те, що виходили їхні друзі. Я думаю, що це був просто загальний студентський дух.
Наталя згадує, які почуття, окрім страху, вона переживала влітку та восени 2020 року:
— Я думаю, що це був мікс почуттів. Було доволі дивно, адже ввечері ти виходиш на протести, а зранку ти йдеш на навчання. Тобто ти все ще сидиш на парах, ти розумієш, що відбувається у твоєму університеті. Коли я знаходилася у навчальному закладі, коли ми жили простим студентським життям, то я відчувала сильну злість. Мені було важко там знаходитися, важко приділяти увагу навчальному процесу. Однак, коли ми виходили на якісь протести, коли ми готували якість протестні акції, то був страх, але одночасно було неймовірне почуття того, що ми можемо разом. Я, напевно, пік позитивних емоцій відчула у жовтні, якщо я не помиляюся, тоді відбувався страйк, і двіж організовували студенти. Багато університетів і не тільки з Мінська почали страйкувати. Це було абсолютно дике почуття, коли ми вийшли у нашому університеті. Я добре пам’ятаю цей день. Тоді це був наш університет, вперше в житті.
Наталя зазначила, що вона відчуває гордість за те, що була причетна до таких важливих історичних подій у її країні:
— Так, звісно. Я думаю, що люди, які брали участь у цих процесах у 2020 році, можливо, сформувалися у цей момент як особистості. Тому так, це було дуже важливо.
«Марш свободи» в Мінську, 16 серпня 2020 р. wikipedia.org/ Homoatrox/CC BY-SA 3.0
З перспективи часу Наталі здається, що тоді вона була занадто наївною, сподіваючись на перемогу протестувальників:
— Просто у цей момент було класно, було відчуття щастя, здавалося, що ми вже перемогли. Напевно, вам так часто кажуть, але в мене було саме таке почуття. Зараз, дивлячись на це ретроспективно, я б сказала, що все мало стати зрозуміло 16 серпня, коли вийшла максимальна кількість людей, але нічого не відбулося.
Дар'я Юр'єва
Ця стаття є частиною PERSPECTIVES — нового бренду незалежної, конструктивної, мультиперспективної журналістики. Проєкт PERSPECTIVES реалізують сім редакційних команд із Центральної та Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. Авторка цієї статті брала участь у резиденції PERSPECTIVES Journalists in Residence Goethe-Institut у Празі.
Щоб дізнатися більше про PERSPECTIVES, відвідайте сайт: www.perspectives-media.eu.
