Щороку у другу суботу вересня відзначається важливе для кожного українця свято — День українського борщу. У 2024 році день, що покликаний вшанувати національне надбання та багату культурну спадщину українців, припав на 14 вересня.
«Коли закінчиться ця страшна війна, ми запросимо людей на безкоштовний борщ», — сказав у розмові з Христиною Пічкур для Польського радіо для України сповнений віри в перемогу України Джейсон Бірчард, власник культового українського ресторану Veselka, що працює в серці Нью-Йорку, США.
Запашний борщ, вареники з різною начинкою, ніжні деруни та компот, який повертає в дитинство: впродовж десятиліть заклад закохує людей з різних куточків світу в українську кухню, а за останні два з половиною роки широкомасштабної війни він став також прикладом соціально відповідального бізнесу. За цей час ресторан у синьо-жовтих барвах зібрав приблизно 750 тисяч доларів, які призначили на допомогу Україні.
Джейсон Бірчард, власник культового ресторану української кухні Veselka, Нью-Йорк, США, липень 2024 року Автор фото: PRdU/Khrystyna Pichkur
— Ми зустрічаємося сьогодні в місті, яке, як-то кажуть, ніколи не спить, у 70-річному українському ресторані «Веселка» в нейборгуді Іст-Вілледж, що в Нижньому Мангеттені. Я дуже рада зустрітися з вами тут, адже я пригадую, що вперше почула про цей ресторан, коли була ще підлітком. Здається, мені тоді було 14 років... Я дивилася серіал «Пліткарка», в якому декілька разів згадували про цей заклад, тож я мріяла відвідати Нью-Йорк і побачити відомі локації з цього серіалу. Гадаю, якби 13 років тому мені сказали, що колись я сидітиму тут і розмовлятиму з вами, я б ніколи не повірила, сказала б: «Ну ж бо, припиніть! Це напевно жарт»... Але сьогоднішнє інтерв’ю ми записуємо, власне, в Нью-Йорку.
Джейсоне, чи не могли б ви розповісти нам, куди сягає історія цього вже легендарного закладу?
— Звичайно! І повірте, це взаємо. Для мене це також честь розповісти про наш сімейний бізнес, адже це багато років підтримки з боку клієнтів, які приходять, щоб поласувати домашньою українською кухнею. Я дуже вдячний людям за їхню підтримку, за те, що вони повертаються до нас.
Отже, я розповім вам нашу історію: мої дідусь і бабуся (Володимир та Ольга Дармохвали — ред.) приїхали із Західної України в Нью-Йорк наприкінці 1940-х-на початку 1950-х років, рятуючись від російського гніту. Деякий час вони провели в німецькому таборі для переміщених осіб, перш ніж прибути сюди.
Мій дідусь був адвокатом, він відкрив невеличку цукерню та водночас кіоск, де продавав усього потроху — від газет до цигарок... Але згодом це місце перетворилося на закусочну, і однією зі страв, яку почали готувати від самого початку існування закладу, був борщ. Упродовж наступних років з’явилися також налисники, деруни, бігос та інші улюблені страви шанувальників східноєвропейської кухні. Ми дуже раді, що у нас є клієнти, які повертаються знову і знову.
— «Веселка» була заснована в 1954 році, тож це 70 років роботи та фактично три покоління власників. З вашої точки зору, у чому полягає феномен цього місця? Що дозволило на десятиліття міцно закріпитися в американському гастрономічному ландшафті?
— Це чудове запитання, яке мені доводилося чути від багатьох людей вже раніше. Ми не змінювали багатьох речей, наприклад, тут досі залишається культова стійка, яка з’явилася ще в середині 1950-х. Це місце, де панує домашня атмосфера — можливо, це не п’ятизірковий ресторан чи заклад із зіркою Мішлен, але люди приходять сюди та відчувають себе комфортно, розслаблено, легко... Знаєте, немов у бабусі вдома. Це також привітні люди, тепла атмосфера. Тож, відповідно, такою ж є і сама назва закладу — «Веселка». Гадаю, люди люблять повертатися туди, де вони відчувають себе як вдома, і я вдячний їм за це.
