На залізничному вокзалі у Перемишлі дотепер діє, мабуть, єдиний такий на польській залізниці інформаційний пункт для пасажирів із України. Консультує у ньому і допомагає з перекладом етнічна полька Леоніда Костецька, яка народилася і виросла на Житомирщині, а 7 років тому переїхала до Польщі і має громадянство цієї країни. Водночас 66-річна волонтерка зберігає велику любов до України, тому з першого ж дня повномасштабної війни почала допомагати українцям на залізничному вокзалі у Перемишлі. Авторці програми «Українці у Польщі» Галині Леськів пані Леоніда розповіла, зокрема, як і чому вона стала волонтерити, чим зараз може допомогти, а чим ні, і про що варто подбати вирушаючи в далеку дорогу — до Польщі і далі.
«Я живу в Перемишлі вже сім років, приїхала сюди по карті поляка, бо мама і тата були поляками. Працювала тут перукаркою і, коли почалася повномасштабна війна, я з першого дня почала допомагати українцям, бо не могла бути осторонь. Я працювала буквально 100 метрів звідси (від залізничного вокзалу — ред.) і бачила, як люди їхали тисячами, вагони були забиті. Люди були у розпачі, розгублені, і я не могла на дивитися на це спокійно, тому у себе в перукарні написала: "Заходьте, питайте, не бійтеся, все українською". Потім я пішла до Українського дому і почала проситись волонтерити, так досі і працюю. Зараз вже немає такої кількості поїздів — п'ять до України, і з України. Людей приїздить і від'їздить набагато менше, але вони все одно потребують нашої підтримки. Коли вони чують українську мову, то одразу заспокоюються, зосереджуються, і вже далі ми їх керуємо, чи взяти квиток, чи пояснюємо, як дійти до прикордонної зони. Наш інфопункт знаходиться навпроти каси у центральній залі від 05:00 до 17:00. Інколи найменші поради дають змогу зекономити час», — розповіла Леоніда Костецька.
Водночас по інший бік залізничного вокзалу і неподалік автостанції PKS у другій половині дня працює кімната матері і дитини, у якій пасажири з дітьми можуть зачекати на свій поїзд. На жаль, нині працівники вокзального інфопункту вже не мають можливості багатьох видів допомоги, які були у перші місяці повномасштабної війни, приміром, затримати відправлення поїзда у разі такої необхідності, чи безплатно обміняти квиток на наступний поїзд. За майже три роки Леоніда Костецька стала свідком величезної кількості драматичних випадків та історій.
«Мене неймовірно розчулив один з випадків. Це було роки два тому. До Перемишля приїхало подружжя із Запоріжжя, вони три доби, що були у дорозі, не їли, а тільки молилися. І тут чоловік зблід, посинів і знепритомнів, я викликала для нього швидку, а у самої так підскочив тиск, що я втратила зір на одному оці», — додала Леоніда Костецька.
Запрошуємо послухати повну версію матеріалу
Галина Леськів