Після початку широкомасштабного вторгнення в 2022 році університет виїхав і намагався облаштуватись на неокупованій території, а також продовжував розвивати міжнародні зв'язки, у тому числі із Польщею. Як вдалося витримати все це, як вдалося зберегти університет?
Микола Трофименко: Наш секрет успіху єдиний — це команда однодумців, єдина, зі спільними цінностями, з розумінням стратегії, що ми будуємо, як ми будуємо, і як ми розвиваємось як персонально, як кожен член цього колективу і команди, так і колективно, які проекти реалізуємо, щоб університет зробити краще.
Тому що в цих умовах переміщення викликів у нас в сотні разів більше, тому що, окрім того, щоб займатися основною своєю справою, ми ще займаємось вирішенням питанням побутових, вирішенням питання відновлення бази, тому що коли ти з одним комп'ютером знаходишся, добре, що хоча б з комп'ютером. Важливо мати місце, де ти будеш лекції читати, в яких аудиторіях, важливо знати, де твої студенти, співробітники жити будуть, тому що маріупольці в нашому випадку, в більшості випадків, все втратили абсолютно, тобто, ми з нуля абсолютно вирішували всі питання розміщення наших спочатку співробітників з сім'ями, тому що в більшості випадків університет ставав єдиним місцем, джерелом прибутку, заробітної плати для наших співробітників та їх сімей, студенти зі своєю стипендією з окупованих територій, які приїжджали і продовжують, до речі, приїжджати, тому що ми відіграємо цю роль надзвичайно важливу, окрім освітньої, наукової, громадської своєї місії, ми ще й магніт для наших колег, для наших студентів, для наших громадян, які з окупованих територій переїжджають в Київ до нас. Тобто те, що там говорять деякі чиновники про те, що велика кількість переселенців, маріупольці в тому числі, повернулась до міста, суцільна брехня.
Звичайно, що є випадки вирішення, оформлення спадщини, майна, різних питань. Але щоб масові якісь повернення були — ні, до нас приїжджають, 90% колективу та студентів ми зберегли.
Дійсно, кажуть про те, що дві третини маріупольців повертаються, бо не можуть себе знайти. Ви щойно сказали, що навіть виїжджають для того, щоб вчитися. Але яка взагалі з цим історія? Чи дуже важко? Бо деколи доводиться приховувати, що на неокупованій території знаходиться людина.
Микола Трофименко: Ми тут намагаємось бути гнучкими. Тому що говорити дуже жорстко, твердо не можна. Тому що ми розуміємо, що ми працюємо з людьми. І дуже в багатьох випадках від університету залежить позиція людини. І ми намагаємось наших талановитих, професійних, свідомих колег тримати в своєму колективі.
У нас було декілька випадків, коли у нас працювали наші професори, які в Донецьку, наприклад, знаходились. Можу сказати про професорку, яка в Донецьку знаходилась через те, що були виклики сімейні, треба було доглядати за хворими родичами, вона фізично просто не могла їх покинути, виїхати і вивезти неможливо. Але вона прагнула, вона продовжувала лекції читати, писати статті, науково розвиватись.
І місяці два тому їй вдалося виїхати. Там вирішила всі питання, ну і розуміючи, що далі продовжувати там знаходитись без оформлення російського паспорта... там вже взагалі неможливо знаходитись, якщо в тебе немає паспорта. А з українським паспортом взагалі на тебе ще й увага дуже прискіплива від цих ФСБшників і так далі.
Але людина свідомо нічого не оформлювала собі. І виїжджала, співбесіди з ФСБ, сім годин, десять годин затримки в Шереметьєво, весь шлях, який зараз треба подолати, щоб виїхати. Але вдалося, слава Богу.
Слава Богу, що Гугл не відкрили та прізвища не шукали, тому що там можна було б потрапити і строк отримати реальний за ті публікації, які у людини є. Але я про це, що людина прагнула до нас приїхати, тому що тут життя, тут всі наші активності, тут ми заявили про себе дуже гучно і відіграємо зараз роль більш важливу, ніж просто університет. Ми зараз кажемо, що Маріупольський університет — це більше, ніж університет. Ми впливаємо на питання в тому числі і національної безпеки.
У нас працюють наші два центри в Каунасі та в Катовицях, в Польщі та в Литві, які працюють з біженцями, які активно дуже розвивають міжнародну співпрацю, програми обмінів. І ми в багатьох випадках — це одна з небагатьох ланок, зв'язкових речей з нашими громадянами за кордоном. І на окупованих територіях в тому числі.
Тому це важливо, тому що наша війна ведеться за людей, а не за територію.
До речі, дуже хочеться спитати, які зв'язки збереглися з тими, хто є на окупованих територіях, але розумію, що це буде не дуже правильно, не дуже тактовно. А от про центр в Катовіце я хотів вас спитати, адже це співпраця безпосередньо з Польщею, я так розумію, з польським урядом, і це цікаво.
Микола Трофименко: Маріупольський університет став активним учасником європейського університетського альянсу Transform4Europe. Це нова така форма об'єднання університетів, які інтегруються дуже сильно, активно.
І спочатку цих альянсів було 30, потім збільшили їх кількість до 45, зараз їх 60. І українські університети активно інтегруються в ці об'єднання зараз як асоційовані партнери, тому що Україна поки що не член Європейського Союзу. Ми стали таким членом цього альянсу Transform4Europe, в якому 10 європейських університетів, в тому числі Сілезький університет, який знаходиться в Катовицях.
У нас дуже багато активностей з ним, пів університету вже були, мабуть, на різних проєктах саме в Катовицях. І ми вирішили, що буде такою дуже правильною формою організації співпраці відкрити наші центри Маріупольського університету. Спочатку ми відкрили його в Каунасі перший.
Він інтегрований дуже активно і сильно в український центр у Вільнюсі, який працює під патронатом перших леді. І ми активно працюємо зі старшокласниками, зі школярами. Наприклад, в Каунасі три українські школи.
Повну версію інтервʼю можна послухати в аудіозаписі.
Олексій Бурлаков