Район Іст-Вілледж, перетин 2-ї авеню і 9-ї вулиці, Нью-Йорк, США Автор фото: PRdU/Khrystyna Pichkur
— Здається, «Веселка» стала відомою не лише тут, у Нью-Йорку, не лише у США, але й за межами цієї країни. Досить часто можна почути, наприклад, що цей заклад став серцем для місцевої української громади. Чим особисто для вас є це місце?
— Я завжди вважав, що мені дуже пощастило мати можливість продовжувати справу, яку розпочав мій дідусь і над якою він дуже багато працював. З роками ми розширялися і зараз займаємо більшу частину будівлі.
Ми досліджували й інші можливості в Нью-Йорку. І під час пандемії COVID-19 я зрозумів, що ми дійсно популярні — ми розвозили борщ і вареники по всій країні, і люди купували наші страви у великих кількостях.
Ми дійсно приймаємо туристів із усього світу. Можна побачити, що найчастіше це люди з Європи, Південної Америки та Азії. Я радію, адже ми стали одним зі знакових місць у Нью-Йорку, куди люди хочуть поверататися, щоб поласувати домашньою українською їжею. Це можна зробити, завітавши до Іст-Вілледж, перетин 2-ї авеню і 9-ї вулиці.
— Ми розмовляємо з вами невдовзі після відзначення 33-ї річниці незалежності України... На третьому році повномасштабного російського вторгнення. Я переконана, що для багатьох людей широкомасштабна війна розділила життя на «до» і «після». Зокрема, ми почали більше говорити про соціально-відповідальний бізнес.
Джейсоне, поділіться, будь ласка, вашим досвідом. Наскільки повномасштабна російська агресія позначилася на роботі закладу?
— Знаєте, я прихильник того, щоб дивитися на речі оптимістично — я бачу склянку не наполовину порожньою, а наполовину повною.
Коли відчувалось, що може розпочатися повномасштабна війна, коли російські війська стягували на кордон росії та України, багато інформаційних агентств запитувало мене про мою думку щодо цього. Мені здавалося, що росія ніколи не наважиться зробити цей крок, що загроза санкцій, які ввела адміністрація Байдена, стримає росію від вторгнення. Однак коли це сталося, я був справді шокований, наляканий та засмучений. Ще більше я переживав за своїх співробітників, у яких є родина в Україні. У мене немає там зараз близьких родичів, але є далека тітка, яка живе на заході України. Я знав, що вона в більш-менш безпечному місці, але більшість моїх співробітників, які походять, наприклад, з Києва, страшенно переймалися та не знали, чого очікувати далі.
Я почав думати про те, що ми можемо зробити. Приходило дуже багато людей, були натовпи — кількість наших клієнтів подвоїлась або в певному моменті навіть потроїлась, адже люди хотіли якимось чином підтримати Україну. Тож я вигадав, що всі кошти від продажу нашого українського борщу заклад буде жертвувати на гуманітарну допомогу.
До речі, невдовзі після початку повномасштабного вторгнення український борщ потрапив до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Ми об’єднали зусилля з багатьма різними організаціями, зокрема з благодійною організацією Razom for Ukraine, яка активно діє в Нью-Йорку, та є, до речі, нашим сусідом. Також ми налагодили співпрацю з шеф-кухарем Хосе Андресом із World Central Kitchen. Вони робили велику роботу, допомагаючи нагодувати людей, які тікали, рятуючись від війни.
Потім разом зі співробітниками ми міркували над тим, як краще продовжувати допомагати, тож ми об’єдналися з місцевою українською греко-католицькою церквою святого Юра на 7-й вулиці, та почали збирати для людей, які потребували допомоги, необхідні речі: підгузники для дітей, батарейки, шкарпетки, зубну пасту тощо. Ми надіслали коробки з усім необхідним до Польщі, а вже звідти їх доставили в Україну. Це був справжній вихор... І ми продовжуємо робити все можливе, щоб захищати інтереси українського народу. На сьогоднішній день ми зібрали близько 750 тисяч доларів, які пожертвували за посередництвом різних організацій і ініціатив на допомогу Україні. Ми постійно думаємо про те, як найкраще допомогти. Ми — з українцями. І для мене це також особиста справа, тому що мій дідусь, який був справжнім українським патріотом, мусив рятуватися від російського гніту. Якби він був живий, я впевнений, що він взяв би гвинтівку та долучився до боротьби. Я б зробив те саме, але в мене є родина та маленька дитина. Моя дружина застрелила б мене, перш ніж це зробив би я на полі бою. Але я намагаюся робити все можливе задля підтримки України, і в цьому мені допомагають мої співробітники.
Як ви згадали, цьогоріч Україна відзначила 33-ту річницю своєї незалежності, тож важливо наголосити, що ми дуже радіємо тому, що Україна продовжує бути незалежною державою. Наші серця та молитви з Україною, і ми докладаємо зусиль, щоб допомогти українцям.
Автор фото: PRdU/Khrystyna Pichkur
— Повномасштабна війна показала, наскільки важливо дбати про власну культуру. Це стосується і національних страв. Що говорять про українську кухню, наприклад, іноземці, які відвідують ваш ресторан?
— Я не люблю казати, що війна пролила ще яскравіше світло на Україну, українську культуру та українську кухню. Але коли люди дізнались про нашу ініціативу з борщем, траплялось, що вони купували борщ не лише собі, а й ще якійсь іншій людині. Звісно, я хотів би, щоб це відбувалось за інших обставин...
Нещодавно хтось мені нагадав про те, що один із ресторанів роздавав безкоштовний борщ з нагоди смерті Сталіна (у 1953 році у Вашингтоні українські емігранти, які заснували «Ресторан 1203», пригощали відвідувачів безкоштовним борщем, коли світ облетіла звістка, що помер Сталін — ред.). Коли закінчиться ця страшна війна, ми зробимо те саме — ми запросимо людей на безкоштовний борщ.
Я нікому не бажаю смерті, але в росії має відбутися зміна влади, щоб цей конфлікт не міг більше тривати.
— Як українка я можу сказати, що українська кухня налічує справді тисячі різноманітних рецептів, які в кожній українській родині, в кожній українській оселі передаються з покоління в покоління.
Можливо, ви привідкриєте лаштунки і поділитеся, за чиїми рецептами готують у «Веселці»?
— В основі лежали рецепти моєї бабусі, але за весь час існування закладу у нас було багато різних кухарів. Була одна жінка польського походження (Малґожата Сібільські — ред.), яка працювала тут протягом багатьох років. Якщо ви впишете в пошуковику «Королева борщу» (The Queen of Borscht), то обов’язково знайдете її. Можна навіть побачити відеоролик, де вона готує борщ. І робила вона це не за якимось рецептом із книжки, чи з чиїхось записників, а спираючись на власне відчуття смаку.
У нас також є один чоловік, який теж готує борщ, і він також походить з Польщі. Він дійсно знається на цьому, розуміє, яким має бути борщ, який борщ смакує людям як в Україні, так і в Польщі. Він пішов слідами попередниці та здатен повторити рецепт. Гадаю, саме за цим люди і повертаються: за домашньою атмосферою та маючи впевненість у тому, що кожного разу вони зможуть з’їсти однаково добрий борщ.
— Щиро дякую за ваш час. Гадаю, буде доречно закінчити нашу розмову словами: «Make borscht, not war» (укр. «Робіть борщ, а не воюйте»).
— Знаєте, я дійсно хочу, щоб цей конфлікт якнайшвидше завершився. З важким серцем ми говоримо про Україну та молимося за неї, за українців... І ми продовжимо триматися цього курсу та спільно вести цю складну боротьбу. Слава Україні!
Запрошуємо послухати інтверв’ю у доданому звуковому файлі!
Христина Пічкур